«Доки нація бореться — вона живе»: наріжні думки та погляди Левка Лук’яненка

21.08.2018

«Доки нація бореться — вона живе»: наріжні думки та погляди Левка Лук’яненка

Левка Лук’яненка вітають з ухвалою Акта про незалежність України. 1991 рік. (Фото з сайта day.kyiv.ua.)

Чи то так доля обдарувала, чи й справді все вирішується на Небесах, але Левку Лук’яненку судилося прийти в цей світ 24 серпня.

Минуть роки, і Левко Григорович розділить свій день уродин із днем народження незалежної України — своєю рукою впише цю дату в її історію і стане батьком нової віхи.

Його життєвий шлях — це яскраве свідчення того, що навіть після найтемнішої ночі настає день.

Чи думав хто в 1959 році, коли він тільки ставав до боротьби і створював свою Українську робітничо-селянську спілку, чи в 1961-му, коли отримав перший строк, чи в 1978-му, коли був засуджений удруге, що незалежність — це реальність і настане вона ще при житті Левка Лук’яненка?

На жаль, цього року відсвяткувати свій 90-річний ювілей разом із головною датою Української держави Левку Григоровичу не судилося: 7 липня великого українця не стало…

Але нам залишилася пам’ять про палкого патріота, його справи і його мудрість. Дещо із його життя, ідей і думок пропонуємо сьогодні згадати.

Про незалежність

«Правильніше було б назвати у 1991 році проголошення не незалежності, а самостійності, — зазначав Левко Лук’яненко. — Є трохи різниця в тому. Самостійність — нам Москва перестала присилати людей на посади в Києві, по областях і так далі. Україна сама формувала владу. Але незалежними ми не стали. Тому що комуністи як московська сила стали владою в Україні, і вони все робили, щоб повернути Україну назад під владу Москви.

У грудні 1991 року у час референдуму, нація проголосувала за незалежність України, причому дивовижно масово — понад, як 90%. Це перша величезна акція єднання нації навколо державницької ідеї. Навіть Крим, де українців було менше, а росіян більше, і там проголосували 54%. Це показує, що українська нація — державницька, і вона хотіла мати свою незалежну державу.

В України не вийшло переходу від колоніального стану до незалежності. Було переповзання. Воно не завершилося. Мойсей виводив євреїв із єгипетської неволі 40 років. Водив їх по пустелі, поки не померли старі люди і не народилося нове, вільне покоління. Старе ж тягнуло в Єгипет, бо там давали їсти і роботу. От у нас є нове покоління, яке народжується в умовах свободи. Прискорити прогрес неможливо.

Про Акт проголошення незалежності

Я — щаслива людина. Став свідком становлення незалежності України. Боротьбі за це присвятив усе життя. Моя заслуга перед Україною не в тому, що написав з допомогою професора медицини Леонтія Сандуляка проект «Акта проголошення незалежності України». Половина депутатів Ради могли це зробити. Моя заслуга в тому, що належну пропозицію запропонував у належний час і належним способом.

23 серпня 1991 року ми обговорювали порядок денний на 24 серпня. І я запропонував проголосити Україну незалежною державою. Якби я промовчав, то ми наступного дня ухвалювали б закони Української Радянської Соціалістичної Республіки. Комуністи були розгублені. І тому… погодилися з пропозицією.

Кажу Сандуляку: «Необхідно написати такий законопроект, який би проголошував незалежність країни і в якому не буде дискусійних положень. Його треба ухвалити без обговорення. Бо якщо почнеться дискусія, то все затягнеться. За один день не ухвалимо. А потім — вихідні. У комуністів пройде страх. І нам не вдасться проголосити незалежність». Я дістав зі своєї теки зошит. Написав «закон» і перекреслив, бо це — нормативний акт тривалої дії. Потім вивів «універсал». Закреслив і його, бо цей термін характерний для козацької України, для гетьманщини і петлюрівщини. Це могло викликати дискусії. І тоді Леонтій пропонує: «А може, хай буде акт?» Думаю, а й справді...

Як Кравчук поставив Акт на голосування, на табло висвітилося, що «за» — 346 депутатів. Від щастя хотілося плакати. Подумав: «Якби на цьому моє життя закінчилося, то я не дурно прийшов на білий світ». Це було величезне свято для мене, бо все життя мріяв про проголошення незалежності. Ми підхопилися, одне одного обіймали, вітали. Потім вийшли перед будинком Верховної Ради. Мене там теж вітали, взяли на руки, підкидали.

Додому повернувся, коли вже стемніло. Зайшов до хати, а там жінка застелила столи і виставила всілякі страви. Спитав: «Що ж це таке, що стільки всього наготувала?». Відповіла: «Так сьогодні ж твій день народження». Тут тільки про це згадав. Згодом люди казали, що то Господь підніс мені такий подарунок за те, що багато боровся і сидів у таборах.

Про нове життя

Я розумів, що перехід від колоніального стану до незалежності буде пов’язаний із багатьма труднощами. Навіть припускав, що якийсь період життя у незалежній Україні буде гіршим, ніж у колоніальні часи. Це як життя селянина, який перебудовує свою хату. Він зібрав матеріали: стару хату розвалив, а нову ще не збудував.

У цей період йому доводиться жити або в наметі, або взагалі по сусідах, тобто він живе гірше, ніж у старій хаті. Це стосується й усієї країни. Такий період треба просто пережити. Але я ніяк собі не міг уявити, що комунізм так глибоко спотворив душу нашого народу. Те, що ми маємо сьогодні в державі, багато в чому розчаровує і показує, наскільки важким є шлях від колоніального стану до незалежності.

Про смертний вирок

Віра у призначення звільняє від страху смерті. Звільнення людини від страху смерті робить її надлюдиною. Коли засудили до розстрілу то, безперечно, отримав болісний удар. Я дуже багато склав планів боротьби за самостійну Україну. А все могло обірватися на самому початку. З іншого боку, міркував: розстріляють тільки мене, а шестеро ще залишаться, бо нас судили сімох. Найважливіше у тому було, що я розробив стратегію нової боротьби за Україну. Вона побудована на тезі: Незалежність потрібно відстоювати на основі внутрішнього і міжнародного законодавства.

Звичайно, мені було шкода, що можу закінчити свій шлях так коротко. З дня на день я припускав, чи мене вб’ють. О 22-й вечора був відбій. Коли я лягав, чув, як за дверима патрони перекидають із ящика в ящик. Звук патронів дуже специфічний, я служив вісім з половиною років і добре його знаю. То собі думав: «Ага, якщо ви зараз бавитеся перекиданням набоїв, то по мене не прийдете. Значить, іще якийсь час житиму». Логічність допомагає вийти з ситуації. (Через 72 доби суд замінив розстріл на 15 років позбавлення волі. — Авт.).

Про мову

Ми як нація окупована, як колонія, зазнали величезної русифікації і знищення нашої культури: театру, культури побутової і так далі. І вихід з-під впливу російської мови як знаряддя русифікації, як знаряддя знищення українського національного духу — ми це ще не подолали, на превеликий жаль. Людина до вас звертається українською — ви говорите українською. Людина до вас звертається російською — ви переходите на російську. Тобто ви не є особа. Ви хамелеон, який не має своєї лінії, а пристосовується до іншої. Значить, немає національної гордості, а є комплекс отої нижчевартості і готовність прислужитися.

Про українсько-російську війну

Росія готувалася до повернення України під Москву весь час, іще з 1991 року. Розроблялися різні плани. По-перше, розпочали надзвичайно серйозну інформаційну війну, по-друге, підтримували в Україні п’яту московську колону — офіційно представлену Комуністичною партією. По-третє — розширення системи агентури по країні. За цей період Москва зробила багато, щоб не дозволити підняти національну свідомість та консолідувати український народ.

Ми мали ідейно дезорієнтоване та дезорганізоване суспільство. Нам показували російські серіали, фільми про перемогу Росії, але не було ні слова про українську історію, ані про події княжої доби, ані козацької, петлюрівської чи бандерівської. Намагалися виховати не патріотів, а лакеїв. Одним із таких планів був і збройний наступ. Та розрахунок Путіна був неправильним. Справа в різниці у психології російського і українського народу. Вони не розуміли, що українці — суб’єкт. Виявилася сила, про існування якої вони не підозрювали.

Війна між Україною і Московією — це не просто українсько-російський конфлікт, а це конфлікт глобального характеру. Це цивілізаційне зіткнення, це зіткнення Азії з Європою, це зіткнення різних політичних традицій. Але через те, що Московія відстала від розвитку Європи на два покоління, вона веде загарбницьку політику. Вона хоче відняти землю у чужої нації, вона хоче нав’язати чужій нації, нам, свої порядки дикунські, вона хоче підкорити нас.

Ця війна закінчиться розвалом Російської імперії. Мордва, чуваші, інші корінні народи створять незалежні держави. А московити — свою національну, якої у них ніколи не було. Всі європейські імперії розвалилися. Росія ж відтягує. 1991-го відбулася перша фаза її розвалу. З-під влади Кремля вийшли 14 союзних республік. Але ж автономні не вийшли. Цей рух зростає. Для самих росіян це буде катарсис. Крах віковічного прагнення до розширення, крах столітньої мрії. Нічого, переживуть.

Про Російську імперію

Радянська влада — це російська влада в стадії комуністичній, а КДБ — це передовий загін диктатури. Тому що по-справжньому СРСР був імперією, а ніякою не союзною державою. І ця імперія дбала про своє збереження, про своє розширення. А імперія може існувати лише в умовах диктатури і не може в умовах свободи. Коли ми підняли питання про розширення демократії і свободи у Радянському Союзі, то це було направлено на підрив імперських основ. Тому проти нас спрямували усі сили КДБ і міліції. Необхідно роз’яснювати світу, що Московія — це імперія і вона продовжує імперську політику, і що ця імперська політика спрямована, аби Україну задушити різними способами і повернути її під владу Кремля.

Про перемогу

Важлива перемога, але ще важливіший фактор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров — вона живе. Не треба боятися захищати свободу ціною життя. Три мільйони фінів 1939 року не злякалися 150-мільйонного СРСР. Бо краще загинути в бою, ніж повернутися в московське колоніальне рабство.

ОСОБИСТЕ

Про шлюб

Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато побутових речей і порядків, про моральні цінності. Моя політична мета — причина можливого арешту — не мала бути дружині ворожа. Надія Бугаєвська (перша дружина. — Авт.), як і я, приїхала у Хрипівку на канікули. Підійшла й запитала, чи я танцюю. Відповів: ні. Витягнула із сумочки томик «Антології української поезії».

Через три дні я взяв ще один — усього їх було чотири. Та їй не поталанило. Вона мріяла про сім’ю, а я — про Україну. Не дав родинного щастя, приніс тільки безконечні страждання. А інколи думав, що краще було б мені не одружуватися.

Із другою дружиною познайомився 1989-го в Івано-Франківську. Балотувався в депутати. Надя працювала на швейній фабриці. Була розлучена, мала двох доньок — Ірину та Любу. За 40 тисяч рублів купив хату в Хотові й забрав усіх до себе. Надія Іванівна, доки я будував державу, збудувала дім. У неї це краще вийшло.

Про батьків

Батько мав початкову освіту, умів робити все, що потрібно в сільському житті. Був небалакучий і одразу брався до діла. Не боявся води, лісу, висоти і нечистої сили. Але боявся начальників і волів тікати від влади, ніж вести з нею перемовини. Не раз замість півлітра горілки до свята купував книжку. Позичивши граблі сусідці, боявся їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робив собі нові. Часом ніс у кишені зернятка дичок і садив у лісі. Казав: «А нехай зросте. Не ми, так хтось інший колись з’їсть гниличку».

Мати — цілковита протилежність батькові. Роботу вміла поєднувати з важливими розмовами. Відстоювала не когось, а істину. Того в селі її прозивали «адвокатка». Вчилася в гімназії, любила художню літературу і, хоч читала небагато, запам’ятовувала на все життя. Дітей відвертала від поезії: «З віршів хліба не їдять. Учіть арифметику».

(За матеріалами «Країна», «Сєгодня», DW, «УП»,

«Радіо «Свобода», «Волинська газета», «День»)

Друкована версія