Про давній жанр паліндромів згадують не часто; роль, місце й значення цієї специфічної поезії досі мало осмислені — ні статей, ні дисертацій. Нині ж маємо привід говорити — вийшла друком книжка Станіслава Бондаренка «Лев і рев — very well!» (К.: Український пріоритет, 2018). Вона вміщує небачений — більше сотні сторінок — масив паліндромів, та ще й із сюжетною поемою-паліндромом у кінці. Що ж означають і означують ці дивовижні мовні конструкції в творчості поета й загалом у літпроцесі?
Схоже, паліндроми з’явилися ще до нашої ери. Англійці навіть придумали свою версію того, як Адам і Єва знайомилися саме з допомогою паліндрому: «Madam, I’m Adam» (Мадам, я — Адам), — представився перший чоловік. «Eve», — скромно-паліндромно відповіла жінка.
А найвідоміший серед насправді найдавніших, напевне, цей: «Nipson anomemata me monan opsin» (Мийте гріхи, а не лише обличчя). Автор його — святий Григорій Назіанцус. Майже п’ятнадцять століть цей паліндром-афоризм зберігається на стіні Святої Софії у Константинополі (Стамбулі). Звідти поширився і нині зустрічається в храмах Франції, Англії, Німеччини.
Навіть далекі від літератури люди зазвичай пам’ятають ці паліндроми: «А роза упала на лапу Азора» (А.Фет) чи «Аргентина манит негра» (авторство приписують А.Бубнову, А.Софроницькому, Н.Булгакову). Дехто з більш підкутих насолоджується давнім геніально-веселим: «Sum summus mus» (Я найсильніша миша — лат.), але й у нас є чудові традиції. «Батьком» наших паліндромістів вважають шляхетного Івана Величковського (близько 1651—1701). Автор повчальних книжок, він створив цікавий масив паліндромів («раків літеральних»), який дійшов до нас. На початку ХХ століття жанр паліндрому набув популярності і в Росії — завдяки поетові-реформатору, «Голові Земної Кулі» Велимиру Хлєбнікову.
Відтак паліндромія розвивалася доволі активно — виходили антології, колективні збірки. З-поміж найвідоміших паліндромістів — С. Кірсанов, І. Сєльвінський, В. Гершуні, Д. Аваліані; навіть Андрєй Вознесенський іноді ступав на цю стежку («А луна канула»).
Серед українських паліндромістів не обійти увагою бодай кількох сучасників: перш за все незабутнього Миколу Мірошниченка, котрий системно працював на цій ниві, був великим прихильником і знавцем жанру, уклав антологію. Згадаймо і його приятеля Івана Іова. Продовжують збирати врожаї паліндромів кияни Анатолій Мойсієнко та Олександр Шарварко, Іван Лучук у Львові, що також підготував свого часу паліндром-антологію. У Харкові донедавна був Анатолій Перерва (якого навесні, на жаль, не стало), зате є В’ячеслав Романовський, який сім років тому видав збірочку «Ваба забаВ». Є Василь Рябий у Коломиї, є паліндромісти у Чернігові, Івано-Франківську... І все ж про авторів цього жанру можна сказати тою ж латиною: albis corvis rariores (рідкісніші, аніж білі ворони).
Нова книжка Бондаренка, певне, теж не для широкого читача — як, власне, і поезія загалом. «Лев і рев...» радше для гурманів, для «найтонших», як говорив устами свого героя Нобелівський лавреат Андре Жид, для небайдужих до озонистих протягів паліндромії, розширення кордонів мови, до поетового вміння відчувати м’язи й суглоби слова та передавати його глибинну семантику.
У цій добре структурованій книжці зустрінемо, звісно, найбільш поширені, однорядкові паліндроми — наприклад, екзистенційний «Ти ж є! І музика таки зуміє жить!» або гумористично-саркастичні однорядки «Є у ректора рот: керує», «В резерв, музо, розум? В резерв!», «А випити пива?!» (до речі, саме цей любили цитувати незабутні Микола Мірошниченко та Ігор Римарук). Натомість основу збірки складають сюжетні й динамічні повнокровні вірші-паліндроми, нерідко з внутрішньою драматургією й антитезою, як у сонеті. Часом дивуєшся, наскільки по-філософському може звучати цей зазвичай стьобний жанр, як-от у вірші, покладеному на зворот обкладинки:
Сачком мок час...
О, ти — сито,
саче-час:
ще і сор просієш.
Загалом автор вибудовує особливі стосунки з категорією Часу. Раніше в одному з ліричних віршів С.Бондаренко писав:
...Не рекрут я,
не ректор,
не маршал, не солдат –
скоріш пунк-тир-ний
вектор,
оскільки сам... із дат.
Відтак зустрінемо у новинці й сиві «віки Рюриків» і недавній «вік вовків». Є тут і «ніч-Еллада-далечінь», і «Дар-град» Київ, «віщодар радощів»:
Місто... От сім
вітру гуртів,
вібро-горбів
от сім!.. Наше
шан-Місто.
І світу путі всі...
І суржики ж Русі...
От Сіті — тісто.
...
І цур руці, цур руці
хижих ото, хижих.
І сурмам Русі,
сурмам Русі
слави вальс:
Дар-град
вижив.
Є навіть суто «часові» форми, ніби епітафії, як-от присвята авторові «Денників» Петру Сороці, якого зовсім недавно не стало:
Кине дощ у щоденник —
кине день, не денник.
А висушить тишу сива
ніч-Еллада-далечінь...
нічче-Лада-далечінь,
нічче-леле — лелечінь.
А ви ні: лінива...
Два центральні розділи — «Удар «граду» та «Віра — чара чарів» — соціальні паліндроми. Як дав зрозуміти автор, передісторія цього — в часах «перебудови» й роботи Станіслава в найтиражнішій тоді, півторамільйонній газеті «Коза» («Нєзавісімость»), коли після його журналістських розслідувань за 8 років вийшли із СІЗО на волю дев’ятнадцятеро ні в чому не винних людей (що потім підтверджував суд), натомість деяка «чолова наволоч» — корумповані облпрокурори та старші офіцерів КГБ-СБУ — вигнана з органів.
Зрозуміло, що в цих розділах відлунилася й російсько-українська війна 2014–2018 років: від «Матрьошку — к чортам» до «дизер-президента», котрий «тне тент / і торг у «гроті», / а воля ялова!». Або як-от у «шпитальному» паліндромі:
Нариви ран...
Сна реверанс...
І вижив, і...
І ви живі!..
Для автора грайлива «ваба забав» далеко не на першому й навіть не на третьому місці. Навпаки — поет акцентує: паліндром може висловити практично все. Як магія. Від інтимного хоку «А рука — сакура. / Акурат та рука / і роздала лад, зОрі» — до нової Пісні над піснями «І окопи — покої»:
І окопи — покої
милим.
А шана наша
ушанувала лаву нашу.
Огонь жінки —
лик ніжного...
Ясю — Люся:
«Ясю, о... боюся...
Ясю, а... даюся!..
Я свято — от я вся.
Я — сіль і ліс я:
напою, о Пан,
я собою!.. О, боса я.
І окопи — покої,
конура — дарунок
милим...
А винна чуттів
квітуча нива...
Це ти — читець
нив от — рухів
і хуртовин,
це ти митець
нивоновин.
О, коло мене не молоко –
мед! Ідем:
тут я! Я тут.
Ми — не газ!..
А загинем
дорана — за народ
(мо’, за роту) —
то разом!
Зірки ми — крізь
життя... Я — ти ж!..
Метод, яким творить лірик і паліндроміст Станіслав Бондаренко, він сам означив так: НЕОПРАВДИЗМ. У це поняття, за його словами, влилися і критичний реалізм, й італійський кіношний неореалізм; європейський модернізм початку ХХ століття і «поезія факту» (для прикладу: до такої дехто відносить твори В.Базилевського). Сам Бондаренків неоправдизм, очевидно, вливається-впадає у глибокий нонконформізм урбаністичного поета, котрий, до речі, поповнив літературу власними жанрами: роман-паліндром, поеми-кліпи, стасворди. І навіть таке ноу-хау — «Абетка вереснят», що складається з 33 заримованих у «сюжетну» співомовку слів.
Схоже, паліндроми в системі координат автора (в неоправдизмі) є такими собі розпізнавальними знаками, як у небі для пілотів «свій-чужий», або ж: ниций чи розвинутий («найтонший»). Мабуть, для нього паліндроми — це вочевидь двокрилі птахи з надчуттєвою орієнтацією голубів у просторі. Як відомо, в паліндромі кожен рядок, добігши середини, повертається. Середина паліндрому — вісь, як корпус літака або тулуб птаха-голуба, який повернеться додому з будь-якої далечини — і жодні «свИсти постмодерністів» не зіб’ють його з курсу.
І цю вірність собі у пошуку-експерименті важко не помітити. За три дні до виходу книжки, в «Українській літературній газеті» з’явилася добірка паліндромів С.Бондаренка й викликала розголос не лише серед колег-літератів, а й несподіваних відгуках академіків — Миколи Жулинського та Василя Куширця. Може, самого автора подібне й не аж так обходить, а проте йому таки близький один незвичний «сан», що й висловлено паліндромом:
От сан: на сто
віків
раз, бо... Кобзар!
Дехто ще з минулого століття — з легкої руки поетеси Іванченко — називає Бондаренка людиною «з абсолютним поетичним слухом» (хоч сам поет вважає це перебільшенням). 17 років тому в столичний Будинок актора на презентацію книжки Бондаренка «Бенкет під час Кучми» (де містилося також зо два десятки давніх паліндромів), придбавши квиток, зайшла Ліна Костенко і в кінці висловилася (цитую лиш те, що потрапило тоді в пресу): «Дивний цей Бондаренко — як в поезії, так і журналістиці... Навіть у такому, здавалось би, заданому, штучному жанрі, як паліндроми, він здатний передавати глибокі почуття».
