«Про неї не може бути й мови»: як радянськi вождi нищили українську націю

Навеснi 1914 року український часопис «Дзвiн», що виходив у Києвi, надрукував у перекладi українською ґрунтовну працю керiвника бiльшовицького крила Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї Володимира Ленiна пiд назвою «Критичнi нотатки з нацiонального питання».

 

Інтерес українського видання, що виходило за пiдтримки українських нацiоналiстичних кiл, був не випадковий: Ленiн першим iз-помiж вiдомих на той час росiян назвав Україну не Малоросiєю, не пiвденно-захiдною околицею Росiї, а саме Україною — поняттям, яке тодi не використовували, а шанобливе ставлення автора до українцiв не пройшло непомiченим: «Уже декiлька десятилiть визначився процес прискореного економiчного зростання пiвдня, тобто України, яка приваблює з Великоросiї десятки й тисячi селян i робiтникiв у рiзнi сфери економiки: в основному, на копальнi, також i в мiста. Факт асимiляцiї росiйського пролетарiату безумовний, i це ставить на мiсце тупого, по-ведмежому дикого мужика-великороса, ламаючи його специфiчну нацiональну вузькiсть».

 

«Вiзьмiть Росiю й стосунки великоросiв i українцiв. Зрозумiло, кожен демократ, не кажучи вже про марксиста, рiшуче боротиметься проти нечуваного приниження українцiв i вимагатиме їхнього повного рiвноправ’я. Інакше будь-який великоруський марксист скотиться в болото нацiоналiзму, i не лише буржуазного, а й чорносотенного. Якщо хоча б на хвилину ми забудемо про вимогу повного рiвноправ’я українцiв або нехтуватимемо їхнiм правом на створення самостiйної держави, українцi нам нiколи не вибачать цього».

 

«Припустiмо, що мiж Великоросiєю та Україною постане з часом державний кордон, то й у цьому випадку асимiляцiя росiян в Українi вiдбуватиметься прогресивно — щось подiбне ми бачимо в Америцi. Чим вiльнiшими стануть Україна та Великоросiя, тим ширше й швидше розвиватимуться обидвi країни, iнакше кажучи: якби Росiя виявилася сусiдньою державою по вiдношенню до України, то обидвi вони ще iнтенсивнiше обмiнювалися б робiтничою масою».

 

Мине якихось три роки, i автор цих рядкiв очолить перший радянський уряд пореволюцiйної Росiї — Раднарком. І ось двi цiкавi, промовистi дати: у жовтнi 1917 року сталася Жовтнева революцiя, а 3 грудня того ж таки 1917 року Ленiн пiдписує таке послання Українськiй Центральнiй Радi: «Ми, Рада народних комiсарiв, визнаємо Народну Українську республiку, її право зовсiм вiдокремитися вiд Росiї або вступити в договiр iз Росiйською республiкою про федеративнi й тому подiбнi взаємовiдносини мiж нами. Усе, що стосується нацiональних прав i нацiональної незалежностi українського народу, ми, Рада Народних Комiсарiв, визнаємо зараз же, без обмежень i безумовно».

 

У жодному з українських мiст неможливо було дiстати хоча б одну газету з повним текстом наведеного документа, а тi, що були на руках, зачитували до дiр — усi були схвильованi, розчуленi...

 

Це була природна реакцiя української нацiї, яку впродовж столiть нищили усi три Петра — цар Петро Перший, мiнiстр внутрiшнiх справ Петро Валуєв, прем’єр-мiнiстр Петро Столипiн i такi погромники Запорозької Сiчi, як Катерина II та її фаворит князь Потьомкiн. Настрiй народу добре передає вiдозва українцiв росiйської столицi. 

 

«Українцi Петрограда! У визвольнiй боротьбi останнiх днiв велику роль вiдiграли й ви — український демос в особi українського жовнiрства тих полкiв, що долучилися до повстання. Росiйське громадянство з вдячнiстю згадає колись, що лави вiйська, яке боролося за свободу разом iз широкими демократичними масами Петрограда, значною мiрою складалося з синiв українського громадянства й робітництва, з представників демократичних верств української нації.

 

Чи так само з вдячністю згадає вчинки й українських жовнiрiв на вулицях Петрограда i український нарід? Чи з такою самою любов’ю запише цi вчинки й українська демократiя в iсторiю нацiонально-полiтичного визволення свого народу й своєї країни?..»

 

Не забарилося й схвильоване, проникливе звернення Української Центральної Ради:

 

«Народе український! Впали вiковi пута. Прийшла воля всьому пригнiченому людовi, всiм поневоленим нацiям Росiї.

Настав час i твоєї волi й пробудження до нового, вiльного, творчого життя пiсля бiльш як двохсотлiтнього сну.

Уперше, український тридцяти­мiль­йонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти i як хочеш жити, як окрема нацiя, з цього часу могутньою рукою зачнеш сам собi будувати кращу долю.

Народе Український!

Перед тобою шлях до нового життя.

Смiливо ж, одностайно йди на той великий шлях в iм’я щастя свого i щастя будучих поколiнь Матерi України, могутньою рукою твори своє нове вiльне життя».

 

...Буремний 1917-й добiгав кiнця. Ленiн усамiтнився у Смольному палацi, аби пiдписати ним же складений декрет, який надавав Українi право на самовизначення, аж до створення окремої незалежної держави.

 

Раптом до кабiнету ввiйшла секретарка Лiдiя Фотiєва. Вона поклала перед ним депешi вiд стортiнга Фiнляндiї та сейму Польщi: найвищi органи влади двох складових Росiйської iмперiї повiдомляли, що вони, спираючись на волю своїх народiв, а також на проголошене бiльшовиками право нацiй на створення окремої суверенної держави, виходять зi складу Росiї.

 

Замовивши Фотiєвiй скланку чаю, Ленiн замислився: що ж вiдбувається? Цивiлiзованi народи європейської частини Росiї виходять з її складу, за день-два це ж оголосить i Україна.

 

То хто ж залишиться? Тюркськi та азiйськi народи, народи татаро-монгольської групи, а також розрiзненi племена Крайньої Пiвночi — чукчi, евенки, якути, коряки...

 

Здавна всi вони займаються конярством i оленярством, вони не пристосованi до роботи в промисловостi, а отже, не здатнi поповнити лави пролетарiату. Тож iз ким же вiн, Ленiн, будуватиме свiтле майбутнє — комунiзм?..

 

І Ленiн зрозумiв: без України з її хлiбом, вугiллям, без її роботящого люду очолювана ним радянська влада не протримається, а так званi «iдеали Жовтня» перетворяться на порожнiй звук. І вже 30 грудня 1917 року, виступаючи на Другому всеросiйському з’їздi Рад, Ленiн оприлюднив прямо протилежну концепцiю: «При єдностi дiї пролетарiїв великоруських та українських вiльна Україна можлива, без такої єдностi про неї навiть не може бути й мови».

 

Гнiв та обурення викликали цi слова в Українi, яка повiрила в реальнiсть створення власної незалежної держави. Передбачаючи силове вирiшення поставленого Ленiним завдання i як наслiдок — вторгнення бiльшовицьких полкiв на територiю України, студентська молодь вирiшила захистити цiлiснiсть української територiї: на самiсiнький кордон iз Росiєю по лiнiї Нiжин—Бахмач почали прибувати озброєнi студентськi загони (куренi), якi складалися зi студентiв Унiверситету Святого Володимира, Українського Нацiонального унiверситету, I Київської юнацької школи iм. Богдана Хмельницького, а також iз гiмназистів старших класiв низки київських гiмназiй.

 

Їм удалося зупинити бiльшовицькi бронепоїзди, з яких скочила неочiкувано велика кiлькiсть добре озброєних людей — три загони по 1 300 людей у кожному пiд командуванням Єгорова, Берзiна, Курдинського i найжорстокiший загiн морякiв-балтiйцiв кiлькiстю 1 500 чоловiк пiд командуванням Михайла Муравйова.

 

Останнiй, до речi, був кримінальним злочинцем — сидiв у тюрмi за вбивство людини, та Жовтнева революцiя звiльнила його, за що вiн був фанатично вiдданий їй.

 

Зупинивши ворожi бронепоїзди на станцiї Крути, студенти, бiльшостi з яких не минуло й двадцяти рокiв, мужньо стали на захист Вiтчизни. Та бiй тривав лише кiлька годин: на полi бою було вбито 250 юнакiв, а тих, що потрапили в полон, по-звiрячому розстрiляно на подвiр’ї станцiї Крути...

 

19 березня 1918 року на Аскольдову гору в Києвi потягнувся караван трун — Україна прощалася з юними героями...

 

Скориставшись тимчасовою перемогою, у Київ увiрвалися хвацькi морячки-балтiйцi Михайла Муравйова. І от уже злочинець зачитує наказ: «безпощадно знищувати всiх офiцерiв, юнкерiв, гайдамакiв, монархiстiв i всiх ворогiв революцiї».

 

І враз гордiсть революцiї — балтiйськi моряки — перетворилися на кровожерiв-бандитiв, розстрiлюючи на мiсцi чоловiче населення Києва — червоний терор розпочався.

 

Але ж терор — терором, а ленiнському Раднаркому треба було думати про базовi речi — економiку, промисловiсть, фiнанси, адже все це перебувало в колапсi: не працювали заводи й фабрики, зупинився транспорт. Скоро з’ясувалося, що царськi рублi знецiнилися, жодна установа не приймає їх як платiжний засiб. І головне — золотовалютнi резерви Росiї розграбовано, державна казна порожня.

 

І погляд Ленiна знову спрямовується на Україну: банди погромникiв веде на Київ iнший Михайло — Калiнiн, «тверской крестьянский сын», як вiн себе називав.

 

Ця небагатамовна й скромна людина виявила неабиякий хист у пограбуваннi київських церков i релiгiйних установ. Прикриваючись гаслом «Релiгiя — опiум для народу», озброєнi люди вривалися у храми, ламали iконостаси, здирали зi стiн iкони, вигрiбали все, що становило якусь цiннiсть.

 

Награбоване звозили на збиральнi пункти, де й сортували — iкони, картини, золото, срiбло. Коли вивезли геть усе, взялися за стiни храмiв, мовляв, i вони являють мистецькi цiнностi.

 

Показовою є доповiдна записка, яку один iз ватажкiв грабiжникiв вiдправив «нагору» — в Москву: «Із приводу Михайлiвського собору любителi мотлоху пiднiмають галас, нiбито там на стiнах, пiд шаром штукатурки, є щось цiнне — старовиннi картини, мозаїки та фрески. Ми без шуму органiзували обстеження, поколупали стiни, де треба. Це доведеться робити й надалi, а специ нехай прикинуть, яким чином проводити знiмання настiнного живопису, який i справдi становить художньо-iсторичну цiннiсть».

 

Що ж, результати не забарилися: за два-три роки в Українi було вилучено понад 10 мiльйонiв пам’яток iсторiї та культури, предметiв культу на суму 11 мiльярдiв у царських рублях, вивезено 30 мiльйонiв iкон. У 1917 роцi в Українi було 1710 дiючих церков, i щороку їх кiлькiсть катастрофiчно зменшувалася.

 

І раптом Росiя, яка з перемогою Жовтня перетворилася на суцiльне кладовище заводiв, почала оживати: стали до ладу такi промисловi гiганти, як «Русский дизель», «Красный путиловец» (Петроград), «Трехгорная мануфактура», «АМО» (Москва) i багато iнших. Навiть у червоних економiстiв не було сумнiву: та чарiвна паличка, яка витягла iз занепаду росiйську промисловiсть — українського виробництва.

 

Володимир Іллiч помiтно повеселiшав: прийняв у Кремлi американця Джона Рiда, англiйця Герберта Уеллса, який вразив своїм оптимiзмом, аж раптом чергова бiда: росiйськi селяни, призванi до лав бiлої, червоної та iнших армiй, забули про посiвну кампанiю, вiд чого безкраї росiйськi ниви замiсть пшеницi вкрилися бур’янами, тож усюди, а в Поволжi особливо, запанував голод.

 

У Раднарком, особисто Ленiну, нескінченним потоком ринули телеграми: «Шлiте хлiба заради спасiння радянської влади», а ходоки iз заводу Мiхельсона прямо заявили йому: «Голодна людина анi працювати, анi воювати не може».

 

Ленiн у розпачi, що робити? І вiн знову поглянув на Україну: замiсть бандитiв Муравйова, грабiжникiв Калiнiна послав на Україну «продзагони» Цюрупи.

 

Це були збройнi формування, якi вривалися на подвiр’я заможних, подекуди й бiдних селян, вигрiбаючи все їстiвне, прирiкаючи селян на голод.

 

Ось як вiдтворює «дiяльнiсть» продзагонiв Марiя Кислюченко з села Березянка Сквирського району Київської областi: «Коли мама почула, що прийшли качать хлiб, вона сховала вузлик пшеницi, бо треба ж було чимось годувати нас, п’ятьох дiтей. Та прод­загонiвцi знайшли й реквiзували той вузлик, та ще й насiння з соняхiв. Мама просить, благає: «Побiйтеся Бога, чим же я дiтей годуватиму, вони ж повмирають». І тут мама з розпачу втратила пам’ять i впала. Ми ж, дiти, почали й собi голосить i благать, та все марно».

 

Коли Ленiну доповiли, що ешелони з українським хлiбом врятували вiд голод­ної смертi москвичiв i петроградцiв, вiн висловив подяку наркому продовольства Олександру Цюрупi, який не вилазив з України.

 

Ось повний текст ленiнської подяки: «Вiд душi дякую за енергiйнi заходи в продовольчiй справi. Продовжуйте, ради Бога, з усiх сил добувати продовольство, органiзовувати спiшно збiр i зсипку хлiба. Вся надiя на Вас, iнакше голод неминучий. Вживiть заходів до потрiйної охорони колiї Харкiв—Пiтер, Харкiв—Москва. Привiт i дружнi побажання. Ленiн».

 

Створивши в Українi штучний голодомор, нагодувавши Росiю українським хлiбом, Ленiн скористався розбiжнiстю в поглядах українських нацiональних сил i експортував сюди таке суто росiйське явище, як бiльшовизм, який закрiпився тут на довгих сiмдесят рокiв.

Перша посада, яку Йосиф Сталiн обiйняв, увiйшовши до Ради народних комiсарiв — першого радянського уряду, — називалася народний комiсар iз нацiональних питань.

 

Професiйно займаючись цими питаннями, аналiзуючи такий їхнiй рiзновид, як нацiоналiзм, Сталiн дiйшов висновку: хай там що, але грузинськi нацiоналiсти, примiром, завжди намагатимуться пiдпорядковувати Абхазiю, Аджарiю, Осетiю, єврейськi нацiоналiсти-сiонiсти нiколи не вiдмовляться вiдновити єврейську державу на територiї Палестини, росiйськi великодержавнi шовiнiсти завжди продукуватимуть погромнi «чорнi сотнi» на зразок «Союз Михайла Архангела».

 

Що ж до українцiв, вважав Сталiн, то в їхньому середовищi найпопулярнішим буде лiдер-«самостiйник», бо українцi тiльки про те й думають, як вивести Україну зi складу Радянського Союзу.

 

І тому впродовж усiх рокiв своєї абсолютної влади на найвищу посаду в Українi Сталiн не призначив жодного українця: в рiзнi часи Україною керували єврей Лазар Каганович, поляк Станiслав Косiор, росiяни Павло Постишев i Микита Хрущов. Але найпершим в Україну прибув iще один росiянин — В’ячеслав Скрябiн (Молотов).

 

Вiн народився в такiй глушинi, як слобода Кукарка, що загубилася в Камських пiсках, зростав серед комi, удмуртiв, марiйцiв, також про Україну, звiсно, нiякої уяви не мав. І коли його помiчник Шуйський доповiв, що надiйшло прохання вiд Михайла Грушевського, який пiсля перебування в Празi та Вiднi хоче повернутися в Україну, Молотов запитав: «А хто це такий?»

 

Шуйський повiдомив, що Михайло Сергiйович Грушевський — український iсторик i полiтичний дiяч, академiк, голова Наукового товариства iменi Шевченка, автор багатотомної «Історiї України-Руси». «А яких поглядiв вiн дотримується?» — перебив Молотов.

 

Шуйський витяг заяву Грушевського, зачитав: «Україна для мене найдорожча за все, i, можливо, тому я, як стара людина, можу дивитися на життя України з iсторичної точки зору. В цьому моя розбiжнiсть iз комунiстами».

«От бачите, «розбiжнiсть iз комунiстами», — повторив Молотов. І оскiльки сам вiн нiчого й нiколи не вирiшував, тут же зателефонував Сталiну, зачитав прохання Грушевського.

 

Сталiн сказав: «Нехай повертається, але занесiть його до списку неблагонадiйних, бо вiн той iще самостiйник, недарма ж Центральною Радою керував!»

 

На виконання вказiвки самого Сталiна старший слiдчий губвiддiлу ГПУ Еймонтов завiв справу-формуляр №1023, якою ухвалив «узяти громадянина Грушевського М. С. на облiк неблагонадiйних». Це означало, що за академiком буде встановлено «пост зовнiшнього нагляду», фiксуватимуть його зустрiчi, гостей, розмови.

 

Занурений у роботу, Михайло Сергiйо­вич не помiтив нiчого, а от дружина його Марiя i дочка Катерина звернули увагу на те, що бiля їхнього будинку вештаються якiсь пiдозрiлi типи, з поштової скриньки час вiд часу зникає кореспонденцiя, раптом замовкає телефон...

 

Не роздумуючи довго, обуренi жiнки прийшли до Раднаркому УСРР (до 1937 р. Українська Соціалістична Радянська Республіка. — Ред.). Дiзнавшись, що прийому чекають такi поважнi персони, їх запросив до свого кабiнету голова Раднаркому Влас Чубар.

 

Схиливши голову, Влас Якович уважно вислухав жiнок, час вiд часу червонiючи. Потiм присунув до них велику вазу з фруктами i вийшов iз кабiнету.

 

Коли повернувся, поклав перед ними бланк «Рада Народних Комiсарiв УСРР» i вголос зачитав: «Рада Народних Комiсарiв УСРР» надає академiку Грушевському Михайловi Сергiйовичу право вiльного проживання на територiї УРСР, нiчого не ставлячи йому в провину, не висуваючи йому нiяких звинувачень за його попередню полiтичну дiяльнiсть, а тому академiк Грушевський обшукам, арештам i переслiдуванням не пiдлягає». І розписався.

 

Це був акт надзвичайної смiливостi з боку Власа Яковича: Сталiн, який нiколи й нiчого не забував, невдовзi перевiв Чубаря в Москву на високу посаду наркома фiнансiв СРСР, i там, у Москвi, слiди Чубаря зникли...

 

1927 року в країнi урочисто вiдзначали десятi роковини Жовтня. Напередоднi одне з українських видань звернулося до вiце-президента Всеукраїнської Академiї наук академiка Сергiя Єфремова з проханням написати статтю до свят.

 

Що ж, Сергiй Олександрович не вiдмовив редакцiї й передав для публiкацiї статтю такого змiсту: «Безглуздi заходи безтямних людей iз величезними претензiями, з хлестаковською психiкою, з одвагою безнадiйних неукiв, iз розпачливою смiливiстю, з нестримною, хоч i вбогою фантазiєю — цi заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумнiву, що трохи — небагато мине часу, як цi люди зруйнують усе, що тiльки пiдлягає руйнацiї, i тодi одiйдуть, звiдки й виринули, тобто в належну їм безвiсть. Тiльки поправляти, що вони напсували i ще напсують, буде надзвичайно важко».

 

Сергiй Олександрович розумiв, що цей вiдвертий антибiльшовицький пасаж нiколи й нiде не буде надруковано, i сподiвався, що видавець поверне йому крамольну статтю.

 

Але так не сталося — стаття в її повному викладi потрапила на стiл голови Державного полiтичного управлiння (ДПУ) УСРР Всеволоду Балицькому, а той як член Колегiї ОГПУ СРСР привiз її в Москву i передав «по iнстанцiях». Коли «чекiст №1» Генрiх Ягода натякнув на статтю Сталiну, той зажадав особисто ознайомитися з нею й отримав її в перекладi росiйською.

 

Сергiю Олександровичу вiдверто не пощастило: Сталiн щойно виголосив «знамениту» промову, в якiй заявив, що СРСР оточений ворогами i розвiдки ворожих країн заслали шпигунiв i диверсантiв у всi партiйнi та радянськi органи СРСР.

 

По країнi прокотилася широка хвиля iнспiрованих Сталiним судових процесiв, якi торкалися тiльки Москви та Ленiнграда, i раптом чудова нагода розкрити «зрадникiв i диверсантiв» у найбiльшiй республiцi СРСР...

 

Прочитавши статтю Єфремова i раз, i другий, Сталiн надсилає шифрограму на iм’я Косiора та Балицького: «Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и все прочее, имевшее своей целью убийства ответственных работников. Надо вскрыть всю преступную деятельность этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела на суде. И. Сталин».

 

Зрозумiвши натяк вождя на «предполагаемый суд над Ефремовым и другими», осатанiлi чекiсти розгорнули бурхливу «дiяльнiсть»: хапали не лише «неблагонадiйних», а й усіх, хто викликав хоч найменшу пiдозру.

 

А 9 березня 1930 року в Харкiвському театрi опери та балету розпочалася грандiозна провокацiя: на лавi пiдсудних 45 осiб, серед яких два академiки ВУАН, 15 професорiв вузiв, два студенти, один директор середньої школи, 10 учителiв, один теолог i один священик, три письменники, п’ять редакторiв, два кооператори, два правники, один бiблiотекар, 14 працiвникiв Всеукраїнської Академiї наук. Серед пiдсудних були й три жiнки — Людмила Старицька-Черняхiвська, Любов Бiднова, Нiна Токарiвська.

 

За чекiстською легендою, всi цi люди входили до «Спiлки визволення України» — терористичної органiзацiї, яка мала на метi повалення iснуючого ладу, виведення України зi складу СРСР. Звинувачення серйознi, мiг бути й розстрiл, але доказової бази — нiякої: зброї не вилучено, закордонних зв’язкiв не встановлено, тож максимальний термiн покарання — «десятка».

 

І от уже мчать холоднi товарняки на Крайню Пiвнiч, а далi вантажними баржами на Соловецькi острови, вiдомi в Українi як «Соловки».

Свiдчать вiдважнi українцi — першопрохiдцi сталiнських ГУЛАГiв:

 

Семен Пiдгайний, письменник, iсторик, археограф, автор книги «Недострiлянi»:

 

«Харкiвський процес СВУ — той фатальний процес, який мав на метi фiзично знищити українську iнтелiгенцiю. У зв’язку з цiєю «справою» (уже й поза нею) заарештовано сотнi людей iз рядiв української iнтелiгенцiї, особливо з рядiв учительства.

 

За великим рахунком, Москва запланувала не лише знищення української духовностi, а й лiквiдацiю української державностi».

Юрiй Чирков, професор:

 

«Українське земляцтво значно поповнилося у тридцятих роках. Крiм соловецьких старожилiв — академiка Рудницького, професора Яворського, нацiоналiстiв рiзних вiдтiнкiв, сюди прибуло й багато «новачкiв». СВУ, УНЦ, УВО — люди, якi входили сюди, — авторитетнi, вiдомi, всi, як кажуть, з iменами, але пощади нiкому не було. Опинившись на Соловках, ми дотепно називали їх «Радянський Союз у мiнiатюрi».

Олександр Олесь, iсторик, поет:

Куди iти? Кудою нам тiкати?

Оточенi зусюди катом ми,

Коли не смерть, так вiчнi ґрати

Проклятої тюрми...

 

У всi роки перебування у владi Сталiн позицiонував себе як продовжувач справи Ленiна. Але буда одна сфера, в якiй вiн значно перевершив Ленiна. Про неї — далi.

 

У перший день 1932 року Сталiн накинув на Україну новий зашморг — сумнозвiсний «закон про колоски», як назвали його в народi. Розстрiлом або десятьма роками концтаборiв на селi карали навiть спробу принести голодним дiтям жменю зерна чи буряк iз колгоспного поля.

 

Показовий i такий факт: пiсля призначення в Українi першим секретарем ЦК Постишева Сталiн викликав його, Косiора та Балицького i в присутностi Молотова, Калiнiна, Кагановича та Ягоди давав вказiвки щодо полiтики в Українi.

 

На прощання, вийшовши з-за столу, вiн наблизився до Постишева, поблажливо поплескав його по плечах i зi своїм сатанинським гумором промовив, хитро посмiхаючись: «Ты, Паша, назначен нами туда в роли главголода и этим оружием сделаешь больше, чем Семен (Будьонний. — Авт.) несколькими конными армиями. Стасик (Косiор. — Авт.) немного растерялся, а у тебя рука железная».

 

Та залiзна рука Постишева не завадила українцям розiбратися, хто ж насправдi родючу українську землю вкрив попелом голодомору.

 

І до автора страшного геноциду повноводною рiкою полинули вiдчайдушнi зойки українцiв: «Батьку наш, великий Сталiн! Чи законно це, що людей залишили без шматка хлiба, жодного фунта зерна, чи можна прохарчувати мiсяць од мiсяця дiтей однiєю картоплею, якої вже нема, а тому голодних день од дня збiльшується. Тисячi пудiв забрано i снопами, i зерном, а ГПУ все шукає, у кого ще не забрано. Колгоспна худоба кожен день пропадає, бо нема соломи, не те що вiвса або дер­тi. Усюди по селах голодовка.

 

А в Москвi тим часом пуд житнього борошна коштує 7 кр., а в нас — 90 крб. Певно, вродило там краще? До того ж за все, що в нас вивезено i зсипано, нiкому нiчого не заплатили. Розсуди, великий вождь, а краще — дай хлiба! Члени колгоспу Степан Мартиненко, Михайло Хуторний, Микола Шевченко за дорученням ограблених сiл Лосятин, Саливонки, Гребiнки, Храпачi, Скребишi Бiлоцеркiвського району Київської областi».

 

«Дорогий всесвiтнiй вождь тов. Сталiн! Я звертаюсь i до тебе також iз проханням, горе i муки змушують. Я найнещаснiший у свiтi, лежу хворий i голод­ний i пишу, бо сiсти немає сил. Пiдкрiпи i ти мене, пришли хлiба i сала, пiдтримай мої сили. Нехай я не помираю в пролетарськiй країнi вiд голоду — поки смертi немає, то їсти хочеться.

Іван Вовченко.

 

Село Тальне, поблизу Черкас».

 

Та «великий Сталiн» українських селян не почув: вiн закiнчував послання країнi пiд назвою «Запаморочення вiд успiхiв». Що ж, «успiхи» були наявнi: Україну накрив Голодомор... 

 

Анатолiй СИГАЛОВ (фото з архiву автора)