Ситуація зі змінами до виборчого законодавства зайшла у глухий кут.
Свого часу була ухвалена резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи, у якій йдеться про неможливість змін у законодавстві за рік до виборів.
Такою є і загальноєвропейська, і українська практика. А відтак в українських законотворців лишається тільки вересень та початок жовтня, і якщо відповідний пакет законів не буде ухвалено протягом першої половини осені, відведений на зміни час буде вичерпано. Адже парламентські вибори в Україні відбудуться, як ми пам’ятаємо, в жовтні 2019-го.
Однак чи була потреба відкладати вирішення такого важливого питання, як перегляд виборчого кодексу, на останній момент? Звісно, ні. У законотворців було достатньо часу, не було лише — як прийнято казати, політичної волі.
Адже ще наприкінці листопада 2014 року фракції парламентської більшості зафіксували в Коаліційній угоді, що протягом 1 кварталу 2015-го буде ухвалено новий Закон «Про вибори народних депутатів України» на основі пропорційної системи з відкритими списками.
Проте минуло не півроку, а цілих три, й лише в листопаді 2017-го в першому читанні було ухвалено Виборчий кодекс, до якого з того часу було подано близько 4,5 тисячі поправок, що є рекордом у Верховній Раді.
Звісно, якщо ухвалювати виборчу реформу подібними темпами, то до другого читання справа дійде ще не скоро. Наприклад, у громадській мережі «Опора» на ухвалення кодексу не сподіваються взагалі.
Між тим кардинальні зміни потрібні вже — інакше восени наступного року ми обиратимемо новий парламент за старими правилами.
Проте головною необхідною новацією могли б бути не тільки відкриті списки. На думку ряду експертів, нам дуже необхідне зниження прохідного бар’єра. Тільки завдяки такому зниженню ми зможемо запобігти консервуванню нинішнього статус кво.
Проценти спотикання
В історії України прохідний бар’єр варіював від 3 до 5%. Парламентські вибори 2006 та 2007 років проходили за пропорційною системою з тривідсотковим бар’єром.
У 90-ті роки та у 2002-му планка, яку треба було взяти партіям, перебувала на рівні 4 відсотків, а от вибори 2012-го та 2014-го років відбувалися за змішаною системою з п’ятивідсотковим прохідним бар’єром.
За умови, якщо у 2019 році ми повернемося до суто пропорційної системи, п’ятивідсотковий бар’єр значно звузить представництво партій у парламенті.
Супротивники зниження бар’єра неодмінно вкажуть на те, що створення більш комфортних правил гри обернеться тим, що до парламенту потраплять ті чи інші одіозні структури, але плюси й мінуси є в кожній системі, тож головне — це вибудувати певну шкалу пріоритетів.
Бо що ми, власне, маємо на сьогоднішній день? Передусім, доволі високий рівень недовіри до існуючих парламентських партій. Згідно з недавнім опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», кількість тих виборців, які воліють шукати альтернативу серед нових партій, вперше з 2012 року перевищила кількість бажаючих віддати голос за вже представлені в парламенті політсили.
Це свідчить про величезну втому соціуму від задіяних нині у великій політиці облич та прапорів. Саме цей чинник й виштовхує на поверхню, зокрема, партію «Слуга народу» Володимира Зеленського, більшість симпатиків якої готові голосувати не так за саму структуру (фактично — віртуальну), як за її лідера.
Подібний «голод», спровокований відсутністю нових проектів, є настільки значним, що попит випереджає пропозицію. Й водночас робить українського виборця не надто розбірливим, про що говорять високі відсотки Зеленського та Вакарчука.
І все-таки усвідомлення того, що владу слід передавати не від однієї фінансово-олігархічної групи до іншої, а від людей, позбавлених принципів, — тим, хто такі принципи сповідує, помалу оволодіває свідомістю середньостатистичного українського виборця.
На ранньому етапі такої ментальної перебудови не бракуватиме певних помилок, і влада знову опинятиметься не в тих руках, однак зниження прохідного бар’єра саме й відіграє роль мотивуючого чинника для тих, хто замислюється про похід у політику, але не має надії, що його сил вистачить на перемогу над усталеними «важковаговиками», котрі вкотре готуються подолати п’ятивідсотковий бар’єр.
Нинішнє законодавство блокування партій не передбачає, що вкотре виносить за дужки «маленькі» політсили, позбавлені можливості заявити про себе.
Пораховано, що на виборах 2014 року близько 50 депутатських мандатів дісталися «великим» партіям через перерозподіл відсотків, тоді як насправді це були голоси за тих учасників процесу, котрі не змогли подолати бар`єр. А відтак немає причин для того, щоб дарувати нинішнім політгравцям такі бонуси, особливо з огляду на їхню непопулярність та непродуктивність роботи у Верховній Раді.
Відкрити списки
Тепер щодо другого моменту, пов’язаного з відкритими списками. По суті, незалежна Україна не знала подібної практики. Обіцянка запровадити подібний формат так і залишилася обіцянкою.
Щоправда, в 2015 році ми мали досвід проведення місцевих виборів у новому форматі. Проте назвати алгоритм тодішнього голосування «відкритими списками» доволі проблематично.
Три роки тому ухвалили зміни до закону про місцеві вибори. І полягали вони в тому, що мажоритарна система виборів, у звичному для нас розумінні, була збережена лише на виборах до сільських та селищних рад.
Для решти органів місцевого самоврядування введено пропорційну систему з відкритими списками, але при цьому вибір електорату було обмежено лише двома іменами.
Але ніде у світі кандидатів не групують попарно і не прив’язують ці пари до конкретного округу. У авторів законопроекту №2831-3 вийшов якийсь правовий покруч, що було дуже великою, хоча й не єдиною вадою цього документа.
Згідно з класичним визначенням, відкриті списки — це форма волевиявлення, яка надає право виборцям висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Такий принцип діє в Австрії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. Але як висловити своє ставлення?
За ідеєю, це відбувається дуже просто: виборець бере список тієї чи іншої партії і робить позначки навпроти прізвищ кандидатів. При цьому єдиної моделі голосування за відкритими списками не існує.
Кожна з країн розробляє свою, залежно від того, яких цілей вона хоче досягнути саме через вибори. Тому й Україна мусить запропонувати свою.
В залежності від моделі голосування бюлетені на дільницях матимуть різний вигляд. Вони можуть бути, власне, самим списком партії чи блоку, в якому виборець позначає бажаного кандидата.
А можуть бути листком, в якому виборець вказує номер зі списку всіх кандидатів, що балотуються в окрузі й яким присвоєно такий номер (подібний порядок діє в Естонії).
Хоча деталізація процесу зараз не є головним моментом. Звичайно, що й відкриті списки — не панацея від порушення виборчого законодавства.
Власне, ніщо не убезпечить від порушення закону, якщо є бажання його порушити. Тільки довга й копітка робота з плекання в собі та у співвітчизниках справжніх громадян. І все-таки пропорційна система з відкритими списками створить здорове конкурентне середовище для політичних партій.
Адже це — реальна зброя проти фальсифікацій, принаймні значної їх частини. Хотілось би сподіватися, що Виборчий кодекс, за який депутати голосували в першому читанні, все ж буде остаточно затверджено. Але подібні надії тануть по мірі наближення до наступної парламентської сесії. В нещодавньому інтерв’ю виданню «Главком» представник президентської фракції, народний депутат Сергій Березенко вказав на причину, через яку, на його переконання, не варто міняти виборчу систему.
«Виборчий кодекс — це найгірше, що можна було б зробити, з точки зору модернізації виборчого законодавства. Поясню: документ складається з п’яти ключових законів (про місцеві вибори, про вибори до Верховної Ради, про вибори Президента, про виборчий реєстр і про ЦВК). Якщо одночасно розглядати та синхронізувати ці закони, можна розпочати дуже довгий процес, з якого буде важко вийти», — говорить Березенко.
Але ніщо не заважало Верховній Раді розпочати «цей дуже довгий процес» ще чотири роки тому і вже зараз вийти з нього із гідністю.
Очевидно, що провладні групи у парламенті просто не бажають міняти чинну систему, й передусім, мабуть, відмовлятися від мажоритарних округів, в яких Порошенко і БПП вважає свій головний ресурс і опертя для пролонгації влади.
Але якщо все лишити, як є, то у подальшому брудні виборчі кампанії триватимуть й набиратимуть обертів, хоча, власне, значення самих виборів буде повністю знівельоване — немає сенсу викидати мільйони з державної скарбниці, щоб раз у раз тасувати одну й ту саму політичну колоду.
А ТИМ ЧАСОМ...
Відсутність нового виборчого кодексу — не єдиний пробіл у роботі Верховної Ради. Депутати розійшлися на літі канікули, не виконавши ще однієї місії. Мова про ухвалення закону про ЦВК та оновлення складу Центральної виборчої комісії.
Нагадаємо, що 5 липня, в останній «голосувальний» четвер, ВР так і не приступила до ротації членів ЦВК, оскільки більшість народних депутатів відмовились від розгляду даного пункту порядку денного.
Спікер Андрій Парубій поставив це питання на рейтингове голосування, щоб побачити, скільки нардепів готові голосувати за звільнення старих членів Центральної виборчої комісії, термін перебування яких на посадах сплив, і за призначення нового складу. Набралося всього 189 голосів із 226 необхідних, а відтак вирішення цієї проблеми відкладено на невизначений термін.
При цьому представник Блоку Петра Порошенка Артур Герасимов заявив 5 липня, що президентська фракція буде голосувати за це питання, оскільки воно вже «перезріло», і закликав усіх не маніпулювати й об’єднатися.
Однак лідер «Радикальної партії» Олег Ляшко, співголова групи «Відродження» Віктор Бондар та представники «Опозиційного блоку» і «Батьківщини» заявили, що не будуть голосувати за оновлення ЦВК, оскільки у поданні Порошенка більше кандидатів, ніж вимагає закон, і при цьому не представлені всі фракції, які є у Раді.
На їхню думку, Президент Петро Порошенко хоче створити «ручну» ЦВК, і такі побоювання, слід зазначити, мають під собою всі підстави.
