Один зі способів легітимізації радянської ідеології — поблажливість до античної цивілізації. Вона антихристиянська — тож ніби союзниця; рабовласницька — отже, зручний об’єкт демагогії; просто дуже давня — яких підступів можна чекати звідти? Але, найголовніше, античні державні утворення були авторитарними, а у пізньому Римі — однозначно тоталітарними. Тож у СРСР чимало і якісно публікували літературні пам’ятки, аж поки 1977 року видали Луція Аннея Сенеку — «Моральні листи до Луцілія» (Москва: Наука). Сталася цензорська помилка з далекосяжними наслідками; приблизно така само інтелектуально-фатальна, як публікація десятьма роками раніше томика Франца Кафки.
«Моральні листи» — чи не найглибший дисидентський твір у світі. Не так право-, як особистісно-захисний. Сенека надто добре знався на механізмах влади. Декілька років фактично був тіньовим правителем Римської імперії — у складі тріумвірату: Агриппіна, мати малолітнього Нерона, опікувалася інтригами; префект преторіанських когорт Бурр контролював силовий блок; Сенека, на той час вихователь майбутнього імператора, відповідав за політику. Та й за двох попередніх цезарів, Калігули та Клавдія, посідав заповітні місця — міністра фінансів, по-теперішньому, та сенатора. За свободу парламентського слова й поплатився уперше (тоді ще депутатської недоторканності не існувало): після однієї блискучо-ядучої промови імператор відправив його у класичне заслання, на Корсику.
Наступний імператор повернув Сенеку до Риму власним радником, бо тодішній істеблішмент вважав опального сенатора за досконало-взірцевого аналітика, і слово його таки важило для ухвалення рішень. Клавдій по-своєму спробував нейтралізувати гострий язик Сенеки: посадив інтелектуала до «золотої клітки» — осипав статками. Та, за свідченням давніх мемуаристів, той не мав ані найменшої залежності від багатства (та й сам про те казав: «Легко вихопитись із справ, якщо знехтуєш нагородою за ті справи»). Вихованець Сенеки, Нерон, як виріс, також перепробував усі засоби впливу: хабароподібні винагороди, заслання, і врешті наказав колишньому наставникові вчинити суїцид. Як то сталося — добре відомо. Хоч фотографії ще не було, чимало художників лишили одну й ту саму картину: тепла ванна, перерізані вени.
Алгоритм життя Сенеки згодом опишуть формулою «лихо з розуму». Це — матриця взаємодії влади й інтелекту. Правителі потребують експертної оцінки — але кишенькової, непублічної, котрою можна знехтувати або безкарно перекрутити. І як тільки радник порушує «підписку про нерозголошення» — опиняється в інформаційно заблокованих місцях. Влада — понад голос розуму.
Не те, щоб усі владці дурні. Радше — хитруни в цейтноті. Припускаю, що більшість із них — що давньоримські, що сучукраїнські, — погоджуються із Сенекою: «Хочеш, щоб усе було підвладним тобі? Піддайся владі розуму!». Але ж ніхто не відає, скільки часу забере оте піддавання; чи встигнеш скористатися плодами розмислів? Авжеж, Сенека справедливо зазначає: «Все, Луцілію, чуже нам, один тільки час — наша власність». Та хто ж на цю «власність» проміняє нерухомість та банківські рахунки, не кажучи вже про можливість маніпулювати іншими, як заманеться?!
Власне, усі правителі — незалежно, чи знають їхні спічрайтери Сенеку, — виголошують промови, ніби навіяні римським розумником. Ось тільки ніяк одурити його тінь, що недоречно подає голос посеред передвиборчої ейфорії: «Блаженний не той, хто знає, а той, хто робить». Мовляв, суспільна довіра до влади має ґрунтуватися не на трибунних словах, бо «важче дотримуватися гарних намірів, аніж просто ставити їх перед собою», — а на зіставних з обіцянками результатах. До всього, «шлях через настанови — довгий, а через приклади — короткий і надійний». Отакий-от античний майстер-клас із медіаграмотності. З виконанням кандидатських обіцянок хронічно погано не лише у нас, так було у давньому Римі. Саме через оцю рентгенівську здатність Сенеки імператори й не любили його так активно.
Луцій Анней — не опозиціонер у сучасному розумінні; ніколи не надихав рухів типу «Рим без Нерона!». Більше за те, ставив собі на карб, що «нічого я не засудив, окрім самого себе». Суть влади бачив наскрізь, та його поради мали не політтехнологічний, а умоглядний характер. Аби все довкруж гаразд, «треба уникати трьох речей: ненависті, заздрості, зневаги», — писав він. Відтоді минуло дві тисячі років, а правителі непомильно упізнають себе у цій короткій характеристиці.
Сенека — це кокон усіх подальших, аж до сьогодні, суспільних порухів. Про громадянське суспільство за часів Нерона не йшлося, та Сенека передбачив його майбутню роль, позитивно/негативну: «Твоє місце? Але чи так уже дорожиш ним, щоб міг, скажімо, відкласти на пізніше свій обід?» — чи це не нагадує коментар до гарячої української новинної стрічки?
Знаючи ціну тогочасній еліті, Сенека не впадав у наше звичне народофільство. Так само знав ціну міфічній категорії «народ»: «Лиш небагатьох затримує неволя; більшість — саму неволю... Жодними ліками не зарадиш там, де все, що досі було пороками, стало звичаями... Чесним не може бути те, що не є вільним: де страх — там неволя». Чим не соціологічний портрет (пост)радянського народу? Та не збиткувався, а намагався розрадити: «Нічого там немає страшного, окрім самого страху».
Далі з цього постав Декарт, а вже нині — теорія ресентименту: «Частенько не дійсність, а лиш уява є причиною наших страждань». А ще більше тут коренів християнства. Порівнянням Сенеки і смислів Біблії переймалося багато світлих умів; легенда приписує римлянину навіть листування з апостолом Павлом; навіть Карл Маркс зневажливо кинув: Сенека — «дядя християнства» (либонь, саме ця іронія спонукала радянських цензорів дозволити друк «Моральних листів»). Може й «дядя», але радше у трактуванні Євгєнія Онєгіна: «Он уважать себя заставіл». Сучасний український філософ Андрій Баумейстер пише: «Благодаря античной философии христианство оказалось способным осуществлять свои универсалистские притязания» (Біля джерел мислення і буття. — К.: Дух і Літера, 2012). Про зустріч Афін з Єрусалимом (читай: Сенеки із християнством) можна чимало дізнатися і з «Імені троянди» Умберто Еко.
Християнство, даруйте на непоштивості, це Сенека для бідних. Там — можна нічого не робити, а лишень підкорятися і просити. Сенека ж уважає: «Одне благо, одне добро є джерелом і запорукою щасливого життя — це впевненість у собі». І волає: «Відвойовуй себе для себе самого». Людиноцентрична, а не фрустраційна філософія. «Ось тобі перше завдання, мій Луцілію: вчись радіти... Хто хоче втішатися безперервно, той мусить черпати радість зі свого джерела», — це полюсарна протилежність церковній доктрині. За Сенекою — все навпаки, аніж під куполами. Починаючи з поняття «Дух»: «Чи можна його назвати якось інакше, ніж богом, що оселився у людському тілі?» І вже аби ніхто не сумнівався у картині сотворення світу: «Причина, тобто розум... Дійовий розум, тобто бог». Але ж він — у вашому тілі, а не деінде.
Зрештою, Сенека «передбачив» хиби християнства, які угноїли проростання комуністичної ідеології: «За надією ступає страх... обоє притаманні розгубленій, непевній душі, схвильованій очікуванням прийдешнього... Спільна причина і надії, і страху — це те, що ми не пристосовуємося до теперішнього, а шлемо свої думки ген поперед себе... Хочеш знати, чому люди такі жадібні майбутнього? Та тому, що ніхто не вміє належати собі!». Сповнений радості день теперішній замість примарного загробного царства — ідеологія Сенеки.
Ну і про суїцид — гріх у християнстві, — котрий для Сенеки є демонстрацією внутрішньої сили, у нього написано неміряно. Ось лише, як на мене, найяскравіше: «Не всюди смерть така очевидна, але всюди — також близька... Щоб ніколи не лякатися смерті, — завжди думай про неї... Ні немовлята, ні діти, ані ті, хто несповна розуму, не бояться смерті. Тож велика ганьба для тих, хто розумом не може спромогтись на ту безтурботність, до якої інших привела глупота». Схоже, отою безтурботністю-глупотою Сенека вважав саме перекладання власних проблем — і способів їх самостійного розв’язання — на нового християнського бога.
Сенека — автотренінг на всі випадки; саме звідси пішли усі порадники зі самовдосконалення й досягнення успіху. А його щовечірній самозвіт — чи не пізніша молитва «Отче наш»? У Сенеки знаходимо чимало провісництв, незгірш, аніж у Нострадамуса: наприклад, Тейяр де Шарден та Володимир Вернадський тільки у ХХ столітті «описали» ноосферу, а у Сенеки вже було про те: «А ти звернися хоча б до предків, у них же не бракне часу. Не лишень живі, але й ті, що колись жили, можуть прийти нам на допомогу». Його шанував за навчителя Монтень, винахідник нині вельми популярного жанру есеїв. У середньовічних манускриптах знаходять розлогі цитування Сенеки, здебільшого анонімні, бо церква не могла толерувати свого антипода. Покликався на його думки і Григорій Сковорода.
«Моральні листи до Луцілія» — вкультивована грядка для усієї наступної літератури соціальної втечі: «Приглянься — і побачиш: величезна частина життя пропадає у тих, хто робить щось не так, як треба, чимала — у тих, хто взагалі нічого не робить, а вже все життя — у тих, хто робить не те, що треба». Плюс алюзії на Кафку, «спогади про майбутнє»: «Дехто закінчує життя, так і не почавши його». Ерудиція та філологічна вправність перетворюють Сенеку на друга парадоксів — якщо його «Моральні листи» зредагувати до добірки афоризмів — вийде король цього жанру Єжи Лец. Спробуйте визначити, кому з них належить таке: «Чому така людина видається великою? Бо ти міряєш її разом із підставкою». А ще ж був Сенеків репортаж «Про країну та обряди єгиптян» (на жаль, не дійшов крізь віки) — чи то не початок жанру дорожніх нотаток? А чим відрізняються дорожні нотатки від пізніших путівників, він зазначив у «Моральних листах»:
«Важливим є не те, куди ти приїжджаєш, а те, яким приїжджаєш».
Зрештою, авторам усіх жанрів Сенека залишив варті й сьогоднішньої уваги ремарки. Головні: «Говори повільно!» та «Скажи щось таке, що варто було б запам’ятати». А оце ніби спеціально для нинішніх рецензентів, які будь-що намагаються з’ясувати, чим новий твір кращий за попередній: «Здатність росту — це ознака недосконалості».
По виході «Моральних листів» 1977-го мені переслав книжку з Москви знайомий книголюб. Спочатку для мене, студента, це був екзотичний (як на ті часи) практикум зі самовдосконалення.
Потім, коли вже працював у районній партійній газеті (інших — не було), Сенека закинув сумнів: «Хіба має значення, на якому щаблі стоїш, якщо він видається тобі поганим?». Коли за десять років по прочитанні Сенеки насмілився перебратися до Києва — світило гасло «Велика запорука досягнення — саме бажання його досягти». Ще через десять років, працюючи в Кабміні, збагнув: «Найбільша завада для нас — це те, що дуже скоро самі собі подобаємося», — і пішов звідти. Бо — «робімо ж так, щоб увесь час був нашим. А це буде не раніше, ніж ми самі почнемо належати собі».
