Заголовок рецензії підказав сам Юрій Віленський, автор книжки «Віктор Некрасов. Портрет життя» (К.: Дух і Літера), наголосивши в передумові про «фактично першу спробу цілісного життєпису». Так, уже виходили збірки спогадів про Віктора Некрасова; надруковано фактично все, що він написав (особливо вражає том московської «Книжкової палати» 2001 року — 1312 сторінок), архів письменника зусиллями його старого друга Г. Кіпніса перевезений із Парижа до Києва (до Центрального державного архіву літератури і мистецтва).
Колишній двадцятирічний студент медінституту Юрій Віленський згадує рятівну роль матері В. Некрасова у своїй долі: вона знайшла ті перші десять грамів стрептоміцину, які повернули юнака до життя. Але, лише побачивши свою лікарку на прогулянці з відомим йому за фотографіями письменником, зрозумів, що вона — Зінаїда Миколаївна Некрасова — мама його улюбленого автора.
І от тепер, прочитавши все написане В. Некрасовим, опрацювавши його архів, Ю. Віленський став на кілька кроків ближче від багатьох, хто писав про письменника, — надто у розкритті феномену цього літератора, чию повість «В окопах Сталінграда» в американській критиці називали найкращим прозовим твором про Другу світову війну.
Так, цей «Портрет життя» вийшов, може, й не таким композиційно струнким, але ж як досконало відбити таке складно-трагічне життя, де доля і творчість зв’язані намертво? Згадаймо точні рядки Сергія Довлатова: «Громадська біографія Віктора Некрасова — парадоксальна. Вурдалак Йосип Сталін нагородив його премією. Зайдиголова Микита Хрущов виганяв з партії. Посередній Брежнєв видворив з СРСР. Чим ліберальніший вождь, тим Некрасову більше діставалось».
Звичайно, центральний розділ книжки — «Крізь вогонь війни». «Я все цитую і цитую цю прозору прозу, відчуваючи подих бою. Майстерність, якої не бачиш, — найвища її оцінка. Віктор Некрасов відтворив лихоманку бою понад півстоліття тому. Але все постає так близько і чітко». Передовсім відчувається залюбленість автора книжки у Некрасовські тексти. Проте Ю. Віленський наголошує: це не літературознавчий аналіз, а радше вінок захоплення, «і завдання моє полягало в спорудженні — з цеглинок преклоніння — цілісної будови пам’яті, з нагадування, що В. Некрасов — славний син України, вічний киянин».
До «києвоцентризму»
В. Некрасова ми ще повернемось; насамперед — про гідну поваги скрупульозність збирання матеріалу щодо «Окопів...» та перипетій навколо першої публікації. Про роль Всеволода Вишневського та редакційні прохання дати «більше Сталіна». І про те, як потім, за Хрущова, викреслили найменшу згадку про того «вурдалака», котрий особисто благословив журнальний варіант повісті.
Це означало — не можна чіпати жодного слова. Та редактори різали і вписували. У «Знамени» за 1946 рік про Сталіна було, наприклад, таке: «Да он всех наперечет знает — кто чем дышит. И каждый бугорок, каждую кочку облазил. А у него что? Карта. А на ней флажки. Иди разберись. И вот смотри — держит всех нас». А в наступних виданнях викреслили «кто чем дышит» — це ж розмова бойових офіцерів, а не особістів. Потім замінили «держит нас всех» на «держит же, держит». І дописали: «Весь фронт держит... И до победы доведет. Вот увидишь, что доведет». А сам В. Некрасов вірив, що його твори не чіпають, і лише в Парижі дізнався про таке «редагування».
Пізніше, через роки, пильні критики писали про повість, що це «окопна правда» (а що, в Генштабу правда інша?), «кочка зрения», «реалізм на підножному кормі», «не показав, які сили нас привели до перемоги». А коли Ю. Віленський переходить до дорожніх нотаток, то не забуває і М. Стуруа з його «Туристом з тростинкою», і важкий шлях публікації, і надривний крик М. Хрущова «Це не той Некрасов!» на зустрічі з інтелігенцією країни.
Саме той, вважає, Ю. Віленський: «Як завжди, зачаровує вільний композиційний стиль автора, простота, але точність слів, легкість переходів, цікавість оповіді, коли ерудиція очевидна, натомість її не відчутно, вона не випинається... Жваво, без штампів і канонів, образно і точно». За все це його й били. Пустили поголос: Некрасов — по той бік окопів... І лише після правління М. Хрущова на кілька років (1964-1969) усталилася більш-менш сприятлива атмосфера для творчості й надрукований в «Новом мире» фактично прощальний цикл «У житті і в листах» — про людей, дорогих самому письменнику. Портрет автора в обрамленні незвичайних зустрічей, як точно підмітив Ю. Віленський.
Не залишились осторонь розгляду повісті В. Некрасова «У рідному місті» та «Кіра Георгіївна». У першій він підняв страшну тему окупації, коли до 70 мільйонів людей опинились «під німцем», і як це потім ламало їхні долі. А «Кіра Георгіївна» має власний код-речення: «Все це відбувалося у тридцять шостому році. Через рік Вадима арештували». 1961 року Віктор Некрасов уперше в СРСР підняв цю тему.
«Віко, як тобі у Парижі?» — розділ про прощання В.Некрасова з друзями, витиснення його за кордон, позбавлення громадянства, еміграцію. Там написані «Записки роззяви» та «Погляд і дещо», де подана літературна панорама Києва, згадано багатьох шанованих і не шанованих письменників, й ніби компасною стрілкою означені полюси: О. Корнійчук — І. Дзюба. «А Київ? Твій рідний Київ? Скучив за ним? Ні, не скучив. За людьми — так, за Славком Глузманом і Леонідом Плющем, за багатьма друзями. Я розлюбив його, тому що він розлюбив мене». Гірко написано. А щодо києвоцентричності — це перший розділ книжки Ю. Віленського «Києве, любий Києве», де найбільше прорвалося авторське, яке він сам назвав «напівплач, напівзахват». Київ В. Некрасова — це не лише «Дім Турбіних», про господарів якого М. Булгаков залишив недобру пам’ять. Не знав, певно,
Ю. Віленський розвідки Оксани Забужко про Василя Павловича Листовничого, лише інтуїтивно написав: «У всякому разі, Листовничий, господар дому, і «Василиса» були різними людьми». Ще й якими різними! — то була людина, якою має пишатися Київ.
Детально розглянув Ю. Віленський і «Саперліпопет, або Якби та якби в роті виросли гриби» — цю річ не можна переповідати, там грає кожне речення, кожнісіньке слово, й автор добре-таки цитує твір. І ще маленька деталь, підмічена Ю. Віленським. В. Некрасов пильно стежив за війною в Афганістані, особливо ж його вражала «радянська пишуча братія»: безсоромно брешуть, і що найстрашніше, брехня ця промовляється не через зціплені зуби, а з цинічною «щирістю, із захватом». Отак просто охарактеризував російські ЗМІ усіх часів.
1 вересня 1987 року в «Московских новостях» В’ячеслав Кондратьєв написав, що «В окопах Сталінграда» належить до золотого фонду літератури про війну. Вигнанець прочитав це за три дні до смерті. Некролог В. Бикова «Литературная газета» не помістила. 13 вересня в «Московских новостях» Г. Бакланову, Б. Окуджаві та В. Лакшину вдалося опублікувати свій відгук на смерть колеги. Єгор Лігачов рвав і метав, але М. Ґорбачов захистив редактора Є. Яковлєва.
Наприкінці одне зауваження щодо орфографічної дивини. У книжці перекладені назви періодичних видань і видавництв: журнали «Новий світ», «Знамено», газета «Тиждень» (відома «Неделя»), видавництва «Військвидав» та «Радянський письменник» (не київське, а московський «Советский писатель»). Українська мова, як і більшість західних, має фонетичний закон у переданні іноземних власних назв. Справді, не перекладаємо ж ми «Нью Йорк таймс», «Парі матч», «Асошіейтед прес»? Виходить, з нелюбові до російської, ми тут послуговуємося саме її інвалідним способом перекладу чужих назв...
...Колись на партзборах вирішили «виключити В. Некрасова з КПРС за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії». В нашому ж випадку, взявши собі на допомогу іронію В. Некрасова, якою він володів блискуче, можна сказати, що думки рецензента збігаються з думками автора книжки, і маємо лише дякувати йому за таку добру роботу.
