Запорожців і царі цінували

Шановна редакціє! У 2013 р. я одержав поштою книжку «50 знаменитых загадок истории Украины» видавництва «Фоліо», Харків. Зачепила стаття «А было ли письмо запорожцев султану?» Андрія Кокотюхи. Не буду описувати її зміст, бо це займе багато місця, але вже одна назва говорить сама за себе. Почав читати і на 218-й ст. зустрічаю (подаю мовою оригіналу): «Вечереет, вьется дым костров, нет конца и края широкой степи. В центре весьма ехидно улыбается писарь. Над ним склонился, попыхивая люлькой, атаман всего запорожского воинства Иван Сирко. Только что произнес какое-то крепкое слово...»

 

А в центрі відомої всім картини «ехидно улыбается» ні хто інший як Дмитро Іванович Яворницький із полотна Іллі Юхимовича Рєпіна «Запорожці...». Ця фраза мене образила й обурила до глибини душі.

 

У 70-х роках минулого століття редактор Вознесенської районної газети подарував мені книжку Івана Шаповала «В пошуках скарбів», видавництво «Дніпро», 1965 р. У ній автор скрупульозно описав важкий життєвий, творчий, науковий шлях Дмитра Івановича Яворницького: «Немає сумніву, що багатогранну наукову діяльність Д. І. Яворницького ще довго будуть вивчати фахівці окремих галузей науки. Видатний історик обрав нелегкий, але благородний шлях служіння своєму народові». Звісно, Іван Максимович Шаповал приділив багато уваги й картині «Запорожці». На 188-й ст. читаємо: «Картину ще не було закінчено, як до Яворницького прийшов Рєпін. Це було перед Різдвом. Вдарили великі морози. «А я до вас!» — «Що сталося?» — «Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картині за писаря». — «Іллє Юхимовичу, я не люблю виставляти себе напоказ». — «Ні, ні! Я від вас не відстану! Кому ж бути писарем, як не вам?».

 

Яворницький довго відпирався, але врешті погодився, і вони поїхали до Рєпіна. Майстерня на той час була на четвертому поверсі, під скляною покрівлею. Коли прийшли, Ілля Юхимович поцікавився, чого Яворницький такий похмурий, а той відповів, що промерз у дорозі. Тоді художник вийшов до сусідньої кімнати і виніс звідти журнал зі смішними карикатурами й поклав перед Яворницьким. Той глянув на якусь із них і посміхнувся. «Стривай, стривай! Ось цей вираз мені потрібний!» — вигукнув Рєпін. Не минуло й години, як на картині за столом в образі писаря сидів Яворницький.

 

Писар — одна з центральних постатей картини. Його лукава посмішка пробігає по всьому обличчю, утворюючи ледь помітні зморшки біля очей. З усього видно, що це особа хитра і, як кажуть, не в тім’я бита. Писар добре чує всі ті дотепні, уїдливі й дошкульні слова, які йому диктують, але не квапиться їх писати. А Кокотюха принизливо пише «ехидная улыбка».

 

Не можу втриматись, щоб не повідомити читачам, патріотам-українцям про першу зустріч Дмитра Івановича Яворницького з Левом Миколайовичем Толстим (ст. 199 у Шаповала). «Це було в грудні 1899 р., незадовго до Різдва, коли в університетах та школах Москви скінчилося навчання і велика сила молоді їхала зі столиці в різні кінці Росії. Я їхав теж із Москви на південь, скінчивши читання в університеті. Ледве я всунувся у вагон другого класу — дивлюся, крізь двері вагона теж уступає якийсь старий чоловік із невеличким парусиновим чемоданчиком... Я глянув на того старого — й очам не вірю: Лев Миколайович Толстой. Він чи не він? Широконосий, бородатий, з ясними сірими очима, в сукняній нижче колін сірячині. «Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?» — «Він і є, а ви хто такий?» — «Ми маємо спільного друга — художника Рєпіна». Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, підвів угору свої густі, дуже закордубачені брови. «Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпін малював писаря на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану»?» — «Лев Миколайович, — почав я, — дозвольте поспитати вас про одну дуже болючу для нас, українців, справу». — «Будь ласка». — «Чому ви, росіяни, забороняєте нашим дітям учитися нашою мовою?» — «А хто вам забороняє вчити ваших дітей вашою мовою? Забороняє вам не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим. А кожний державний уряд є зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько...» Тут Лев Миколайович почав читати напам’ять поему Шевченка «Наймичка» і читав гарно, з доброю вимовою і з правильними наголосами в словах, як би читав і природний українець.

 

Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича, де й від кого він научився по-українському? На це він мені відповів, що українська мова оскільки легка, оскільки близька з одного боку до російської, а з другого — до польської, що, знаючи російську та польську мови, можна легко навчитися читати по-українському, особливо живучи в такому місті, як Москва, де багато професорів-українців, як славний Ф. Корж, як М. Стороженко та інші».

 

Слава «Запорожців» облетіла всю Росію і перейшла кордони. На виставках у Чикаго, Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі картина мала великий успіх. 28 жовтня 1892 р. Рєпін писав Яворницькому: «Дорогий Дмитре Івановичу! «Запорожців» моїх три дні тому купив цар Ура!». Цар 

Олександр ІІІ купив картину за 35 тис. карбованців — нечувана ціна!