«Земле, моя всеплодющая мати...»

Вельмишановна редакціє «України молодої»! Я — постійний читач вашої дуже потрібної і справедливої газети. У зв’язку з планами уряду завершити до кінця цього року земельну реформу дуже прошу опублікувати мого листа щодо ринкової вартості української землі, яка в постанові уряду № 413 «Деякі питання удосконалення управління у сфері використання та охорони земель с/г призначення державної власності та розпоря­дження ними» від 7 червня 2017 р. замінена на т. зв. нормативну ціну ріллі. Ця ціна у 22 рази менша за середньоєвропейську.

 

На мою думку, основою здійснення земельної реформи є удосконалення її адміністративно-територіального устрою з чіткою системою територіальних одиниць, їх управлінськими функціями і рівнями управління (загальнодержавним, регіональним, локальним та місцевим).

 

На сьогодні в цій системі бракує посилення регіонального рівня за рахунок губерній та узаконення Верховною Радою територіальної громади як нової і рівноправної адміністративної одиниці на місцевому рівні самоврядного управління.

 

У цілому зміст наведеної постанови є важливим і необхідним для подальшого опрацювання відповідної науково обґрунтованої концепції з реалізації земельної реформи з урахуванням європейського досвіду.

 

Вона є високоінформаційною з цього приводу, дає змогу порівняти низку принципових показників землекористування, перш за все вартості ріллі в Україні та 13 країнах Європи. Вона потребує подальшого обговорення і доопрацювання щодо створення належних умов для подальшого розвитку середнього та малого агробізнесу.

 

Ринкова реформа земельних відносин в Україні повинна бути соціально та економічно вигідною для простих землеробів, а також екологічно обґрунтованою. За ринкових умов земля с/г призначення повинна бути найціннішим товаром! Так звана нормативна ціна в Україні повинна бути еквівалентна ринковій. Це дасть змогу нашій державі ввійти на справжній європейський ринок в аграрній сфері.

 

Як відомо, науково обґрунтована ціна ріллі повинна включати її природну родючість, пов’язану з рівнем інтенсивності аграрного виробництва (затратами живої та уречевленої праці, механізацією, хімізацією, електрифікацією, меліорацією та організацією та вивченням позитивного досвіду інших країн), що формує її економічну родючість, тобто справедливу ціну. Така ціна має бути просторово диференційованою.

 

Тісні технолого-економічні зв’язки аграрного виробництва з природними ресурсами (ґрунтово-економічними, водними та орографічними) спонукають політиків та економістів повернутися до зональної та приміської системи ведення аграрного виробництва, до 6-пільної системи землеробства з метою збереження поки ще родючої ріллі (вмісту гумусу та структури ґрунту).

 

Тому земельний кадастр повинен насамперед давати інформацію про економічну родючість земельної ділянки у формі державної ціни (хто вигадав нормативну ціну?), а також її місцезнаходження та власника.

 

Мій досвід отримання витягу з Державного земельного кадастру садово-городньої ділянки та її реєстру зайняв майже півроку часу. Це означає, що до управління земельною реформою слід залучати висококваліфікованих і чесних фахівців із національною та зарубіжною освітою, досвідом ведення аграрного виробництва.

 

Середньообласні статистичні показники так званої нормативної оцінки якості землі для грошової оцінки малопридатні, їх треба обраховувати хоча б по адміністративних районах, не говорячи про типи земель і виробничо-територіальну спеціалізацію холдингових, фермерських та особистих селянських господарств.

 

Але головна проблема не в цьому. Її (проблему) цілеспрямовано запропонувало урядові Міністерство аграрної політики і продовольства України у вигляді надзвичайно заниженої нормативної ціни за 1 га української родючої землі.

 

Так, за невідомою методикою, грошова середня нормативна вартість гектара ріллі в Україні з 01.01.2017 р. нібито становить 30 тис. 937,85 грн., тобто 1,2 тис. доларiв.

 

Якщо її порівняти з середньою вартістю ріллі у 13 європейських країнах (26,1 тис. дол.), то вона майже в 22 рази дешевша!

 

Тобто у вищезгаданій постанові уряду планується забрати через нормативну ціну основний капітал села у працьовитих українців-«гречкосіїв» чиновниками та мільйонерами — великими володарями орендованої землі. Спочатку таку дешеву землю швидко розкуплять, а згодом перепродадуть за ринковою ціною. Отже, ціна української ріллі за ринкової економіки повинна бути ринковою і науково обґрунтованою, стати цінним капіталом для соціального та економічного розвитку країни, насамперед сільської місцевості.

 

Це стане також запорукою реального входження України до європейського та світового аграрного ринку. У Європі вищу від української ціну мають лише землі долин і передгір’їв гористої Швейцарії (70 тис. дол.) та «відвойовані» у моря нідерландські «польдери» (64 тис. дол.).

 

Другою проблемою майбутньої аграрної реформи, яку необхідно вирішити, є просторова організація агробізнесу: обґрунтовані площі землеволодіння орендованої чи власної землі, їх форми та обґрунтована аграрна спеціалізація для внутрішніх потреб держави і зовнішнього ринку — все це за природно-господарськими та приміськими зонами!

 

Коли йдеться про нові строки оренди орної землі, то вони в усіх зонах повинні становити 8 років, а для багаторічних насаджень — 20-25 р.; приватна земля є і буде безстроковою.

 

Надалі будемо спиратися на діючі три типи аграрних підприємств: холдинги, фермерські господарства середнього і малого бізнесу та селянські й особисті підсобні господарства.

 

Агрохолдинги, як висококонцентровані, вузькоспеціалізовані та високотоварноприбуткові господарства, поступово поширюються по всій Україні, їх нараховується понад 50. Вони використовують уже понад 15 % усієї ріллі, займають монопольне становище на ринку орендної землі та реалізації на зовнішньому ринку продукції зернових та олійних культур. Їхні власники орендують родючі землі на 49 років, які фактично вже напівприватизовані. 

 

Фермерські аграрні підприємства, виходячи зі світового досвіду, повинні стати базою формування середнього і малого агробізнесу. Водночас їх кількість упродовж 2003—2011 рр. скоротилася на 2 тис. господарств.

 

Цей тип аграрного бізнесу потребує від держави найбільшої допомоги — кредитів, лізингу, зниження податків. Ці господарства у 2011 р. володіли лише 20% усієї землі, а виробили близько 10% аграрної продукції країни.

 

Основу ж аграрних підприємств у країні становлять селянські с/г підприємства (понад 14,6 тис.) і особисті підсобні господарства (4,5 млн.), які разом у 2011 р. володіли близько 80% площі сільгоспугідь та виробили, відповідно, майже 93% валової продукції рослинництва і понад 98% — тваринництва. Отже, Україна в аграрній сфері є поки що напівдрібнотоварною.

Третьою проблемою є територіальна організація землероб­ства, зокрема ріллі, її ринкової ціни, способів с/г використання на перспективу.

 

Щодо поліпшення змісту діяльності органів Держземкадастру, то його нинішні документи (витяг із земкадастру та його реєстрація) повинні включати не тільки площі, а й ринкову ціну земельної ділянки.

 

У постанові уряду розділ зі стратегії земельної реформи має корисний, але загальний зміст щодо мети, основних завдань і пріоритетів та «механізму» реалізації цієї стратегії. Водночас він не відповідає на запитання щодо конкретної методики ринкової оцінки землі, її критеріїв і соціально-економічних та екологічних результатів. 

 

І нарешті, розрахунки між продавцем і покупцем землі повинні здійснюватись через державний земельний банк, а купівельна ринкова вартість державної ріллі повинна перераховуватись на баланс сільської територіальної громади.

 

Обсяги купленої (приватизованої) ріллі на одного громадянина України та на відповідний тип агрогосподарювання повинна обґрунтувати і схвалити Верховна Рада України, а не Міністерство аграрної політики, яке не має належної довіри від українських землеробів і науковців.