Проза поета: рецензія на роман Ігоря Павлюка «Мезозой»

Як поводитимуть себе сучасні люди на тлі Мезозою? — це питання найбільше цікавить письменника. А проте, на сторінках роману розкривається не так гіпотетична, як реалістична матерія драматично-трагічної української історії. Початок нагадує сцену з похованням в романі Бориса Пастернака — «Йшли, йшли...».

 

Тільки український похорон затримується через банальну неможливість знайти гробокопа у поселенні. Його заміняє корпус японського екскаватора, що ювелірно точно здатний відкрити місце для вічного спочину. Починають з’ясовуватися дивні речі: призначення машини — відкривати газові родовища — причини української незалежності.

 

Другою знахідкою автора стає відкриття екзистенційне — важливість для людини слави, котра не боїться смерті. Тільки цей курйоз з людською славою викликаний патологічним її бажанням українцем: «Лише слава і є гідним суперником смерті, бо навіть на смертному одрі, коли вже людина нічого не хоче, бажання слави не покидає її. Слава і смерть, смерть і слава... Обоє холодні, обоє несподівані, найзагадковіші Леді... Отож, наркотик Слави зрівноважується Смертю, підліковується Любов’ю... Вилікувати його...».

 

За цими причинковими вузлами слідують речі ще дивніші — звихнення або моральна деґрадація на прикладі духовного пастиря, котрий записував на диктофон людські сповіді і примудрився оприлюднити їх у книзі.

 

Авжеж, чотири підслухані й розголошені людські долі додають сюжетної гостроти. Проте авторові болять ці приклади духовного звиродніння й унаочнюється те саме через поезії  ліричного героя.

 

Йому, Андрію Наюку, вдаються пристойні вірші, котрі не потребують прозової форми, а проте саме вони опосередковано стають осердям феномену перехідного часу — Мезозою, де біологічні вимираючі істоти й техногенні конструкти змагаються за право жити під сонцем. Саме поезія стає точкою віднахо­дження душевного спокою.

 

Читається роман легко і захоплююче. Сюжетні вузли доволі прості. Життєві сцени, діалоги, навіть еротичні картинки без особливого труду вдаються авторові, що має за плечима чималий доробок.

 

Власне, найскладнішими виявляються самі духовні порухи віршованої матерії, яку неможливо перекласти мовою прози. Й оця незвичність породжує дивне відчуття поєднання ліризму і медитативної прози: «Ось і все. Скоро медом запахне сніг — І ручні пташенята про серце нам нагадають. Ти востаннє приснишся скуйовдженому мені. Я не знаю тебе, не знаю тебе, не знаю... Неціловані коси голубить солона даль. Кам’яніє крило у печалі моєї рано. Тихо й свято заходить наша свята звізда. Щоби потім посипатись цвітом на світу рани... Ось і все... Тихо-тихо. Лиш ніжно застогне тайна».