Письменник Микола Хомич: «Українці — це «Воля або смерть!»

— Прозаїки з’являються в літературі трьома хвилями. Перша входить у прозу до 30 років. У цьому віці вже були відомі Микола Гоголь, Томас Манн, Джек Лондон, Ернест Гемінґвей, Міхаіл Шолохов. Найчисельніша друга хвиля входить в літературу у віці від 30 до 45 років. І замикає третя, малочисельна, хвиля п’ятдесятилітніх дебютантів — наприклад, Умберто Еко, Чабуа Аміреджибі, Милорад Павич. Ви теж належите до третьої хвилі. Розкажіть про свій літературний дебют. 

 

— Почав писати доволі пізно, першими моїми літературними вправами були подорожні нотатки після поїздки до Єрусалиму, Ізраїлю, Єгипту. Їздив дорогами Реріха і Ван Гога, вів щоденник. По поверненні звів усе до купи, але навіть не думав публікувати. Пізніше написав твір-захоплення Києвом, «Ніч русалки». Коли прочитав його дружині, вона порадила це видати. Так 2011 року у видавництві «Фоліо» вийшла книжка оповідань «Ніч русалки». Спочатку я навіть не міг належно оцінити, що насправді відбулося. Сам від себе такого не чекав, ця книжка змусила мене по-іншому подивитися на себе. 

 

— Найбільшу увагу літературних критиків привернув ваш роман «Загадка гробниці», нагороджений Міжнародною літературною премією «Воїн світла» і вже перекладений азербайджанською мовою.  Як з’явилася ідея написання цього роману? 

 

— До того я написав «Територію брехні», що разом становлять романну дилогію. Це було перед початком війни Росії з Україною. Ніби відчував: має щось відбутися. Перша гібридна війна на наших землях організована Ярославом Мудрим. Він перший створив паралельну реальність і підмінив у літописі правду брехнею, коли дав вказівку літописцям написати, що його братів убив Святополк Окаянний. Але у скандинавських сагах написано, що саме Ярослав найняв вікінгів, щоб вони вбили Бориса і Гліба. Після «Території брехні» з’явилося бажання продовжити історію, пов’язану зі зникненням  останків Ярослава Мудрого. 

 

— Романна дилогія  «Територія брехні» і «Загадка гробниці»  — це реставрація української історії та очищення її від фальшивих російських нашарувань. Як з позицій історичного романіста ви дивитеся на те, що під час війни Росії з Україною Путін заявив, що Анна Ярославівна належить російській історії, і дав трьом російським танковим полкам назви «гвардійський Львівський», «гвардійський Житомирсько-Берлінський», «гвардійський Ніжинський»?

 

— Це давня російська традиція — розкрадання української історії. Спочатку Росія вкрала назву Русь. Московщина ніякого відношення до Русі не має. Угро-фінські народи, які склали основу російської нації, не мають нічого спільного зі слов’янами, як не має нічого спільного зі слов’янами верхівка Золотої Орди, що згодом вихрестилася і стала російською елітою. Росія присвоїла собі нашу історію, вкрала билини, літописи.

— Багато спекуляцій точиться навколо російської мови, нібито ближчої до київських літописів, ніж українська. Якою мовою розмовляли кияни у княжі часи?

 

— У часи Київської Русі кияни розмовляли українською мовою. Графіті  на стінах Софії Київської робилися простим народом, що під час служби непомітно для інших щось на стінах видряпував. У цих графіті маса українізмів. Це свідчить, що в Україні народ з найдавніших часів розмовляв українською мовою. Старослов’янська мова, взята за основу Кирилом і Мефодієм із давньоболгарської, була нав’язана церквою суспільству. Це була сакральна мова церкви.

 

Так само як у католицьких країнах мовою науки і церкви довгий час була латина, а в православних країнах мовою церкви і законів була церковнослов’янська, вона ж старослов’янська, а фактично — давньоболгарська. В Росії цю мову фінським і тюркським народам нав’язали церква і світська влада, змусивши цією мовою розмовляти. Для угро-фінських і тюркських народів давньоболгарська мова стала мовою, що інтегрувала різномовні народи в московську державу, яка згодом стала Росією. Аналогічна ситуація була в Латинській Америці, де іспанські конкістадори змусили ацтеків і майя забути свої мови. 

 

— Як знавець Києва, чи маєте ви якесь пояснення, чому і Революція на граніті, і Помаранчева революція, і Революція гідності відбулися на майдані Незалежності?

 

— Це давня традиція. Всі українські революції пов’язані з майданом Незалежності, що був колись Козиним болотом. Перший майдан в Україні відбувся саме на Козиному болоті в 1068 році, коли на Київ напали половці. Князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого, відмовився видати зброю народу, який не хотів пустити в Київ половців. І тоді повсталий натовп подолян підійшов до фортечного муру і почав вимагати зброю. Князь зброї не дав. Народ прорвався за фортечний мур, зайшов у гридниці і заволодів зброєю. Тоді князь утік до Польщі. 

 

А повсталий народ поводився так само, як під час Революції гідності: палив багаття, бив у барабани. І гасла повсталого народу в ХІ столітті були ті самі, що й у ХХІ: жити за європейськими цінностями, адже Київська Русь завжди була частиною Європи. Київські князі були європейцями і родичалися з елітою інших європейських країн. Дочка Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж у Франції, Єлизавета — в Норвегії, Анастасія — в Угорщині. Навіть онук Ярослава Мудрого був учасником першого хрестового походу. У своїй романній дилогії я показую, з якого часу Україна потрапила під вплив азійщини. Є точна дата, коли Україна вийшла з європейського простору  ввійшла в азійський. Це 1054 рік, коли відбувся розкол у християнстві і Київська Русь опинилася у політичній сфері Візантії, і цей простір згодом став частиною російського світу.      

 

—Царський прем’єр-міністр Столипін вважав, що українство є найбільшою загрозою для існування Російської імперії. А нинішній президент Росії Путін готовий розв’язати Третю світову війну і знищити світ, щоб не випустити Україну з-під свого впливу. Чому Україна така важлива для Росії?

 

— Якщо забрати від Росії фрагмент Київської Русі, то історія Росії буде починатися з Золотої Орди. Тому Україна для Росії життєво важлива. Це міф, який формувався сотні років і на якому тримається російська держава. Якщо забрати від них цей міф, тоді росіяни побачать, що їхня історія, літописи, билини належать іншій державі. І з цим Росія ніколи не змириться.

 

—Російська пропаганда весь час наголошує, що українці і росіяни — братні народи. Наскільки ми насправді ментально близькі?

 

— Українці  кардинально відрізняються від росіян.  Для росіян гаслом їхнього життя є: «За царя и Отечество!» А для українців: «Воля або смерть!». Ці дві філософії антагоністичні й ніколи не зможуть вжитися в одній державі.

 

—Наскільки важлива для нас історична правда? 

 

— Правда — штука жорстока. Як змиритися з тим, що Ярослав Мудрий — убивця своїх братів, а найвищий орден України — Ярослава Мудрого? Найчастіше офіційні істини — це ілюзії. Після повернення з Тибету я почав думати, що весь світ — ілюзія. Якщо ми живемо за напівправдою — то це не правда. Людина — як айсберг. Ми судимо людину за тим, якою є її видима частина життя. Але ж є ще підводна, невидима, таємна частина людського життя. Подружня зрада Інгігерди приховувалася тисячу років, а випливла у наш час. Іноді хочеться думати: а чи потрібна нам така правда? Може, краще жити ілюзіями? Саме роздумам про час та його сприйняття я присвятив свій роман «Час». 

—Давайте поговоримо про цей роман. Слабкою стороною сучасної української романістики є герой-марґінал: представник богеми або соціального дна. Саме такий тип героя бачимо в романах Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Олеся Улья­ненка, Євгена Пашковського. Або вічно інфантильний, незрілий герой Сергія Жадана. Але ж літературі потрібний зрілий герой, здатний на вчинок. Голов­ний персонаж вашого роману «Час» — п’ятдесятилітній чоловік, господар власного життя. Йому не треба просити допомоги в держави чи жити за рахунок іноземних ґрантів. Він добре заробляє на життя, може безбідно жити і мандрувати світами. Як писалася ця книга? 

 

— Це був перший мій роман. Писався легко, бо я не знав, як пишуться романи. Це був потік думок, хотів показати, як людина мислить. Щось із особистого життя, але й прототипу головного героя немає — це збірний образ. Я писав його у 2011–2012 роках фрагментами в аеропортах, у дорозі. То був період глянцю, гламуру. Із соціалізму Україна скочила в капіталізм. У мене є друзі, схожі на головного персонажа, що зі швидкої допомоги пішли працювати у пластичну хірургію і стали пристойно заробляти. В кінці роману мій герой з пластичної хірургії знову повертається в практичну медицину, з якої вийшов. Звісно, в цьому є певна ідеалізація. Але через рік на Майдані життя показало, що людина здатна працювати безкорисно, як волонтер, ризикуючи втратою роботи, свого статусу і життя. 

 

—Ви — лікар за освітою і досвідом роботи. Серед яскравих письменників ніколи не бракувало лікарів:  Франсуа Рабле, Антон Чехов, Міхаїл Булгаков, Артур Конан Дойл, Вільям Сомерсет Моем, Ежен Сю, Аґата Кристі, Станіслав Лем, Остап Вишня… Чи є у вас своя теорія того, чому лікарі йдуть у літературу?

 

— Лікар щодня зіштовхується з життям і смертю. І це змушує інакше дивитися на життя. Лікар часто бачить ситуації, які можна описати, і це буде цікаво для тих, хто це прочитає. З багатьох історій, з якими зіштовхується медик, можна написати оповідання чи роман. Я вже не працюю лікарем, але моя сфера діяльності пов’язана з охороною здоров’я. 

 

— Ви багато мандруєте. Читачі «Фейсбуку» стежили за вашим сходженням на Кіліманджаро і подорожами в Перу та Болівію. Це мандрівки, що стануть частиною ваших романів?

 

— Будь-яка подорож — це  спроба щось зрозуміти. У дитинстві мама казала: «Піти на край світу» — і мені дуже хотілося побачити цей край світу. Тож я радий, що досі не втратив дитинного бажання подорожувати. Насправді література і подорожі дуже пов’язані. Для написання роману «Територія брехні» мені довелося побувати у Новгороді та Норвегії, а для написання роману «Загадка гробниці»  довелося вирушити в США. 

 

— Над чим працюєте зараз?

 

— Пишу продовження книжки «Ніч русалки». До цього підштовхнули мене  читачі, які на Лисій горі Києва встановили пам’ятник героїні одного з моїх оповідань. На могилі — епітафія латиною: «Любов не помирає». Здивований, я запросив на це місце одну з київських відьом, яких зараз називають парапсихологами, і вона сказала, стоячи біля могили, що тут похована неупокоєна душа. Це мною струснуло і змусило сісти за продовження книжки. Я навіть помандрував у джунглі Амазонки, де пройшов обряд, пов’язаний з духами померлих. 

 

— Кожен письменник, що пише книжку, вже має у своїй уяві ще кілька наступних, чи не так?

 

— Я хочу написати роман «Замисел Бога» про взаємостосунки між чоловіком і жінкою. Для мене найбільшою загадкою є те, як близькі душі знаходять одне одного. Цей роман буде стосуватися жіночої природи. Події розгортатимуться від матріархату до нашого часу — хочу відстежити, як змінювалися стосунки між чоловіком і жінкою протягом тисячоліть. Однією з проблем, яка мене зараз хвилює, є фемінізм. Жіноча самотність, що стає самодостатнім явищем, викликає багато запитань і підштовхує мене до розгадки її природи, за якою може бути схована тенденція до виродження людства.