Олександр Ігнатуша починав акторську кар’єру після закінчення Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого у столичному Театрі Лесі Українки.
На початку 90-х навчався на Вищих курсах сценаристів і режисерів при Держкіно СРСР у Москві на курсі Ельдара Рязанова.
Дебютував у кінематографі ще в 1975-му у фільмі Олександра Павловського «Ар-хі-ме-ди!».
Пробував жити і працювати у США, де довелося — поряд із намаганням займатися кінематографічними справами — навіть бути помічником офіціанта і покрівельником дахів.
Великі проекти в кар’єрі з’явилися у 2006—2009-х, коли взяв участь у зйомках серіалів «Свати 3» і «Дев’ять життів Нестора Махна». Згодом фільмографію актора поповнила картина «Той, хто пройшов крізь вогонь».
У 2016 році Олександр Ігнатуша став заслуженим артистом України. Число ролей у кіно наближається до позначки 100, хоча це герої не першого плану.
Нині за грою актора можна спостерігати у 24-серійному детективному серіалі на «2+2» «Опер за викликом 3». Це серіальна сага про досвідченого капітана Артема Трофимова, який працює під прикриттям у Музеї міліції.
Розплутувати кримінальні головоломки головному героєві допомагають аналітик Славко, знавець зброї та єдиноборств Роман і начальник департаменту кримінальної розвідки на прізвисько «Дід». Останнього — людину бувалу та досвідчену — грає Олександр Ігнатуша.
«Є речі, про які шкодую»
— Пане Олександре, маєте дві освіти, свого часу попрацювали, умовно кажучи, «і швець, і жнець...». Основна причина цього — ситуативні обставини чи постійний пошук чогось нового?
— Комплексно. Я думаю, що й обставини, і характер. Щось мені набридало, десь мені здавалось, що я можу зробити краще за інших. Часом я в цьому помилявся, і є речі, про які шкодую. Я маю на увазі, що іноді не тримався одного, а скакав із місця на місце. Я шукав не краще, а більш цікаве для мене на той момент. Наприклад, в Академічному театрі імені Лесі Українки у мене все складалося, але в певний час стало нецікаво. Я вирішив, що треба шукати іншої, більш активної професії, ніж акторство. Саме тому вступив на режисуру до Москви.
— Чи виникало свого часу бажання залишитися у Москві, коли там навчалися на Вищих режисерських курсах?
— Ні, я не планував. Але перспективи були непогані. Мене цікавило робити щось корисне для свого народу. Все ж таки Україна направила мене до Москви, аби потім я повернувся і працював на неї. Погодьтесь, якби я залишився, зрада була б уже тоді. Хоча можна було б, ніхто не заперечував би. Але в мене було бажання навчитися і дарувати свої вміння рідним, близьким своїм українським людям.
— З інтерв’ю із вами кількарічної давнини дізналася, що Стас Намін, відомий багатьом піснею «Мы желаем счастья вам», — внук «того» більшовицько-радянського Мікояна (інформація доступна, але просто ніколи не цікавилася). Ви розповідали, що до здачі акторської майстерності Емілю Лотяну він поставився не надто відповідально. А на зауваження викладача відразу ж пообіцяв: «Твого духу, молдованин, уже завтра не буде в Москві». І дійсно, Лотяну потім якийсь час там не викладав. За два роки навчання у Москві ви були лише раз свідком того, що наближені до номенклатурно-владного світу можуть розправитися миттєво з тими, хто перед ними не прогнувся?
— Зі Стасом я був не таким близьким. Ми вчилися разом, спілкувалися небагато. Він був досить складною особистістю, керував відомим ансамблем, відзначився у ролі продюсера. Очевидно, якась клановість існує в цьому ділі. Я близько з цим не стикався, але думаю, що можливостей у людини з відомим прізвищем більше. До речі, потім Стас Намін не працював у кіно, як і більшість, із ким я вчився. Майже всі повернулися до своїх професій.
Річ у тім, що на Вищі курси сценаристів і режисерів міг вступити лише той, хто вже мав вищу освіту. Будь-яку, хоч «сантехніка». На кінорежисера приходили вчитися художники, актори, театральні режисери. Але багато хто не продовжив працювати за цією професією. Ми закінчили курси в 80-ті, а вже у 90-х розпався Радянський Союз, були розпущені Національна спілка кінематографістів, кіностудії. Урешті-решт, не було де працювати. Саме тому більшість моїх ровесників залишились недореалізованими.
Повертаючись до суті питання: ні, свідком я не був. Якщо говорити про Стаса, він був абсолютно демократичною, не гоноровою людиною. У будь-який час можна було до нього звернутися.
«Дід» достатньо жорсткий, владний, що мені не притаманно»
— Які свої кіноролі згадуєте з найбільшою приємністю? Чому?
— Я не можу сказати, що я проявився як кіноактор у серйозних ролях. Ось згадуючи ролі у театрі, можна говорити про глибину. У кіно були якісь точечні влучання в амплуа, характеристики, персонажі. Напевно, найбільше люблю свій перший фільм «Ар-хі-ме-ди!», знятий на Одеській кіностудії. Це моя перша робота і вона найдорожча. Взагалі Одеса — це моя колиска кінематографа. Я обожнюю це місто, воно таке творче і в мене дуже багато друзів в Одесі. Цей шарм, одеський гумор. До речі, свою «короткометражку» я знімав також в Одесі.
— Хотіли б у житті працювати начальником департаменту кримінальної розвідки Нацполіції?
— Ні, я взагалі начальником будь-чого працювати не хотів і не вмію. Якщо говорити про керівницьку діяльність, то лише як режисера в театрі чи кіно. Цим би я хотів займатися, інколи навіть виходило. Хоча для режисера я теж занадто м’який. Але можу опанувати себе. Досвід такий був, і успіхи теж у цій царині були. А криміналістика і будь-яка чиновницька діяльність — це не моє. Характер у мене такий — не вмію примушувати, керувати людьми, бути жорстким.
— В образ оперативника на прізвисько «Дід» — грізного та досвідченого, як характеризують його на каналі показу серіалу, — просто було входити?
— Нічого складного. Зрештою, я цьому вчився. Тут спрацьовують не особисті якості. Коли ти граєш, набираєш на себе звички, повадки, манери людини, яка пройшла такий шлях. Мій герой достатньо жорсткий, владний, що мені не притаманно. Але я вчився на актора, перевтілюватися — це моя робота.
— Вам більше до душі ролі у повнометражних фільмах чи серіальні?
— Звичайно, повнометражні, бо вони трохи ближчі до театру. Це все ж таки твір мистецтва. Навіть якщо в тебе епізодична роль, ти розумієш, як вона впливає на загальний характер, на розкриття головних персонажів. У цьому є цільність, це творчість і художній твір. Про що не часто можна говорити у серіальних роботах. Складається враження, що деякі стрічки знімають для тих, хто лінується читати.
Замість того, щоб прочитати сторінку, ми дивимось: «Відкрилися двері, зайшов він. Вона сиділа на кріслі перед каміном. Він подарував їй квітку. Вона посміхнулася. Потім увійшов коханець і вистрілив у нього. Вона заплакала». У кіно можна зробити це цікаво, вирішити цю сцену образами. Наприклад, можна зосередитися камерою на квітці, а потім буде постріл і бездиханна рука впаде біля цієї квітки. У цій сцені є художність — те, що відрізняє фільм від серіального покрокового викладення. Сум за театром і сценарій, який усе ще лише на папері.
— Давно були в театрі як глядач?
— На превеликий жаль, давно. Останнім часом я живу в селі і трохи відлучив себе від світу театру. Я сумую за театром. Те, що я дивився в останній раз, мене не порадувало. Тому згадаю те, що вразило. Це, перш за все, «Село Степанчикове та його мешканці» у Театрі на Лівому березі Дніпра. Мене підкорила робота Льва Сомова. А ще сподобалась вистава «Три сестри», поставлена також у цьому театрі.
— Кого б хотіли зіграти в театрі, в якого режисера?
— Я дуже люблю режисера Романа Віктюка, ми з ним знайомі. Він завжди цікаво вирішує спектаклі. Колись він планував ставити у Театрі Лесі Українки виставу «Підступність і кохання», де мали грати я та Анатолій Хостікоєв. Але, на жаль, до реалізації так і не дійшло. Він дуже талановитий режисер. Дай боже Роману Григоровичу здоров’я! Всі його вистави мене зачаровують. Ті самі «Служниці» з Костянтином Райкіним та Миколою Добриніним та «Мадам Баттерфляй» із моїм другом Сергієм Маковецьким.
— «Бог один, а нас, старців, багато, але в кожного є свій добрий ангел...» — цитували ви перед одним зі своїх концертів. Любите у житті філософствувати?
— Я думаю, що кожна людина — домашній філософ. У залежності від часу та умов життя ми всі приєднуємось до тої чи іншої філософської школи. Колись ти екзистенціаліст, колись стоїк, пізніше матеріаліст. Усе залежить від обставин, але стоїком я буваю не часто. Філософствування — це стан, коли хочеш видатися собі мудрішим, ніж є насправді. Скажімо, «повипендрюватися» перед собою чи перед кимось іншим.
— Є в Олександра Ігнатуші заповітна мрія: акторсько-режисерська чи іншого творчого спрямування?
— Звичайно, є і не одна. Але не хочу розкривати всі плани. Як кажуть, хочеш насмішити Бога — поділись своїми планами. Є сценарій, який я пишу довгий час. Я хотів би дожити до його реалізації. Є літературні класичні твори, які б хотів поставити. Щось робиться, але не так активно, як треба. Скажу, що третій сезон «Опера» забирає у нас дуже багато часу. Буває, ми просто не вилазимо з павільйону.
