Медичний діагноз визначає, що «сверблячка» — це хворобливо-лоскотливе подразнення шкіри, слизової оболонки, яке викликає потребу чухати подразнене місце. Сучасні ескулапи винайшли різні мазі, мікстури, що вгамовують цю напасть.
Гірше, коли сверблячкою заражаються політичні прошарки суспільства, бо свербить плоть не якогось обивателя, а державних мужів, навіть церковних кліриків. Упродовж десятиліть ця зараза ніяк не полишає частину політико-урядових кіл сусідньої Польщі — нашого так званого «стратегічного партнера». «Свербить» минуле. Особливо засвербіло, коли вийшла на світову арену Україна як держава незалежна, демократична. Польські політикани, «кресові об’єднання» поляків, які повернулися на історичну батьківщину після Другої світової війни, надто почали перейматися «своїми східними кресами і Львовом» у Галичині, на Волині, звинувачувати українців — ОУН-УПА в екзекуціях над польськими поселеннями, витворивши міф про «Волинську різанину 1943 року».
У вчорашньому номері «УМ» розповідала, як президенти України і Польщі у вихідні брали участь у вшанувальних заходах в обох країнах і як по-різному оцінювали драматичні події часів Другої світової в стосунках між українцями та поляками. Сьогодні продовжуємо тему, щоб детальніше проаналізувати, що ж насправді тоді відбувалось.
Споруда «примирення і прощення» виявилася крихкою
Першим особам — Л. Кучмі, В. Ющенку (Україна) та А. Кваснєвському, Л. Качинському (Польща) вдалось порозумітися в оцінках польсько-українського конфлікту, що супроводжувався жертвами з обох боків, проголосити найоптимальніше гасло у цій ситуації — «прощаємо і просимо вибачення». Проте споруда «примирення і прощення» виявилася крихкою, коли ці особи зійшли з політичної арени.
У липні 2013 р. Польський сейм визнав «Волинську трагедію 1943 року» для поляків «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Наснажували на цю ухвалу й 148 мерзотників — народних депутатів України з Партії регіонів і комуністи.
Реакція на недружній крок iз польського боку в Україні була, природно, різною. Автор цих рядків, родом із Сяніччини, пам’ятає окремі сюжети тих давніх часів, знає депортаційні митарства не з оповідань, висловився однозначно: «Плюнули. Що далі?» (газета «За вільну Україну плюс», 2013, 25 липня). А далі було те, що мало бути.
Поради багатьох співвітчизників стояти в оцінюванні історичного минулого на принципових засадах, бо українці вели справедливу, визвольну війну з зайдами на своїй рідній землі, залишилися майже порадами. Вкотре консолідації українства у вирішальних викликах зашкодили «толерантні» українці, мовляв, не треба діяти «зуб за зуб», «по-християнськи потерпимо»; плюнули, ну що ж, мовчки витремося. Воно і справді: вишиванка має довгі рукави, є чим витертися. Не вперше. На жаль, хруні у нас не переводяться.
Період підтакування польським шовіністам
А що ж влада «українська» на чолі з Януковичем? Вона була «на місці»: підтакувала польським шовіністам, за що заслужила похвалу з путінського Кремля. Різниця між польськими та українськими партійними угрупованнями в тому, що перші наввипередки доводять, що найбільше люблять поляків, не нехтуючи антиукраїнськими ярликами, другі, навпаки, хочуть, аби українці їх любили, а насамперед любив Кремль — «стратегічний партнер» на Сході.
Незлюбила національно патріотична Україна кліку Януковича. Вибухнула Євромайданом за відмову від євроінтеграції, чим викликала навалу орд Путіна.
П’ятий рік триває їх агресія в Україну, що стікає кров’ю, втрачає кращих синів і дочок. Усі цивілізовані нації засудили російську бандитську авантюру, запровадили економічні санкції проти Росії.
А як повівся західний «стратегічний партнер»? Він теж — «за»! Але допікала клята «сверблячка», тож новітня партія «Право і справедливість», що дуже любить поляків і надалі хоче взаємності, коли прийшла до влади, звеліла зробити те, на що не наважилися попередники: 22 липня 2016 року Сейм Польщі ухвалив постанову про вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами (ОУН—УПА) проти громадян Другої Речі Посполитої (1939—1945 рр.) на «східних її кресах», себто на Волині та в Малопольщі (Східна Галичина).
Визнано 11 липня Днем пам’яті про поляків — жертв геноциду; начебто цей день 1943 року був одночасним та кульмінаційним моментом антипольських акцій на Волині. Сприймаємо це як хворобливу фантастику, бо жодна військова документальна хроніка цього моменту не фіксує.
Страшні цифри
Польські політикани від історії довго вишукували «вражаючу» цифру геноциду. «Стартова» цифра — 18 тисяч убитих поляків проти 6 млн. євреїв, задекларованих у Голокості, 4,3 млн. українців у Голодоморі, визнаних судом і законом України, — не вражала, як і 60 тисяч, котру офіційно озвучив А.Кваснєвський 2003 року. Треба було більше. Близько 100 тисяч «зарізаних поляків» — цифра «підійшла». Лише майже 15 тисяч українців загинуло, але у так званих «акціях відплати» (читай «справедливих») від рук «пошанованих» у Польщі Армії Крайової, підрозділів самооборони, хлопських батальйонів.
Стотисячна цифра — «висмоктана з пальця». Гинуло, як звичайно, незахищене сільське населення. За найпримітивнішими підрахунками, мусило згоріти сто сіл із однією тисячею жителів у кожному селі, аби набрати сто тисяч. Це який учений-дослідник наважиться назвати ці села, не говорячи про імена мешканців?
З’ясовується, Польща має таких «учених мужів», що видали 2002 року монографію «Людиновбивство, вчинене українськими націоналістами проти польського населення Волині 1939—1945». Її автори-аматори Семашкі: Владислав — аковець (вояк Армiї Крайової), який «спеціалізувався» на розбої на Тернопіллі в ті драматичні роки водночас, напевно, прискіпливо «підраховував», скільки загинуло поляків від рук українських націоналістів, донька Єва — технолог із харчової продукції. Останнім часом вона набула репутації «відомого історика», «вийшла» на стотридцятитисячну цифру в майже 4300 населених пунктах Волині й Східної Галичини!
Наснажена історичним екстазом, пані Єва «втішає» українців, бо «якщо б ОУН вдалося у сорокових роках вибороти незалежну Україну, то це було б для українського народу великим нещастям, адже треба було б жити в державі терору».(!) Депортація понад 482 тисяч українців із правічних земель із Закерзоння у 1944—1946 роках в УРСР, майже 140 тисяч під час акції «Вісла» 1947 року, розкиданих по Польщі, близько 10 відсотків населення західних областей УРСР, вивезених на сибірські простори в повоєнні роки (операція «Запад»), нарешті, штучний голод 1946—1947 років в УРСР тощо — це, скажемо, «ніщо» для українського народу, в порівнянні з перспективою «жити в державі терору». Відтак польський і совєтський режими «порятували» його від цього «жахливого майбуття».
Незаангажовані історики вважають, що загинуло в межах двадцяти тисяч осіб з обох боків, причім українців більше. На виняткову увагу заслуговує документальне свідчення, зібране рівненським істориком І. Пушуком «Волиняни про «Волинь-43», що охоплює тисячу сторінок (2017 р.) Цікаво, чи знайдуться польські опоненти спростовувати автентичний фактаж праці або дискутувати з професійним дослідником?
В ухвалі польського Сейму стверджується, що громадяни Другої Речі Посполитої загинули на її «східних кресах». Невже існували «східні креси» Польської держави, якої фактично не існувало в 1939—1945 роках.?!
Чого хочуть польські екстремісти, націоналісти, шовіністи?
Польські політико-урядові провідники почувалися перед війною майже «тузами» у картярській європейській грі, тягнулися до рівня нацистів Німеччини, відхопили за прикладом останньої щодо Судетів і собі частку від Чехословаччини (Тешінську землю), проводили політику «твердої руки» до українського населення (пацифікація, дискримінація, тюрми тощо), обіцяли битися «за Ойчизну до остатнеґо ґудзіка».
Гонору і пихи не бракувало, але ґудзиків вистачило на два тижні: напад Німеччини 1 вересня 1939 року вирішив долю Польщі. У її поділі взяв участь і «союзник» Гітлера — Сталін. Встановлений 1940 року німецько-радянський кордон по річці Сян і далі на північ по Західному Бугу означав включення Західної України — «польських східних кресів» — у склад Радянської України. І це було історично справедливо, бо українці опинилися у межах однієї держави, хоча, як відомо, злочинно-тоталітарної системи.
З юридичного погляду щодо Польщі акція не правова, але вона була й такою, коли Польща відродилася як держава після Першої світової війни і виклянчила в її переможців права на західноукраїнські землі. Беззаконня породило беззаконня.
Шукати в історичній макулатурі, хто перший завдав кривди, — справа проблематична і не політиків. Не будемо заглиблюватися в тенета віків, нагадаємо лише про антиукраїнську вакханалію поляків на Холмщині та Підляшші перед війною, де озброєні боївки (кракуси) нападали на хати українців, нищили майно, особливо чинився тиск на національне життя, освіту, на єдиний духовний осередок — православну церкву. Наприкінці 1937 року взялись за її руйнацію: з 389 храмів уцілів 51 (149 перетворено на костели, решта знесено як «непотрібні об’єкти»).
Візьміть лише в руки тритомне дослідження «Від депортації до депортації» (2011—2015 рр.) — й відчуєте трагедію холмсько-підляських українців упродовж 1915—1947 років.
Робити відлік польсько-української драми від 1943 р. на Волині, приписуючи її винятково українцям, — антинауково, підло. У жодній частині українських земель, що опинилися під Польщею, не був її тиск такий сильний, як тут. Посиленню конфлікту надавала колоністська політика польського режиму: пільгове заселення краю осадниками, яким виділяли кращі землі, службові місця та інші преференції. Режим, втративши почуття міри та безкарності, наповнював вибухівкою бочку, що мусила зірватися. До слова, не вперше, і насамперед режим винен за жертви. Але про це семашкі, ісаковичі-залєські та іже з ними воліють мовчати.
Із мовленого зринає ключове питання: чого хочуть польські екстремісти, націоналісти, шовіністи? Хтось марить повернути «креси» зі Львовом, хтось, розбурханий сверблячкою, взявся за відродження зневаги та агресії до українців, як до «бидла», переслідування його етнографічних ознак (вишиванка, червоно-чорний колір, обрядовість, мова тощо). Печерний антиукраїнський дух у Польщі набрав обертів. І це найгірше. Публічне руйнування надгробків на могилах українських борців, намагання оскаженілими молодиками (кукізи) під вигуки «Смерть українцям!» зірвати минулого року традиційний їхній похід на могили Українських армій ХХ століття у Пикуличі поблизу Перемишля, факти побиття наших заробітчан і таке інше — переконливе цьому свідчення.
Польське панство, посівши ситні крісла в Європейській Унії під НАТОвською парасолькою, відчувається у безпеці, навіть знову «тузами», фінансово «доїть» союзників, насамперед Німеччину, керівник якої колись покаявся за злочини нацистів і цього було досить, аби поляки заповажали німців. А якби не покаявся? Було би те, що з москалем. Гори польських трупів він поклав в історичному просторі, серед найостанніших — падіння президентського літака під Смоленськом... І нічого! Москаль не кається, а лях не репетує, навіть не може повернути уламки літака для експертизи.
Наш Президент П.Порошенко наче вибачився: клякнув і поклав квіти до пам’ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві в липні 2016 року, але жодного враження не справив, окрім радикальної критики на Батьківщині.
Висновок: поважали і поважатимуть принципового, який передусім себе поважає. Сказано давно, добре і не мною.
«Не бійтеся», — радив великий поляк Іван-Павло ІІ
Українець, його керівний апарат наразі таким не є і, здається, не може чи не хоче бути. Зовнішні і внутрішні історичні поразки негативно позначилися на його психології, ментальності, прагненні здобути поступ будь-якою ціною. Лише невелика частка українців жертовно боролася за волю і незалежність України, і це були ОУН—УПА.
Ставлення до них західного і східного «партнерів» загальновідоме. Визнання цих структур на законодавчому українському рівні як таких, що боролися за Україну, викликало лють у наших «партнерів».
При їхньому розмаїтті й навіть елементах полярності (перераховувати не будемо) їх єднає історична ненависть до українця, його законного права мати свою державу, бути в ній господарем, визнавати своїх героїв. Обидві держави — Польща і Росія — окуповували українські землі, знаходили сепаратні порозуміння між собою, практикували концтабори, депортації, підступні вбивства, брехню, звинувачуючи українців у неподатливості, агресивності, тероризмі. Новітніми доказами антиукраїнської агресивності двох держав, яких єднають і герби — хижі орли, є події на сході, де Росія веде неоголошену війну, геббельсівську пропаганду, на заході — Польща, що відкрила, по суті, другий ужитково-інформаційний фронт.
Цікава паралель: якщо Росія насаджувала на ключові посади своїх людей, що розвалювали українські Збройні сили, вимагала вилучати з освітньо-виховного процесу неприємні для неї історичні події, постаті тощо, то Польща теж наполягає, аби в суспільно-громадянському середовищі не було імен, які не імпонують їй, в урядово-виконавських структурах України осіб з «антипольськими поглядами», заборонила таким в’їзд на свою територію. Це якої національної гідності повинна бути держава, щоб приймала ці ультиматуми?
Ухвала польського Сейму не могла не викликати реакції в Україні, починаючи від Президента, які сходяться у тому, що вона зашкодила польсько-українським відносинам. Одні радять «щось робити», «шукати порозуміння», але так, щоб «не загострити конфлікт». Це як, якщо «партнер» не йде на жодні контакти, ще й погрожує законом, за яким підтримка (визнання) «бандерівства» каратиметься?
Інші не схильні переоцінювати ухвали, бо правової сили вона не має.
Але є і такі, які не будуть витиратися після чергового «плювка» знахабнілого ляха, про що свідчать пошкодження окремих із сотень незаконно встановлених пам’ятників в Україні, звернення 24 громадських об’єднань Львівщини до перших осіб держави, в котрому фахово висвітлено ретроспективу польсько-українських взаємин, пропонується визнати політику польських шовіністів щодо України геноцидом; ще «Звернення» близько 90 відомих політичних і громадських діячів України, починаючи від Л. Кравчука, Л. Лук’яненка, Д. Павличка... У цих документах віддано належне тим польським структурам і діячам, що визнавали незалежність України, відстоюють її євроінтереси, проте непокоїть сучасний політичний курс, який визначає керівна партія.
Вплинути на нього щодо придуманого «геноциду» не вдалося. Верховна Рада України спромоглася на заяву, в якій висловлено «жаль, розчарування і глибоку стурбованість» iз приводу рішення Сенату й Сейму Польщі та зроблено заклик до «істориків провести фаховий діалог із метою розкриття досі не з’ясованих фактів та обставин» польсько-українських відносин.
Тим часом президент Польщі А. Дуда підписав закон парламентських структур iз певним маневром для себе: передав його до Конституційного суду (Трибуналу), який оголосить остаточний вердикт. Можливо, суд зажиє якусь «мікстуру» від «сверблячки», але, на наше переконання, не позбудеться цієї хвороби, бо наразі вона хронічна.
Зрештою, від визнання геноцидом «Волинської драми» землетрусу не буде, хоча сусідські відносини, які й так не були ідеальними, погіршено, під антиукраїнське вогнище підкинуто хмизу, від чого користає третя сила, якої бояться поляки.
Провладна польська партія, заражена переможним азартом, зуміла попсувати стосунки і з низкою країн Євросоюзу, Ізраїлем. Філософія її провідників така: ми встановили незаперечну історичну правду, нікого не окуповували, не кривдили, поводилися за приписами християнсько-католицької моралі; навпаки: нас принижували, грабували, знищували, сягнувши рівня геноциду; нашу «філософію» мусите визнати, сприйняти як умову добросусідських перспективних відносин.
«Філософія» особливо відчувалася з наближенням саме 11 липня, коли тисячі поляків швидко перетнуть кордон, на відміну від українців, які навідуються на землю пращурів, помоляться на місцях своїх святинь. Без сумніву, спокій паломників традиційно забезпечать місцеві органи влади, доводячи, що на могилах не можна воювати. Будуть і провокативні випади щодо «волинської різанини», «східних кресів», «польського Львова».
Останній посідає особливе місце серед польської людності. Одні навідуються, аби помилуватися його архітектурною та мистецькою спадщиною, поклонитися праху родичiв, меморіалам, інші — наснажитися звитягою борців, які поклали тут свої голови. Передусім мається на увазі помпезний пантеон фактично польської зверхності та української приниженості під фальшиво-образливою назвою «Оборонці Львова» на Личаківському цвинтарі, збудований у міжвоєнний період. Зруйнований червоними «освободітєлями» пантеон відбудували поляки, причім наполягали на повному його відновленні з епітафіями, написом про «оборонців Львова», які загинули «за незалежність вітчизни». Маємо один iз небагатьох випадків в Україні, коли національно свідомі львів’яни не дозволили реанімації написів, бо окупант не може загинути за вітчизну на чужій території, в тому числі на Львівщині.
«Не бійтеся»,— радив великий поляк Іван-Павло ІІ, якого заповажав світ. Не треба боятися зайняти рішучу позицію у захисті власної гідності, не переоцінювати значення і ролі західного «стратега» у лобіюванні українських інтересів, бо це, значною мірою, міф і спекуляція.
Володимир БАДЯК,
головний редактор «Інформаційного бюлетеня» Об’єднаних товариств депортованих українців «Закерзоння»
