Декомунізація+дерадянізація+деімперіалізація: як відбувається ребрендинг Збройних сил України

Українські ЗМІ та блогосфера «чомусь» і «раптом» гнівно здивувалися, як Путін півтора місяця тому присвоїв почесні найменування танковим полкам ЗС РФ (6-му, 68-му та 163-му), використавши назви українських і не тільки міст поруч із гвардійськими титулами. Так, це меседжі. Але відкрию «таємницю»: Росія цю практику клонує вже кілька десятиліть. Просто ми не замислювалися раніше, наскільки ядерний зміст несе в собі це явище! Колір берета, дизайн нарукавної нашивки, напис на шевроні чи стязі — меседжі та коди, які пояснюють, за які цінності потрібно воювати. І в який спосіб!

 

Навіщо російським частинам інсталювати в почесні найменування згадки про українські Львів, Ніжин чи Житомир, білоруський Вітебськ, польську столицю Варшаву або ж далеку Трансільванію? Звісно, що «збереження славних військово-історичних традицій та виховання відданості «Отєчєству», як писано в путінському указі, є камуфляжем, за яким криється реальний стратегічний план реанімації імперії. Так вони готують російські голови — щоб ні в кого не виникало й тіні сумніву, що «Росія поверне власну велич і врятує слов’ян-братів». Це натяк не лише на те, що «можемо», а й «повторимо подвиг дідів». Показова, як на мене, історія 93-ї окремої танкової бригади, на базі якої створили 68-й танковий полк, розформований на початку 1990-х. Але цю частину, увага, відновили 2017-го, а за рік присвоїли найменування «Житомирської». Що ще потрібно пояснювати? Начальник Генштабу ЗСУ Віктор Муженко правильно назвав таку тенденцію в РФ «озвучуванням претензій на землі інших народів».

 

Навіщо Міноборони РФ створило Головне військово-політичне управління? Та ще й під очільництвом генерал-полковника Андрія Картаполова — екс-командувача російського контингенту в Сирії? Та й посада ця одразу отримала поважний подвійний статус — головний замполіт водночас є заступником самого міністра! Структура цього главку будується суворо вертикальною, базуючись від ротного рівня. Значить, знову, як у сталінські часи, співали іще за кілька років до початку світової м’ясорубки: «Если завтра война, если завтра в поход, будь сегодня к походу готов!» (1938 р.). Скільки у нас є часу? Скільки «мирних ініціатив» штампуватиме миролюбний агресор? І чи буде, якщо вже вдаватися до повних аналогій, у «Лаврова свій Ріббентроп»...

Нехай і з прикрим запізненням, але українське військо вибудовує власну, питомо націоцентричну та автентично-історичну платформу. І хай там як, а зроблено багато. Великим кроком до формування такого ідеологічного фундаменту є наказ очільника Генерального штабу ЗСУ, що регламентує впровадження у війську повної декомунізації. Українське військо практично наповнює власний кейс військово-історичних традицій, окремішніх від російських чи радянських версій. Це правильно, бо потрібно не просто «засудити» імперські, а одразу інсталювати українські моделі.

 

Український військовий історик Василь Павлов укотре закликає дивитися на події в Росії крізь призму розуміння, що «там готуються до великої війни і використовують будь-які ідеологічні засоби для мобілізації власної армії і населення». Учений переконаний: формула «декомунізація+дера­дянізація+деімперіалізація» є вкрай необхідною складовою реформ наших Збройних сил. Також Україна повинна продовжувати присвоєння почесних найменувань військовим частинам, спираючись на власні військово-історичні традиції та досвід російсько-української війни. Більше того (згадайте ще раз пісню про «завтрашній похід»), він є прибічником прискорення цього процесу, який має су­проводжуватись потужною пропагандистською кампанією як серед військових, так і загалом у суспільстві. Українська армія, і про це з дедалі більшим жахом пишуть російські медіапропагандисти, стає локомотивом ідеологічного та ціннісного відриву України від «русского міра». Ми тепер на різних геополітичних плитах. Запоребрикові адепти із жалем констатують, що українські офіцери вже давно не дивляться у бік Москви, як колись, і тепер мріють про стажування у США, відрядження до Брюсселя чи обмін досвідом із натовськими колегами. Тобто ребрендинг нашого війська є однією з основних загроз просуванню інтересів Росії, яка донедавна контролювала українську армію, а тепер катастрофічно втрачає важелі впливу, зокрема ідеологічні.

— Такі рішення Путіна — не останній писк моди, а елемент довготривалої цілеспрямованої політики, — зауважує історик Василь Павлов. — Просто це тільки зараз потрапило у стрічку новин.

 

— Що змінилося за рік? Чи приживається нова система почесних найменувань частин ЗСУ?

 

— Гадаю, що скоріше так. Є надійні сигнали, які про це свідчать. Військові в доброму розумінні починають гратися зі своїми почесними найменуваннями: вигадують неформальні прізвиська, ритуали, символіку, вивчають історію власних підрозділів. Так у нас вибудовується власна мілітарна ідеологія. Після торішнього параду до Дня незалежності ми зустрічалися з ініціативною групою і командуванням 24-ї бригади. Минув усього місяць по тому, як їй присвоїли почесне найменування ім. короля Данила, а люди в ній уже позиціонувалися королівською піхотою. Це кардинальна зміна статусу! Це вже вербалізація прикметника «королівський» у публічній площині цілого військового організму, про який говоритимуть саме як про королівську бригаду. І така символіка разюче вирізняється на тлі попередньої практики.

 

Тобто почесні найменування дозволяють зашифрувати в символіку набагато більше сенсів, ніж раніше. Радянський підхід — шаблонний, одноманітний, заполітизований і практично законсервований у 1940—60-х роках у площині теми «Великої Вітчизняної». Реально, це те саме, на чому тепер базується ідеологічна машина путінського режиму, яка лише піддала косметичному рестайлингу та гібридизації імперсько-радянську модель.

Але народити почесне найменування — це одне, а от щоб бригада ним запишалася й почала тим грати — зовсім інакше. Із людьми потрібно працювати.

 

Наразі у близько 10 частинах триває обговорення схематики їхнього ребрендингу — це відбувається поступово, у дискусії. Тут потрібно працювати тонко, але водночас рішуче, адже варто, щоб такими речами усе-таки займалися фахівці. Ідеологія — це царина держави, і вона має її формувати. І не треба ці питання абсолютизувати до рівня «військового плебісциту». Звісно, військових краще переконувати, а не ламати їхню свідомість. Світовий досвід подібних змін ніколи не проходив гладко. От і нині значна частина наших військових іще апелює до тих чи інших традицій Червоної армії.

 

Причому вони беруть звідти тільки те, що їм подобається, забуваючи, що її потуга базувалася на одній із найжорстокіших систем дисципліни, де ініціатива та власна думка були майже неможливими. Їх місце займали ідеологічні штампи. Так, усі апеляції до блакитних беретів тягнуть до радянського досвіду, до нібито зруйнованого братерства і до того, що об’єднувало спільноту десантників. Але мало хто згадує придушення «беретами» національно-визвольного повстання в Угорщині чи такого ж руху в Чехословаччині. І сучасна Україна не може дозволити собі вести родовід від військових організмів Червоної армії в цілому, бо вона щодо нас є окупаційною... Словом, це гра у довгу.

 

— На моє переконання, нам потрібна пропаганда як інструмент роботи із масами, — веде далі Василь Павлов. — Хоча на цьому місці «заспіває» хор голосів про її неприйнятність у демократичному суспільстві. Так і є: ми опиняємося саме у такій вилці. Але ж у нас війна! Знаєте, я ніколи не приховував, що займаюся пропагандою, хоч декого від цього слова «тіпає». Проте ці ж люди фактично займаються нею, але у формі «інформаційної політики», «просвітництва», «популяризації цінностей», «комунікаційної стратегії»...

 

— Як відповісте на запитання, яке часто можна почути: «Нам що, зовсім відмовитися від радянської спадщини?»

 

— Нічого ми не відкидаємо! Треба добре знати історію своєї частини: де вона брала участь, що це були за події. Так, питання дещо провокативне... Але от зважте, ми ж зі свого життя не викидаємо періоди хвороб, невдач чи, приміром, ув’язнення. Це все прожите нами. Ми маємо знати, що Червона армія воювала спершу проти УНР, потім придушувала селянські повстання, брала участь у насильницькій колективізації та в організації Голодомору. Це були конкретні люди з конкретних військових частин, які тим пишалися й отримували за свої «подвиги» нагороди.

 

І Червона армія не одна перемогла нацизм, більше того, два роки вона співпрацювала із майбутнім ворогом. І загалом, якщо говорити про великі тоталітарні країни того часу — в них усе відбувалося за схожим сценарієм. Проте сучасний бундесвер не веде свою історію від вермахту. Це наслідок безкомпромісної денацифікації. Але німецькі військові знають історію вермахту і своїх частин, чітко розуміючи, що його успішні операції таки варто вивчати. Українське військо не є ідеологічним нащадком Червоної армії — ось що головне, ми не продовжувачі її традицій.

 

— Що навчив рік після першого присвоєння почесних найменувань?

 

— Із людьми треба працювати. Потрібна чітка політика присвоєння почесних найменувань військовим частинам з урахуванням допущених помилок. Головне — невтомно говорити з військовими і суспільством. У нас є один і той же головний союзник та противник. Це час. Дякувати Богові, а по офіційних веб-сторінках і акаунтах ДШВ, морської піхоти та значної частини бойових бригад видно, що поступ нової мілітарної ідеології таки триває.

 

Зараз у багатьох напрямках ми завоювали і ведемо успішну ідеологічну та інформаційну ініціативу. І в цій парадигмі треба працювати, не витрачаючи сил на відповідь на російські вкиди. Приміром, я точно знаю, наскільки в Кремлі розгубилися після появи інструкції Ген­штабу ЗСУ про декомунізацію та програми з відновлення і впровадження національних бойових традицій у Збройних силах України. Саме це нам і потрібно!

До речі, у Генеральному штабі ЗСУ створено воєнно-історичний відділ, а в грудні 2017-го затверджено Концепцію воєнної історії України, яка перед­бачає орієнтовно після 2020 року створення головної наукової установи з дослідження цього предмета.