На фронті загинув Петро Великий – актор Чернігівського театру
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Роки і кілометри знань: учителька Олександра Данилевська у 75-ть їздить навчати дітей у сусіднє село
28.08.2018
Учителька англійської Олександра Василівна Данилевська у 75 їздить навчати дітей
У скільки «життя тільки починається»? Із усмішкою згадується цитата кіногероїні про 45, коли знаєш що артистка Ада Роговцева зустріла нещодавно виставою на великій сцені своє 81-річчя; а її колега по цеху Галина Яблонська дивує театральною майстерністю у 90!
Педагогу Олександрі Василівні Данилевській — 75. Після літньої відпустки у своєму сільському обійсті на Чернігівщині вчителька вже навідувалася у сусідні Горбачі, куди впродовж останніх навчальних років тричі на тиждень — ні світ ні зоря о 6.20 — вирушає попутнім автобусом сільгосппідприємства навчати дітей англійської мови.
Учителювати — з шостої ранку
«Хотіла цього року вже залишити роботу, — каже вчителька, яка довгий час була заступником із виховної роботи в Кобижчанській першій школі, потім очолювала у своєму селі школу №2; нагороджена медаллю Макаренка. — Але я ще й класний керівник 6-го класу. Тому поїжджу».
Карта-пошуковик Google показує, що від Кобижчі до Горбачів Бобровицького району на Чернігівщині — 13,4 км в один кінець, «по дорогах без назви».
Учити іноземної мови сільських дітей завжди складніше, ніж міських. Нехай і за 100 чи 120 км Київ, ще і з залізничним сполученням — пріоритет знань тут із різних причин сповідує небагато людей. Навіть для затятих можливостей менше.
Бо десь інтернет «погано ловить», а встановлювати суперсучасне обладнання для прийому якісного сигналу просто дорого. Репетиторів у зоні досяжності теж не існує.
Але є способи навернути і сільських дітей до бажання знати англійську. Цікавими для дітей та ефективними для запам’ятовування ними слів англійської мови є нетрадиційні методики. Зокрема, як додаткову практику застосовують напрацювання іспанця Рамоно Кампайо, який демонструє феноменальні здібності запам’ятовування цифр, слів і геометричних фігур.
Суть методи — знаходити в лексиці близьке за звучанням до англійського слово і тримати його в голові в якійсь простій, дотепній чи навіть повчальній фразі зі словом-перекладом. Наприклад, love–«любов» можна запам’ятати простим реченням «Моя любов — ЛАВаш». Або bring–«приносити»; «Хлопець приніс гітару і БРИНькає».
Немало учнів Олександри Василівни своїм фахом обрали іноземну філологію. Буквально днями телефонувала до своєї учительки Світлана Яківчук (після заміжжя Гончарова), яка свого часу закінчила Київський інститут іноземних мов (нині Національний лінгвістичний університет), і донині працює заступником директора однієї зі столичних шкіл.
«Олександра Василівна — учитель від Бога: талановита, багатосторонньо розвинута. Для мене стала прикладом для наслідування, — каже пані Світлана, випускниця Кобижчанської середньої школи №1. — Прихід її, учительки французької мови, визначив мій вибір професії».
Школа-родина
Коли педагогічного стажу — понад півстоліття, згадати є про що. Хоча найголовніше для вчительки — людяність і порядність учнів, уміння бачити прекрасне в житті і творити його.
Відмінник народної освіти України Олександра Василівна Данилевська, будучи директором Кобижчанської ЗОШ І-ІІ ступенів, разом із педколективом і учнями зреалізувала Програму створення школи-родини.
Міністерство освіти України відзначило результат Дипломом І ступеня за вагомий внесок у розбудову національної освіти, залучення дітей та молоді до глибокого вивчення надбань національної культурної спадщини. Досвід поширювали не лише в районі та області, а й у всеукраїнському маштабі.
У так званий малокомплектний навчальний заклад — Кобижчанську другу школу — приїздили, зокрема, академік-україніст Анатолій Погрібний із Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Валентина Коротя-Ковальська з легендарного тріо «Золоті ключі» — народна артистка України, яка поєднувала роботу в НДІ українознавства МОН України з виступами з Ніною Матвієнко і Марічкою Миколайчук; делегації зі США і Франції.
Кобижчанська ЗОШ І-ІІ ступенів за директорства Олександри Василівни брала участь у багатьох міжнародних науково-практичних конференціях, ключовими темами яких були: «Українознавство — наука самопізнання українського народу», «Українознавство в системі освіти», «Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства».
Питання малокомплектних і загалом сільських шкіл директорка з Чернігівщини порушувала і на Форумі української інтелігенції за участі Президента Віктора Ющенка та на Європейському форумі неурядових освітніх організацій, що проходив у Києві.
Листи-подяки і відзнаки роботи всієї школи були так само вагомі, як і нагороди окремим учням. Скажімо, на одному з Всеукраїнських конкурсів українознавства Юля Патюта повернулася аж із п’ятьма (!) дипломами, бо вона була і наймолодшим учасником, і проявила себе ученицею з найкращим науковим потенціалом, розробляючи тему «Доля мого села в долі України».
Родовід батьківської Кобижчі
Кобижча — одне з найбільших сіл України, свого часу було містечком. До другої школи, яка вже кілька років розформована і діє як дитячий садок, веде вулиця Кашталянівка.
Саме ця назва, похідна від слова «каштелян» — «управитель» градом (замком) і прилеглою територією, засвідчує про приналежність населеного пункту нинішньої Чернігівської області у ХVII столітті Речі Посполитій.
Ця інформація довгий час була табуйована. Втім вулиця, яку ще порівняно донедавна офіційно називали «40-річчя Жовтня» на честь більшовицького перевороту, для кобижчанців завжди була Кашталянівкою.
Роки незалежності України розкрили і страшну правду про репресії та голодомори. Учні Кобижчанської школи-родини зібрали не одну історію про трагічні долі своїх односельців.
Лише один приклад із багатьох. Глушко Федір Григорович, 1914 року народження, закінчив Харківський інститут красної професури, потім викладав одночасно в чотирьох вузах у Києві.
У 1937-му його заарештували і на 10 років відправили на Колиму. Вижив і повернувся у Кобижчу, лише через деякий час удалося влаштуватися сторожем у колгоспі. Офіційно реабілітований.
За розповідями старожилів, у 1933-му виснажені штучним голодом люди перетворювалися на вбивць своїх рідних, переважно малих дітей. І такі жахливі випадки записували юні пошуковики. Але саме вся правда дає можливість осягнути всі біди свого народу і рухатися вперед.
Історія рідного батьківського села стала основою для створення у школі №2 Кобижчі двох музейних кімнат. Туди приїздили знайомитися з досвідом краєзнавчої роботи представники Міносвіти і Клубу творчих директорів шкіл Чернігівщини.
Минулого року до Олександри Василівни Данилевської звернулася з проханням посприяти у зборі матеріалів ініціаторка проекту «Я живу в селі» Віра Ібрямова-Сиворакша, випускниця нині єдиної школи у Кобижчі, раніше №1.
У результаті біля лікарні і навчального закладу з’явилися інформаційні щити про їхню історію, а на подвір’ї школи (збудували її 1914 року як приміщення училища!) провели велелюдну презентацію-концерт.
Недавно Олександра Василівна готувала матеріали про освіту і культуру рідного села, записувала і впорядковувала спогади старожилів про Голодомор (майже 40 анкет), а потім вичитувала підготовлений текст книжки про Кобижчу, видання якої ініціював земляк Федір Іванович Шпиг. Усе робила безоплатно.
Джерела любові
Минулоріч видрукували збірник віршів Олександри Василівни «Джерело любові». Авторка поезій неодноразово була серед переможців районного конкурсу «Добридень тобі, Україно моя», присвяченого пам’яті Павла Тичини, в номінації «Десь на дні мого серця». У 2017-му зайняла перше місце.
Середній син Станіслав поклав на музику материні поезії: «Коні білогриві», «Любава», «В твоїм саду», «Хризантеми білі», «Думи мої». До речі, він переміг у відбіркових турах у Чернігові та Києві на першу «Червону руту» в номінації авторської пісні, представляючи ВІА з Кобижчі. В ансамблі тривалий час грали брати Данилевські: Станіслав і Владислав.
Олександра Василівна все життя дружить зі словом: дописувала із 1957 року в районну й обласні газети, вела заняття клубу юнкорів. Її поезії друкували в кількох збірних виданнях різних авторів.
Ще й на іншу творчість знаходить час. Доплітає гачком чергову скатертину для подарунку гарній людині. Про те, які тканинні квіти робила своїми руками — не згадує.
Утім щоразу зринає у пам’яті живий барвінковий килим біля школи №2, яким устелили подвір’я разом з учнями та колегами, і понад 100 кущів там різнокольорових мальв...
