На Троєкуровському цвинтарі Москви (філіал Новодєвічого цвинтаря) поховали російського письменника Володимира Войновича.
Перед цим у Центральному будинку літераторів відбулася церемонія прощання з покійним. Войнович помер у віці 85 років пізно ввечері 27 липня від серцевого нападу, про що повідомила «Новая газєта» з посиланням на російських журналістів Віктора Давидова та Віктора Шендеровича.
Пзніше цю інформацію підтвердила дружина письменника Світлана Колесніченко.
Володимир Войнович народився в Сталінабаді (тепер Душанбе, столиця Таджикистану) 26 вересня 1932 року в творчій родині — батьки були журналістами і працювали в місцевих газетах.
Сам Войнович наголошував, що проблеми у нього розпочалися ще під час навчання в Літературному інституті імені Горького, оскільки його прізвище вважали єврейським.
Письменник мав неперевершене почуття гумору, тому якось розповів, що один сербський історик прислав йому книгу, звідки він дізнався, що по батьку належить до знатного сербського роду графів Войновичів, які ведуть свій родовід ще з XIV століття.
Тому просив вимовляти його прізвище з наголосом на перший склад, як воно вимовляється в Сербії.
Під час зустрічі з читачами в Петербурзі Войнович розповідав: «Коли я був в Америці в гостях у літературного критика, то його дружина, татарка, спитала: «Ви хто за національністю?». «Як хто, — кажу, — росіянин». У мене мати — єврейка, дід по батьківській лінії — серб. А ось бабуся у мене — росіянка. І тут хазяйка промовила: «Як же ви з таким корінням можете вважати себе російським письменником?!». Тоді він їй відповів: «Знаєте, я не вважаю себе російським письменником, я і є російським письменником».
1962 року Войновича прийняли до складу Спілки письменників СРСР. Але вже 1963 року письменник розпочав писати свій культовий роман-анекдот «Життя та неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна».
Перша частина книжки була видана (без дозволу автора) 1969 року в Франкфурті-на-Майні, а вся сатирично-іронічна книга про реалії радянського життя — 1975 року в Парижі.
У цьому романі письменник створив один із найяскравіших гумористичних персонажів літератури радянської доби — солдата Івана Чонкіна, якого можна порівняти хіба що з «бравим солдатом Швейком» Ярослава Гашека. Вже з кінця 60-х років Войнович активно боровся за права людини, а головне — за права письменника.
Як наслідок, і за «антирадянський» роман, і за громадянську позицію Войновича виключили з Союзу письменників СРСР, а 1980 року позбавили громадянства та вислали з країни.
Войнович мешкав і працював у Німеччині та США. В еміграції він написав черговий роман-антиутопію «Москва 2042», де, неначе в кривому дзеркалі, було представлено розвиток комуністичної держави, що в ній після повалення диктатури до влади приходить дисидент, котрий перед цим переховувався на Заході. За кордоном Войнович також працював журналістом, зокрема на «Радіо Свобода».
1990 року йому повернули громадянство, і 1992 року він зміг повернутися в Росію, де відразу включився у правозахисну діяльність. Він виступав проти захоплення владою приватних телевізійних компаній, закликав припинити війну в Чечні, критикував путінську владу.
Володимир Войнович був тим росіянином, якого незаперечно можна назвати другом України. Засуджуючи анексію Криму, 2015 року Войнович заявив, що російський президент має психічні проблеми та повинен відповісти за скоєні ним злочини. 2015 року він звернувся до президента Володимира Путіна з проханням звільнити українського військовослужбовця Надію Савченко.
Вже в травні цього року Войнович разом з іншими діячами російської культури звернувся до учасників Петербурзького економічного форуму з закликом сприяти звільненню українського режисера Олега Сенцова, який оголосив безтермінове голодування.
