У рамках Тижня українського кіно на підтримку Олега Сенцова в столичному кінотеатрі «Ліра», де завжди можна подивитися українські фільми, нещодавно відбувся благодійний показ вітчизняних стрічок. Небайдужі глядачі мали можливість внести пожертви для підтримки українських сімей, чиї рідні є політв’язнями й перебувають у тюрмах Росії.
Один із цих фільмів — драма «Осінні спогади» — цікавий тим, що є першим досвідом широкого недержавного міжнародного співробітництва: створений у ко-продукції: Україна—Іран—Чехія. Жодної української копійки на картину не витрачено — бюджет фільму повністю формувався іноземними продюсерами, без залучення українських спонсорів. Прем’єра стрічки відбулася ще восени 2016 року, але, на жаль, прокатна історія фільму досить сумна, адже наші кінотеатри його фактично не брали, бо: «Фільм не касовий, не комерційний». Тим часом «Осінні спогади» об’їздили вісім міжнародних фестивалів й отримали відзнаки у різних номінаціях.
Режисер фільму Алі Фахр Мусаві— молодий іранець, раніше фактично весь час працював у США, Британії та Чехії. Саме Мусаві придумав канву історії до фільму, тим паче, що його дружина — українка. Сценарій, крім Мусаві, писали чех Віктор Вілгелм (у якого дружина також українка) й українка Катерина Турчанікова. Усі орієнтуються в нашій ситуації.
Автори фільму пропонують глядачеві замислитись над тим, як за будь-яких обставин не втратити здатність любити, співчувати, мріяти. Тобто назавжди залишатися Людиною. Стрічку зроблено з глибокою повагою та любов’ю до українського народу та розумінням ситуації, в якій сьогодні знаходиться наша країна. На перший план у стрічці виходить кохання, яке змусить головних героїв рухатись вперед і жити — попри все. Ні вік йому не завадить, ні культурні розбіжності, ні мовне питання.
Віктор Вілгелм виступив ще й у ролі продюсера фільму, в якому було задіяно українських акторів: Олександра Ігнатушу, Тетяну Юрікову, Галину Яблонську, Олексу Кравчука та Дмитра Лінартовича. Грала у фільмі й зірка іранської кіноіндустрії — Назанін Ахмаді Шахпурабаді, яка жодного слова по-українськи не знала й не розуміла. Зіграла Назанін сліпу біженку, яка намагалася з родиною транзитом через Західну Україну потрапити в Європу, але знесилену її покинули в Карпатах.
Наскільки історія правдива? Можливо, когось розчаруємо, ця історія — вигадана, але має й реальне підґрунтя. Взагалі, спершу іранський режисер хотів знімати стрічку у Франції, адже його душа боліла за своїх біженців. Але в процесі опрацювання матеріалу — разом з Вілгелмом вирішили «перемістити» події в Україну.
Герой Дмитра Лінартовича — колишній «атошник», котрий після поранення волею долі потрапив у карпатське село й закохався в екзотичну біженку, яку місцеві жителі знайшли у лісі і принесли у своє село. Цікавим є те, що Дмитро в реальному житті був мобілізований, пройшов вишкіл на Чернігівщині у славнозвісній «учебці» «Десна» й от-от його мали відправити на фронт — саме тоді надійшла пропозиція знятися у фільмі. Дмитро сказав: «Я не можу, адже служу в армії!» .
Допомогло вирішити проблему лише звернення продюсера до Міноборони України: Дмитру оформили відрядження на військове телебачення, й лише тоді йому дозволили зніматися у фільмі. У картині було використано фотографії, які Лінартович зробив із побратимами на полігонах «Десни»: з тими, хто готувався до відправки на передову, й тими, хто вже встиг повоювати.
У Рівному фільм відкривав фестиваль «Країна мрій», на якому було чимало іноземців.
Люди дякували знімальній групі за те, що це перший фільм, у якому з’являється на екрані головний герой — ветеран війни на сході України. Фільм не про війну, втім Дмитро Лінартович майстерно передав образ колишнього учасника бойових дій — бійця, котрий ще в госпіталі рветься знову на передову, адже додому вороття немає — бо його мала батьківщина окупована ворогом. Війна на рівні підсвідомості не відпускає глядача впродож усього фільму, нагадуючи, що вона зробила з людьми, які її пережили.
У картині також опосередковано зачеплено не лише події на Донбасі, а й показано епохальні проблеми: люди різної віри та уподобань страждають однаково. Зазначимо, що знімався фільм лише упродовж 40 знімальних днів, а його бюджет склав близько 200 тисяч євро (для порівняння у Європі подібна «повнометражка» обійшлася б утричі дорожче).
Після перегляду одна з акторок стрічки — Тетяна Юрікова — розповіла про певні нюанси, що запам’яталися зі зйомок. Їй не було важко спілкуватися з іноземцями на знімальному майданчику, адже вільно володіє англійською мовою. По-особливому знімали сцени з українськими чоловіками і мусульманкою Назанін Ахмаді. Наприклад, коли, за сюжетом, лікар мав оглянути очі незрячої біженки, то міг лише ледь торкнутися хустки.
Поряд з акторкою постійно був співпродюсер-іранець Aмiр Сейед Задех, який дивився, аби до співвітчизниці, не дай Бог, не торкнулися; спостерігав, чи не виглядала з-під сукні або хустки недозволена канонами частина тіла (навіть вушко). Був навіть конфуз на початку зйомок, коли іранську акторку привезли, а хтось із наших хлопців подав їй руку, помагаючи вийти з авто... Незважаючи на ці нюанси, акторці дуже сподобалася наша місцевість і процес зйомок.
Продюсер фільму Віктор Вілгелм, коли до «Осінніх спогадів» відпочивав у Трускавці, поблизу міста облюбував для зйомок мальовничу місцевість невеличкого села Доброгостів. Саме там відбулися основні зйомки; у фільмі знялися також звичайні місцеві селяни. Знімальна група харчувалася й орендувала в Трускавці будинки, її обслуговували місцеві водії.
