Стараннями кількох українських видавництв ми нині ознайомлені чи не з усіма книжками американського історика Тімоті Снайдера. Спеціалізація професора Єльського університету — історіософія тиранії. Оскільки ця проблема заторкує усіх, крім ідіотів, — дослідникові варто бути гранично популярним. Радше стилістичним белетристом, аніж академіком. Власне, бути таким, як Снайдер.
Книжка «Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття» (К.: Медуза) написана для тих, кому і сторінка тексту — екстремальний дайвінг. Часто саме політики, для котрих мірилом дбання за народ є розкладачка в кабінеті, воліють не заглиблюватися в читання — нам ніколи, ми працюємо. Т.Снайдер не пішов на них в лобову атаку — всі апеляції «Уроків» формально адресовані пересічному читачеві. Розрахунок вигадливіший: коли електорат цитує якусь книжку — хоч-не-хоч, а мусиш із нею ознайомитися. А видавництво йому підіграло: випустило книжку якраз по кишені бутікового піджака й ніби йому в комплект — у вишукано-скромному вигляді (дизайн і верстка Миколи Леоновича!). Тож, скажімо, депутатикові можна сміливо витягати цей елегантний зшиток і замість працювати в сесійному залі, заглибитися у читання. Нехай би й так — усе краще, ніж із кросвордом буцатися.
Снайдерова книжка «Про тиранії» — такий собі посібник із медіа-грамотності для тих, хто хворіє на «нестачу мислення». Тут — вершки-афоризми з усіх його попередніх робіт. Широко-глибоко-коротко-пам’ятно, як-от: «І фашизм, і комунізм були відповіддю на глобалізацію: на спричинену нею реальну й уявну нерівність». В одному місці він кидає нібито «зайву» фразу: «Поважайте мову. Уникайте фраз, якими користуються всі навколо». Направду, це код уходження до будь-яких сенсів, а надто — свідомо приховуваних. Це — «ментальна гігієна», як сказав би французький інтелектуал Андре Ґлюксман (На захисті свободи. — К.: Дух і Літера, 2013). Без неї годі сподіватися на розуміння чогось посеред «оглушливої пропаганди, яка викликає почуття до того, як люди встигли з’ясувати факти».
А засадничі факти такі: «Під час створення Конституції «батьки-засновники» США… придивлялися до занепаду давніх демократій, щоб зрозуміти глибинні джерела тиранії… Завдання створеної ними системи — не уславляти уявну досконалість, а пом’якшити наслідки наших реальних недоліків». Їхній «новий і праведний закон» — не звід рекомендацій, що слід робити, а перелік того, чого робити не можна за жодних обставин. І винайдені ними державні інституції — то не сервісні служби, а передовсім служби безпеки. Причому охороняють вони суспільство лише у підсумку, а від початку — кожну конкретну особистість від… себе самої. «Саме інституції допомагають нам зберегти порядність», — значить Т.Снайдер й одразу застерігає проти «диванних» настроїв: «Інституції самі себе захистити не можуть… Ціною свободи є постійна пильність».
За Снайдером, Велика Американська Конституція – ніщо, коли кожен громадянин не змагатиме всередині себе «бездумні прояви конформізму». Це геть не просто, адже пастками конформізму густо всіяний увесь життєвий простір людини — чи в Америці, а чи в Україні. Тест на конформізм електорату — головний для будь-якого режиму, бо «громадянин або громадянка, що пристосовується,.. показує владі, що саме та може собі дозволити». А далі — купа хрестоматійних прикладів; скажімо, «передчасна покора австрійців у березні 1938-го».
«Голосуйте… поки маєте змогу», — один з уроків ХХ століття. Тімоті Снайдер не переймається доведенням аксіоми про надважливість кожного голосу, він вдається до сміливих зіставлень: «Коли ми кохаємося в останній раз, то не знаємо, що це востаннє… Безсумнівно, росіянам, які голосували в 1990 році, не спадало на думку, що то останні й чесні вибори в історії їхньої країни… Російська олігархія, створена після виборів 1990-го,
продовжує функціонувати донині та здійснює зовнішню політику, спрямовану на знищення демократії в інших країнах». Голосуйте, аби не потрапити до «пекла задніх думок», як висловився іще один французький мислитель (Мішель Онфре. Сила життя. — К.: Ніка-Центр, 2016).
Коли пан Снайдер радить уникати зачовганих фраз, він говорить про мову як семіотичну сферу людського буття, що формує «психологічний ландшафт повсякденного життя». Більшість філософів нині сходяться на тому, що основою на Землі людей є не матеріальне, як облудно переконував Маркс, а символічне. Саме «сьогоднішні символи визначають завтрашню реальність», — формулює Т.Снайдер алгоритм усього — передовсім, ясна річ, політики. Він показує, як нацистська символіка початку 1930-х уможливила узурпування Гітлером влади. Авжеж ходить про той клятий «бездумний конформізм»; тепер це добре видно: «Прийняття цих міток як частини нормального міського ландшафту вже означало компроміс із убивчим майбутнім».
Щойно почув на українському радіо голос стурбованого російськомовного слухача: пачєму у нас нікто нє занімаєцца гражданскай абароной?! Та ж пізно. Справжня цивільна оборона починається, коли боєкомплект іще покоїться на опломбованих складах, — починається з нещадного винищення символічних міток окупації, вулиць
імені Івана Кудрі та пам’ятників генералу Ватутіну. Цивільна оборона — це не так про бомбосховища, як про «ментальну гігієну». І першою чергою — мовну гігієну.
У цьому сенсі Снайдерові «Уроки» — пам’ятка з цивільної оборони. Ключовий об’єкт захисту — особиста свобода. Головна ознака зазіхань на неї така: «Люди, які запевняють вас, що безпека можлива лише коштом свободи, зазвичай хочуть забрати у вас і безпеку, і свободу». Зрештою, давно відома істина, так до кінця і не осмислена народом. Скажімо, Ярослав Грицак, інтелектуально-популярний стиль якого нагадує Снайдера, нотував іще десять років тому: «Той, хто міняє свободу на хліб, може опинитися і без свободи, і без хліба»; писав він і про «інституційну довіру, яку вважають однією з найхарактерніших постматеріальних цінностей» (Життя, смерть та інші неприємності. — К.: Грані-Т, 2008).
Хоч усі попередні праці Тімоті Снайдера мають серед «головних персонажів» історію України, не треба думати, що «Уроки» — це поради нам від старшого брата. Книжка адресована насамперед Снайдеровим співвітчизникам, бо «людська природа така, що американську демократію треба захищати від американців». Авжеж, що вже казати про українців… До всього, проблема тиранії наразі не має надійно-сталого розв’язання і «жодній країні не вдасться знайти рішення самостійно». І тут — увага! — «українці виграли, американці програли — у тому сенсі, що Росія не змогла нав’язати своєму сусіду вигідний самій Росії режим, однак у Сполучених Штатах переміг бажаний їй кандидат… Таке враження, ніби все, що відбувається на заході, спочатку відбулося на сході».
Про унікальний досвід України у протидії путінській тиранії — посібник з цивільної оборони від вітчизняного виробника: «Слова та війни. Україна в боротьбі з кремлівською пропагандою» (К.: К.І.С.). Наприкінці цієї книжки навіть поміщені «Рекомендації на основі українського досвіду» — urbi et orbi, як-то кажуть.
Редактором-координатором новинки є філософ Володимир Єрмоленко, чий стиль так само ерудовано-розкутий, як і у Снайдера з Грицаком. «Брехня є дискурсом», — характеризує специфіку кремлівської комунікації В.Єрмоленко. Тобто, «ніхто й не думає щось доводити». Головне — «плодити різноманітні версії (будь-що, крім правди)», а неприховану брехню подавати як «альтернативну точку зору» та «особисту думку». Відтак, «перенаситити інформаційний простір фейками… відволікаючи авдиторію дріб’язковою інформацією або сфальшованими інформаційними приводами, викликати хаос думок, пасивність та параною».
Словом, як жартували одесити Ільф і Петров на світанку радянщини, «работа ведётся в порядке миража... Побольше цинизма, народу это нравится». Та жарти закінчилися із поширенням телебачення. Тепер новиннєвий формат та високоякісна картинка роблять дива з масовою свідомістю. Коли Владіслав Сурков сягнув найближчої навколопутінської орбіти, то запровадив «зібрання щоп’ятниці у Кремлі керівників каналів, а від 2014-го — селекторні наради двічі на день» (Світова гібридна війна: український фронт. — Х.: Фоліо, 2017). Результати вражають: ще у січні 2014-го 66% росіян «добре» і «дуже добре» ставилися до України, та відколи Росія розв’язала війну і тамтешнє телебачення «швидко перетворило жертву на агресора», вже 2015-го населення РФ вважало Україну ворогом №2 (після Америки, ясна річ).
У нинішньому світі, справедливо зазначають автори книжки «Слова та війни», «основний театр воєнних дій — це людська свідомість». Росія грає символами по-крупному: «Реанімували радянський термін «каратели»… які знищують окуповані населені пункти, вбивають мирних мешканців… Використання терміну «ополчение» фактично леґітимізувало бойові дії «республік» проти «фашистів» і тощо, тощо.
Й водночас, «навіть на четвертому році війни, у квітні 2017-го, три з п’яти найбільш популярних сайтів в Україні були російськими… Інтер, 112, NewsOne, «Вести», strana.ua… мімікрують під українські опозиційні медіамайданчики… ретранслюють українській авдиторії російські меседжі». Як таке взагалі можливо?!
Наші автори сором’язливо іменують це зволіканням. Мовляв, пізно пригледілися-спохопилися: «Українські експерти почали досліджувати вплив кремлівської дезінформації і пропаганди на внутрішній інформаційний простір із початком анексії Криму». Та невже? Колеги пана Єрмоленка з Інституту філософії ще 2003 року констатували: «Новим мистецтвом стає політологічний аналіз преси, за допомогою якого… можна відтворити реальний зміст того непублічного політичного процесу, до якого залучені господарі відповідних ЗМІ» (Є.Бистрицький, С.Пролєєв, Р.Кобець, Р.Зимовець. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес). А 2010-го вийшло дослідження В.Кулика «Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки» (К.: Критика), де проаналізовано «набір конвенційних і високоорганізованих обмежень на творення й тлумачення значень» й зокрема наголошено: «Заснована в перший рік незалежности газета «Киевские ведомости» разом із новим, таблоїдним типом журналістики принесла нову функцію російської мови: як мови задоволення інформаційних потреб (частини) громадян України, а не як пережитку імперської русифікації, тобто мови не минулого, а теперішнього і майбутнього».
Отже, все упирається у «п’яту колону», про яку говорять двадцять п’ять років і нічого з цією заразою не роблять. Популярний на піку Руху політик Володимир Пилипчук спогадує: «Я пропонував переселити з колишніх республік в Росію росіян-шовіністів… шляхом розробки в ОБСЄ і прийняття відповідної Європейської програми» (25 років: Заповіти незалежності України. — К.: Саміт-Книга, 2017). Так само знехтувано пропозицією відомого фінансиста Олександра Савченка «розпочати активну діяльність по зменшенню чисельності прихильників «русского міра»… Для України «русскій мір» більш небезпечний, ніж ІГІЛ» (Антиукраїнець або Воля до боротьби, поразки чи зради. — К.: Саміт-Книга, 2017).
Цікавий приклад наводить О.Савченко: «Згадайте політику маккартизму як реакцію на проникнення комуністичних ідей і шпигунів Росії в політичні та інтелектуальні кола США в 50-ті роки минулого століття. Під час полювання на відьом були і помилки, але американське суспільство отримало імунітет». А що отримало українське суспільство внаслідок злочинно-політкоректної бездіяльності? «Зволікання в інформаційно-психологічній війні, що її розв’язав Кремль проти України, коштувало останній Криму й частини Донбасу» («Слова та війни»).
