«Ми мусимо навчитися чути себе українцями...»: програмні цілі для співвітчизників від Івана Франка

У 1905 році Іван Франко виступив з програмною заявою — «Одвертим листом до галицької української молодежі». Найважливішими завданнями української інтелігенції він вважав створення української нації (на основі «значної етнічної маси» народу) — «цільного культурного організму», здатного «до самостійного культурно-політичного життя» (виключаючи спроби «асиміляції» з будь-чиєї сторони). При цьому просвітитель актуалізував залучення українців до «загальнолюдських культурних досягнень, поза якими жодна нація і жодна держава не можуть відбутися». 

Звідси — необхідність будівництва «власних шкіл»; вироблення «освітньої традиції», наявність перейнятого освітніми народолюбивими думками духовенства; написання творів художньої літератури, що зможе «задовольняти духовні потреби величезної маси»; створення періодичної преси, належної забезпечувати «систематичне підтримання національного прапора»; виховання «сильної фаланги вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах». Без реалізації всіх цих пунктів «наша Україна знову опиниться або в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різного роду прихильники вівісекції знову захочуть доконувати своїх експериментів».

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими чи буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів» — це одна з найважливіших фраз Івана Франка. Це відчуття «повинно стати не просто фразою, а мати реальне практичне застосування». Для всіх без винятку важливо «пізнати свою Україну в її етнографічних межах», знайомитися з її суспільними проблемами — переживати навіть найменший біль країни і відчувати радість навіть за мінімальний успіх. Тільки так кожен може стати «дійсною практично частиною» України. 

А тому «наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею». Дуже симптоматично, що у визначенні Івана Франка патріотизм — це «не сантимент, не національна гордість», а «тяжке ярмо», покладене долею на плечі. Так, він конкретизував відсутність у нього любові до «занадто завзятих» польських «патріотів», уста яких «сповнені Польщею, а серце холодне до скорботи польського селянина і найманця». Використовував він і фразу «патентовані патріоти».

Ось як зневажливо Іван Франко висловлюється про псевдопатріотів:

Усе я бистро виджу,

Все оплюю, все збриджу,

Все сквашу, все розстрою,

Всіх гіркістю напою.

На кождого підсіння

Положу підозріння —

І все те, все буквально,

Я вчиню так формально,

Спокійно, і прилично,

І вповні методично,

Що все уйду скандалу,

Не нюхну криміналу.

Потрібно, закликав Іван Франко, «невпинно працювати над собою», здобувати «теоретичне й практичне знання», готуючи з себе серйозних людей, «повних любові до свого народу і здібних виявляти цю любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею». 

Цього вимагає і нинішній історичний період, і «вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична епоха, при якій всій нашій Україні вперше в її історії посміхнеться хоч трохи повна горожанська та політична свобода».

Такий погляд Івана Франка на українську державність і українське суспільство охоплював і тему релігійної толерантності. Але проявилася вона у творчості цієї унікальної особистості в особливий спосіб, не шаблонно. Наприклад, у праці «До питання про перекази про Магомета у слов’ян» він дуже своєрідно підійшов до висвітлення ісламської теми.

Тут Іван Франко спростував думку про виключно негативну роль мусульман щодо слов’янського світу, відзначаючи, що в регіонах, де вони «здобули собі повне панування, у багатьох відношеннях проявляли гуманність, терпимість до іновірців, надаючи їм доступ до цивілізації». У «релігійному і церковному» форматі християни користувалися «досить значною автономією». На основі текстів сербських народних пісень Іван Франко навіть доходить до висновку, що османські султани «неодноразово виступали благодійниками християнських церков».

Знамениті казки Івана Франка «Абу Касимові капці» і «Коваль Бассім» ґрунтуються на арабському сюжеті, взятому з німецькомовного видання «Тисяча і один день». Через сюжет «Абу Касимових капців» Іван Франко демонструє своє неприйняття будь-якої форми монархічного правління, одночасно піднімаючи тему прав і свобод людини (проводячи алегоричну паралель з суспіль­ством Австро-Угорської імперії, у складі якої тоді була Галичина). Так, судова практика в «Абу Касимових капцях» нагадує австрійську, а не східну: суддя в уніформі пише протокол, має штемпель і не вимагає такси — всі ці слова з українських (австрійських) реалій епохи Івана Франка.

У свою чергу, одна з основних ідей казки «Коваль Бассім» — протест проти абсолютної влади монарха і прагнення до свободи та волі окремої особистості. Зовні, звичайно, казка про Бассіма — східна. Але, як помітно, її сюжет став для Івана Франка способом інтегрувати в смислову тканину твору безліч загальнолюдських ідей. Письменник фактично створив маніфест волелюбності, виступив проти поневолення простих людей та абсолютної монархії. 

Крім того, в поемі звучить і дидактичний мотив — повчання Івана Франка про важливість праці для отримання результату, про невідворотність перемоги добра над злом і про необхідність піклуватися про себе самим, не чекаючи милості зверху (від царя або влади). Головний же лейтмотив твору — все та ж тема прав людини, за які потрібно боротися.