От дочитано останню сторінку книжки, і тебе огортає смуток, що оповідь добігла кінця. Але і якесь м’яке світло (незважаючи на наявні тут, як і належить справжній поезії, сумовиті часом інтонації), залишає — ніби відсвіт зірок, що зронив у твою душу автор.
Це про твори Сергія Татчина «Любити» (К.: Nebo booklab publishing, 2018), — поета, котрий відчуває себе... ким і чим тільки не відчуває! Мабуть, «чим» у цьому разі — слово недоречне, бо для поета все, про що пише, — живе, з усім він ладен помінятися місцями і ролями: з рідною Вінницею і Південним Бугом, з морем і хмарою, ба навіть — страшно вимовити! — з Богом, коли дивується (чи й не дивується?) «цьому безміру, що розширюється зіницею в оці». Та це ж опис первісного вибуху, що дав початок Всесвіту! Тобто, поет уміщує в собі Всесвіт. Зупиняєшся сторопіло і думаєш: а і справді, хіба не так?
Якщо поетові «чутно, як від напруги в молекулах вібрують атоми», то перестаєш дивуватися тому, як невимушено в його вірші відбувається зміна статевих ролей: Він стає Пенелопою, котра віддано чекає, Вона — Одіссеєм, якого чекають. Навіть літери в нього перетворюються на птахів (чи навпаки — птахи окрилені як літери):
дві наполохані літери — сойка і крук,
що прилетіли до мене, а я вже не тут,
я поза голосом, поза обценьками рук...
Поет, ніби й не напружуючи зір, бачить усе — у глиб епох, у глиб земних нашарувань, у глиб небес, і тому так легко йому побачити Бога:
насподі небес —
екстатична присутність Христа.
насподі землі —
симетрична сполоханість звіра.
Тому поет (тут би треба, певно, з великої літери), не знітившись, може звернутися до Бога навіть і напівжартома — як рівний до рівного:
о, кавовий боже, — як мінімум арабіки,
бо робуста з розпустою римується
недаремно,
коли море над нами вже не таке
буремне,
а до берега причалює ранок
на кораблику...
Проте вільний, як Бог, він водночас є боржником, ба навіть бранцем, бо живе, «усвідомивши вірші як пожиттєву прощу». Втім «навіть зима з даниною по віршу з носа мене не лякає».
Для поета немає неживого; все, що оточує, сприймає він за олюднене, одухотворене: «Стільки снігу дозріло, що скоро, напевно, жнива»; «У вечора від натуги набрякають жили на зоряному лобі».
Ці вірші, нібито суто вінницькі, регіональні, насправді — всеосяжні, бо для автора (якось незручно поета називати нейтральним словом «автор») Вінниця і всесвіт майже тотожні: «Вінниця вільна настільки — наскільки я сам». Певно, тому, що «між небом і хатою міцна пуповина». І поету відкриваються «небеса, де до місяця в передосінній печалі човен вірша от-от причалить».
Недарма книга Сергія Татчина називається «Любити»: всі його вірші, хоч про що би він писав, ґрунтуються на любові — в усіх її різноманітних проявах. Зокрема, і на любові двох, що містить у собі і єднання майже до злиття, і розлуку, і розпач, і невимовний відчай самоти.
Ось як ословлюється ця багатовимірність:
все довкола ділиться на два,
в першу чергу — вірші і слова
чекання перетворюється у рубіж,
і одразу, як переступаєш його —
помираєш,
чи стаєш — як вірш
а в кожному вдихові стільки щастя,
що в кожному видиху тане відчай
осінь о цій порі доростає до того віку,
коли гостро і болісно відчуває
свою самотність.
і ця самотність назавше:
вона на споді очей і вікон.
їй би друга чи брата —
я мовчу вже про чоловіка
Рідкісний випадок в українській поезії, коли не те що заторкуються, а детально обговорюються міжнаціональні взаємини, особливо настільки дражливі українсько-єврейські.
А в поезії Сергія Татчина це непоодинокий випадок, і, на щастя, вони тут розглядаються на рівні взаєморозуміння і взаємоповаги. І любові.
Взірцевий приклад — вірш «Ребе», хоча його початок нагадує радше рядки, написані Шолом-Алейхемом або Сашею Чорним, а не сучасним українським поетом.
І оскільки згадала принагідно цих двох визнаних майстрів гумору, саме доречно сказати про розвинене, тонке і своєрідне це почуття в нашого автора. Та, певне, найкращим підтвердженням стануть цитовані рядки з його віршів:
валить сніг по всій планеті.
ми з тобою — типу єтті
дощ від плачу запух.
капає з неба олово
прямо в Південний Пух
В поетичних рядках, римованих подеколи віртуозно, відчувається парадоксальність — майже така, як в усій світобудові:
Осінні перекотилітери
в кожнім мовчанні вірш
і небо таке прозоре, що видно
насподі Бога
лежать повсюди яблука в траві
і однооко дивляться на тебе
примари хмар, дерев дереворити
кожного листопада вигорає дотла
все, що так мало у підсумку значить
На завершення — я навмисне найболючіше і найсуттєвіше (а майже так воно і розташоване в цій поетичній книжці) — залишила на кінець, як своєрідний знак оклику. Це вірші, в яких поет говорить про війну і пам’ять:
«...зціли наших глухих і прозри незрячих, —
допоможи нам вибудувати оборону...
... бути агнцями — не значить
бути овечками.
ти ж бачиш, що у цього віку
вовчі прикмети,
то ж дай нам по ТТ, а хто не хоче —
Стєчкіна,
і не забудь про гранати і важкі
кулемети.
благослови нас, Господи, своєю правицею.
і коли ми стоятимем під
Матусиним покровом,
висвяти наші ножі,
хай виблискують крицею,
яка прагне гарячої ворожої крові!..»
(«Псалом»).
«...розчуй кожен голос, розгледь кожну
ноту на цьому пюпітрі.
вслухайся в цю музику, в якої немає
початку й не буде кінця,
вирізни її межи іншими, бо всі вони
закінчуються — тільки не ця.
тож хай вона оселиться —
в кожній клітині, в кожному атомі,
просто запам’ятай її, і тоді після тебе
кожен її пам’ятатиме»
(«Пам’ять»).
