Із сокирою за поясом. Як полтавський рятувальник Андрій Гречаний бігав по Черкасах, щоб установити рекорд
Захисний костюм, пояс, каска, високі черевики, балон зі стисненим киснем, рукавиці і сокира. >>
На ЧЄ в Іспанії українець утретє покращив власний світовий рекорд зі стрибків у висоту для 60—64-річних
17.07.2018
(Новий світовий рекорд полтавського стрибуна-ветерана Олега Федорка – 178 см.)
«У Польщі стрибуна-ветерана Даріуша Беднарського шанують і славлять. А у нас про таких, як я, ніхто не знає», — із сумом констатує чемпіон iз Полтави Олег Федорко.
А за підсумками 2017 року його визнано найкращим легкоатлетом світу серед ветеранів у номінації «Стрибки»
У березні нинішнього року 63-річний полтавець узяв участь у чемпіонаті Європи зі стрибків у висоту серед ветеранів, що відбувся в Іспанії, і першого ж дня змагань встановив новий світовий рекорд серед 60—64-річних, подолавши висоту 178 сантиметрів.
Нагадаємо, що в березні 2017-го на чемпіонаті світу в Кореї наш земляк перевершив світовий рекорд у своїй віковій категорії, який до цього тримався цілих 14 років, підкоривши висоту 174 сантиметри. А вже у грудні на чемпіонаті України покращив свій же результат на сантиметр.
Удача супроводжує його і в цьому році. У січні на відкритому чемпіонаті Білорусі 63-річний спортсмен знову встановив світовий рекорд — узяв висоту 176 сантиметрів. І ось в Іспанії — чергове досягнення на чемпіонаті Європи!
До 2017-го Олег Федорко цілих п’ять років не брав участі у змаганнях через травму хребта. Річ у тому, що, не знаючи про її наявність, спортсмен продовжував тренуватися — вдавався до сильних вертикальних навантажень із обтяженням.
У підсумку, одного дня в нього просто забракло сил. Проконсультувався з лікарями — і ті порадили взагалі не займатися спортом, бо це, мовляв, може призвести до плачевних наслідків.
Пан Олег послухався спеціалістів і таким чином закинув спорт на кілька років. Потім зовсім випадково натрапив в iнтернеті на реабілітаційні вправи Валентина Дикуля й почав їх робити, зміцнюючи в такий спосіб спину та прес. Згодом відновив і кросові пробіжки, після чого з’явилося бажання знову підкоряти висоту.
Виступивши влітку 2016-го на чемпіонаті України в Києві, зрозумів, що лишився в добрій спортивній формі. Після цього почав готуватися до чемпіонату світу з легкої атлетики серед спортсменів-ветеранів у Кореї. А в березні 2017 року дебютував там після 5-річної перерви з новим світовим рекордом. Повернувшись із Кореї, Олег Федорко виявив у себе ще одну травму — коліна.
Операція стрибкам не завада
— Прекрасний полтавський хірург Олександр Савченко прямо сказав мені: якщо хочеш, мовляв, стрибати — мерщій на операційний стіл. Довелося послухатися, — розповідає про те, як нелегко даються йому спортивні перемоги, мій співрозмовник. — А вже через 2,5 місяця (подібне, мабуть, трапляється лише з такими «звихненими» на спорті, як я) уже стрибав на відкритому чемпіонаті Європи з легкої атлетики серед ветеранів у Данії. То був мій другий міжнародний старт у 2017 році. І я його також виграв, хоч результат, як на мене, був не надто високим — 168 сантиметрів. Цьому можна знайти пояснення. Змагання відбувалися на стадіоні, і, як на зло, були несприятливі погодні умови — подих забивав сильний зустрічний вітер.
До того ж проопероване коліно все ще давало про себе знати. Після цього посилено тренувався, й на чемпіонаті України з легкої атлетики серед ветеранів в Одесі підкорив висоту 175 сантиметрів. А на Кубку України в Києві знову взяв таку ж висоту, вдруге перевершив власний світовий рекорд. І хоч це не світовий, а всеукраїнський старт, а рекорд встановити завжди приємно — навіть власний. Таким чином, 2017-й пам’ятний для мене чотирма успішними стартами.
Олег Федорко виріс у Лохвиці, що на Полтавщині. У дитинстві відвідував там спортивну школу стрибунів — на той час вона була досить відомою, в юності був рекордсменом області зі стрибків у висоту, входив до складу всеукраїнського спортивного товариства «Буревісник». Потім так склалося, що, закінчивши Полтавський медичний стоматологічний виш, у 1977 році поїхав до російського міста Горький, де працював лікарем у військовому шпиталі. Зі спортом на ту пору «зав’язав» і не думав, що колись повернеться до нього знову. Після Росії працював щелепнолицевим хірургом у військовому госпіталі в Нікарагуа (поїхав туди із групою лікарів), де якраз велися бойові дії. Провів там 9 місяців, перехворівши за цей час загалом чотири рази на малярію й токсичний гепатит.
— Потім потрапив до Сум, працював у Центральній районній лікарні, за день викурював пару пачок цигарок, на третій поверх піднімався із задишкою, верхня межа тиску сягала цифри 160, — продовжує розповідь Олег Федорко. — А жив я в Сумах якраз біля озера. Якось, як завжди, прокинувшись о 5-й годині ранку, вийшов до озера покурити. Дивлюся: далеко не молоді люди займаються бігом. Розумієте, вони бігли, а я стояв і курив. Тож кинув цигарку й собі спробував подолати відстань навколо озера. Разів 15 зупинявся передихнути, поки пробіг якихось два кілометри. Потім покупався в прохолодній воді і спіймав себе на тому, що почуваюся значно краще. Так почав рано-вранці бігати й купатися у водоймі — і тижнів через два-три відчув неймовірний контраст у самопочутті.
Зазвичай, коли не бігав, о 2-й годині дня вже був як ганчірка — докучала хронічна втома, хотілося спати. Коли ж кров, очевидно, почала насичуватися киснем, я став зовсім іншою людиною — міг виконувати за день багато додаткової роботи й при цьому не стомлювався. Так відтоді почав займатися бігом.
А до стрибків у висоту наш герой повернувся тільки в 2007 році, перебравшись до Полтави. На ту пору мав за плечима небагато й немало — 52 роки. Згадавши про свої рекордні юнацькі перекидні стрибки, коли долав висоту 208 сантиметрів, Олег Федорко звернувся до друзів, котрі працювали тренерами у спортивних організаціях. Ті по-доброму посміялися з нього, та все ж запросили на тренування. Втім уже на місцевих змаганнях пан Олег переміг 20—25-річних спортсменів.
— Коли я стрибав, хлопці перемовлялися між собою: дивись, мовляв, мужик стрибає у якийсь новий спосіб, — пригадує спортсмен. — Не дивно, що перекидний стрибок був для них дивиною, адже його вже навіть у кіно не показують. Нині в усьому світі стрибають способом Фосбері — через спину. А в мій час усі спортсмени-стрибуни володіли перекидним стрибком, який технічно набагато складніший, та інакше стрибати я просто не вмію, бо це вже у крові, десь на рефлекторному рівні. У 2007 році я брав висоту 175 сантиметрів, і мої друзі слушно зауважили: так існують же, мовляв, чемпіонати Європи, світу серед спортсменів-ветеранів. Я почав шукати інформацію про ветеранський спорт.
Виявилося, що українські спортсмени-ветерани їздять на європейські та світові чемпіонати з 1995 року. І так у 2007 році поїхав на перший у своєму житті чемпіонат світу в Італію, який зібрав 10 тисяч людей зі 135 країн. Це дійство мене неймовірно вразило, адже зустрів там 85-, 90-, 95- й навіть 100-річних спортсменів, які творили чудеса — могли запхнути за пояс молодих. Ці люди кинули виклик рокам, лишаючись такими ж рухливими й енергійними, як і в молодості. Вони не скаржаться на вік, прекрасно розуміючи, що активний спосіб життя дає можливість не лише продовжити своє перебування на землі, а й жити повнокровно та цікаво.
Полювання на світові рекорди
Той чемпіонат в Італії настільки надихнув Олега Федорка, що відтоді, за його словами, він почав ганятися за світовими рекордами, а отже, посилено тренуватися. І зараз може дати фору молодим, котрі не займаються спортом, — хоч у бігові, хоч у гнучкості. Скажімо, завжди смішить своїх трьох онуків, показуючи, як потрібно сідати на шпагат.
— А стрибки у висоту — це неймовірний викид адреналіну в кров, — знову констатує пан Олег. — Можу в будь-який момент сконцентруватися і згадати отой стан перед стрибком — при цьому мурашки по тілу. Старт завжди відрізняється від тренувального процесу. Наприклад, на тренуванні можу здійснити 20 стрибків — при цьому не беру навіть висоти 170 сантиметрів. А під час змагань (це просто диво із див) настільки концентруєшся, що йдеш на рекорд. Наступного ж дня болять усі м’язи. Та мені приємний цей біль — по суті, я з ним живу. І вже настільки звик до нього, що, коли нічого не болить, мені просто кепсько. От сьогодні перед нашою зустріччю пробіг 10 кілометрів, а потім тренувався в спортзалі.
Відвідую його 4, 5, а то й 6 разів на тиждень. О 6-й ранку прокидаюся, о 7-й — уже там. Вправи для спини і пресу, а також ті, що сприяють удосконаленню стрибків, — обов’язкові. У мене є вправи, що повернули мене до життя, раджу їх молодим і літнім спортсменам або ж людям, яких перекосило, — і вони потім мені дякують. Це елементарні вправи, потрібно тільки не лінуватися й робити їх — і це дає неймовірний результат. Якщо ж людина не виконує вправ хоча б для спини і пресу, не в 40, так у 50 років її наздоженуть проблеми з хребтом — і тоді лікарі тягнутимуть із неї гроші ні за що.
— А чим закінчилася ваша проблема з хребтом? — цікавлюся.
— Я про неї забув. Бо внаслідок постійних тренувань у мене сформувався м’язовий корсет, який тримає в тонусі хребці, не дозволяє їм складатися й тиснути на проблемне місце. Добрій формі сприяє й розумне харчування. Скажімо, давно відмовився від цукру, солодощів, свинини (і в цьому мене підтримує дружина). Коли лишається зовсім мало днів до старту, для мене важливо мати максимально легку вагу, адже під час стрибка кожен зайвий грам заважає. Тренуюся зазвичай 2—2,5 години, хоч медики стверджують, що не можна дідусям так себе навантажувати, — сміється Олег Федорко.
Звертаю увагу на те, що в 63-річного чемпіона великий відрив від суперників: скажімо, срібному призеру чемпіонату світу в Кореї — чехові Ярославу Лоренцу, та володарю бронзової медалі — полякові Даріушу Беднарському вдалося підкорити лише висоту 161 сантиметр.
— На чемпіонаті Європи в Мадриді всі мої суперники закінчили стрибати з висотою 159 сантиметрів, а я тільки розпочав із висоти 165 сантиметрів, — із посмішкою розповідає Олег Федорко. — Звісно, коли маєш сильних суперників і тебе повністю захоплює дух боротьби, адреналін у крові аж зашкалює. Але коли борешся за те, щоб покращити свій же результат, робиш крок, якого до тебе ще ніхто не робив, і це також добряче баламутить. Коли я вперше приїхав на чемпіонат світу в Італію, то мав близько 30 суперників — конкуренція була просто жахлива. Потім усі відсіялися, і у фіналі ми лишилися удвох із американцем. Із першої спроби обоє взяли висоту 175 сантиметрів.
Потім планку підняли до висоти 180 сантиметрів, та вона виявилася для нас недосяжною. Планку повернули на 175 сантиметрів, і ми знову її взяли, щоправда, під час стрибка я відбив собі п’яту, оскільки неправильно її поставив. Тож більше стрибати не міг, а американець із 3-ї спроби взяв висоту 180 сантиметрів. Таким чином, на тому чемпіонаті я став другим у своїй віковій категорії. Та все одно для мене то був шалений успіх, адже вперше виступав на змаганнях такого рівня, — зауважує пан Олег. — А останнім часом моїм постійним суперником був поляк Даріуш Беднарський. І поки я п’ять років не виступав, він був незмінним чемпіоном світу в нашій віковій категорії, хоч долав висоту 165—168 сантиметрів — не більше.
До речі, Даріуша дуже шанують і славлять у Польщі, він там публічна людина. А в нас про таких, як я, ніхто не знає. Навіть коли в Кореї побив світовий рекорд у своїй віковій групі, в Україні мене ніхто й словом не привітав. У Кореї Даріуш також був налаштований на перемогу — провів таку роботу над собою, що, за ідеєю, мав би класно виступити. Проте, побачивши мене, мій перший стрибок, геть розклеївся. У результаті став лише третім. Перед чемпіонатом до мене підійшли друзі Даріуша й повідомили, що той поїхав до спортивного залу тренуватися, бо дуже вже хоче виграти. Я посміхнувся: виграти має сильніший. За великим рахунком, ми всі друзі, проте, коли доходить до змагань, люди змінюються в обличчі, настрої — і за першим же рухом, жестом бачиш, що в них відбувається в душі.
Раніше був переконаний, що отой «мандраж», цілий букет переживань перед поєдинком, можна відчувати лише в молодості. І ніколи не думав, що все це можливе в моєму віці. Це просто неймовірний, особливий стан. Коли заходиш до сектору для змагань, ловиш себе на думці, що ти такий же, як і в молодості, тільки ще більш цілеспрямований. Порівняйте: у 2012 році на чемпіонаті у Фінляндії я зайняв третє місце у своїй віковій групі, подолавши висоту 170 сантиметрів. Зараз я на 5 років старший, а мій результат — значно кращий. Нині, коли готуюся до змагань, дослухаюся до кожного м’яза, кожного сухожилка. І попри те, що хочеться себе навантажити, дозую навантаження, аби не нашкодити собі. Усе це приходить із досвідом.
«Навіть якщо не маєш суперників, ти все одно борешся із самим собою»
— Поїздки на чемпіонати Європи, світу — дороге задоволення. Хто вас підтримує матеріально? — допитуюся.
— Усе відбувається за власний рахунок, — розчаровує мене Олег Федорко. — У нас нікому нічого не потрібно. Тож комусь із спортсменів-ветеранів дають кошти діти, хтось «прилипає» до якогось депутата. Я ж, раз отримавши від міських чиновників відмову в допомозі, більше нікуди не звертався.
— А можете пригадати якийсь казус під час змагань?
— Під час чемпіонату світу у Фінляндії італійський спортсмен-ветеран Емануель Манфреддіні подарував усім стрибунам однакові футболки. Приїжджаючи на міжнародні змагання, одягаємо їх — таким чином тепер «перекидників» видно здалеку. Так от, саме під час мого поєдинку з Емануелем в Італії і трапився казус (мені на ту пору було 54 роки, а супернику — 50). Із першої спроби ми брали висоту 180 сантиметрів, і я перестрибнув планку з добрячим запасом. Та, на радощах піднявши руки вгору, зачепив планку, внаслідок чого вона впала. Я був просто шокований.
Емануель не взяв цієї висоти. Під час другої спроби вона виявилася недоступною для мене. Натомість італієць її подолав. Я ж знову взяв цю висоту із третьої спроби. У результаті Емануель став першим, а я другим. Мушу зізнатися, у мене тоді був огидний душевний стан.
— У вашого друга й постійного суперника — поляка Даріуша Беднарського — знову зіпсувався настрій, коли ви приїхали на чемпіонат Європи в Іспанію? — жартую.
— Тільки-но ми зустрілися в Мадриді, Даріуш поспішив мені повідомити, що до нашої вікової групи вливається «молодий» 60-річний американський адвокат під два метри зростом, котрий на чемпіонаті США подолав висоту 176 сантиметрів (це мій попередній світовий рекорд). Я сказав: ну що ж, у такому разі доведеться покращити свій результат. І як у воду дивився, — сміється Олег Федорко. — Звичайно, всі мої суперники були просто шоковані отим результатом — 178 сантиметрів. Бо 20 сантиметрів різниці між моїм і їхнім досягненням — це все ж таки чимало. Хоч, якщо відверто, після змагань у Мадриді відчуваю значне задоволення, бо досяг нового світового рекорду, й велике невдоволення, адже з другої спроби йшов на абсолютний рекорд — 181 сантиметр — і, головне, фізично був готовим до нього. Проте через мою суто технічну помилку планка не втрималася на стійках… А повернувшись до Полтави, дізнався, що за підсумками 2017 року мене визнано найкращим легкоатлетом світу серед ветеранів у номінації «Стрибки». Про це стало відомо з офіційного листа президента WMA (World Masters Athletics) Стена Перкінса.
— Наступний старт також має стати рекордним?
— Принаймні так хочеться, — зізнається пан Олег. — От не так давно минули змагання в Мадриді, а я вже планую черговий етап підготовки до наступного чемпіонату, що має відбутися в Малазі — портовому місті на півдні Іспанії. Думаю, там має бути новий рекорд. І навіть якщо, за великим рахунком, не маєш суперників, ти все одно борешся із самим собою. Та найголовніший результат — почуватися значно молодшим за свій вік і володіти здібностями, яких почасти не мають молоді. Мій спосіб життя мотивує багатьох людей, із якими мене зводять життєві дороги, також займатися спортом. І хоч дехто з оточення не розуміє мого захоплення, а хтось ставиться до нього як до дивацтва, для мене це великий стимул у житті, якийсь новий горизонт.
Під час Всесвітніх ігор майстрів у Австралії я мав честь познайомитися з нашою землячкою Ольгою Котельник, котра у 1917 році разом із батьками виїхала в Канаду й провела там усе життя, стала національним надбанням цієї країни, відкривала Олімпійські ігри у Ванкувері, до 95 років мандрувала по всьому світу, метала списа, стрибала в довжину й висоту, до останнього подиху лишалася бадьорою й життєрадісною. Мене надихає життєвий приклад таких людей і змушує працювати над собою знову і знову. Великий фізіолог Іван Павлов сказав: функція лікує орган. Якщо м’язів не навантажувати, настає їхня атрофія. Отож повсякчас маємо дбати про тіло — храм нашої душі.
