Наталія Нагорна: «Хіба є місце, куди війна не їде разом із тобою?»

— Наталю, скільки разів ви вже були у зоні АТО (тепер ООС)? Що найбільше уразило? Чи відрізняється перебування у зоні воєнного конфлікту жінки-репортера від журналістської роботи там Олександра Моторного чи Олександра Загороднього? Чи перетинаєтеся на завданнях із Настею Федченко з іншого телеканала?

 

— Жодного разу не рахувала, скільки разів там була. Всі наші відрядження завжди дуже різні. Я точно пам’ятаю, що найдовше тривало 24 дні. Але деякі відрядження можуть бути коротким, але з потужними обстрілами. Іноді ти можеш бути на Донбасі довго і розумієш, що ситуація спокійна. І наче й звичайне відря­дження. Шукаєш людей, історії, новини. 

 

У кожного кореспондента ТСН є свій стиль — незалежно від статі. Мені важливо, щоб моя знімальна група встигала відпочивати. Ми зазвичай живемо в готелях — раніше часто ночували на передовій. Колись спеціально проїхалися по позиціях, аби зняти фестиваль про ночі на передовій — «Нічна варта», спали у бліндажі, на ліжку посеред поля, на шахті у підвалі, в бані багатого будинку, у стволі шахти. Після цих сюжетів наші герої встигли навіть одружитися і дітей народити. Ми перетинаємося з багатьма журналістами різних каналів. Зазвичай, ми співпрацюємо. Особливо це стосується загрозливих ситуацій — тоді, звісно ж, ми не конкуренти, тільки колеги.

 

— Як ваші рідні сприймають ваші відрядження на схід України, де йде війна?

 

— Вони точно не в захваті (посміхається). Особливо мій старший брат Віталик. У 2015 році під Дебальцевим загинув один із його друзів дитинства. І мені здається, він став іще більше за мене хвилюватися.

 

— Ви казали, що війна почалася для вас у перших числах травня 2014-го, тому що було вбито друга і ще одного просто знайомого по різні сторони фронту, тоді ще навіть не фронту. За 4 роки горя близько і на відстані було дуже багато. Чи виникає бажання відгородитися від цього?

 

— Так, це Руслан Лужев­ський. Хороша людина та дуже технічний боєць. Ми не були найкращими друзями, але я дуже його поважала. І всі друзі завжди любили його, бо він — сонечко. Загалом, за цей час я втратила півтора десятка друзів. Хтось загинув на фронті, хтось — повернувшись. 

 

Але як можна «відгородитися»? Я не маю права їх забувати. Біль треба відпускати. Спогадами потрібно ділитися. І жити. Записувати ці історії. Розказувати їх іншим людям. Знімати далі про тих, хто чекав. Багатьом людям в Україні набагато складніше, аніж мені. В мене є міцна підтримка, можливість відпочити та сходити на сеанси до психолога.

 

— Ви народилися на Житомирщині, виросли на Миколаївщині, закінчили виш у Харкові. Ця географія допомагає вам краще розуміти характери, дії і вчинки людей з різних регіонів України?

 

— Єдине, що я зрозуміла, — всюди є хороші люди. Всюди є не дуже хороші. В нас дуже різна і складна країна. Нам потрібно вчитися державності. А вчинки людей бувають такими дивними...

У моїй книжці «Повернутися з війни» немає однозначно хороших чи однозначно поганих персонажів. Іноді хороші люди роблять якісь дурниці. Але й «погані» люди здатні на хороші вчинки. Іноді. Хіба всі солдати хороші? Хіба всі волонтери чесні? Хіба всі лікарі за ідею? Хіба всі журналісти писали правду? Яка ця правда? Чи взагалі вона може існувати в гібридному світі? 

 

Я знаю, що я люблю свою різну Україну — але це не такий пафосний патріотизм. Я люблю житомирські ліси та жирні чорноземи, з їхніми чорницями, білими грибами та величезними яблуками. Я обожнюю бурхливі бузькі пороги — я там виросла і мені було там дуже весело. Я люблю Харків, хоча й по-своєму. Там минули дуже веселі роки, які багато чого мене навчили. А ще люблю Крим, Карпати і, звісно ж, Київ. Мені щастить — усюди багато прекрасних людей.

— Як виник задум написати книжку «Повернутися з війни» і як довго його реалізували?

 

— Я почала писати короткі примітки навесні 2017-го. Це були історії, які я пам’ятала і постійно переживала. А потім я прочитала їх уголос і зрозуміла, що вони подобаються не лише мені. Я писала в комфортних умовах. Червоне море, війна далеко, але хіба є місце, куди війна не їде разом із тобою?! Спочатку це було півсотні дитячих історій, а потім я захворіла і, сидячи вдома, тиждень малювала крейдою ілюстрації. Це був мій перший великий досвід малювання. Моя постіль була у різнокольоровій пилюці. Але я малювала. 

 

Потім я зрозуміла — головна героїня, дівчинка Сашка, так багато розповідає про свого тата, який пішов на війну. Як можна не дати татові слово? Але без малюнків теж не обійшлося. Батько Сашки — теж Саша — малює вугіллям на Донбасі. І розказує якусь солдатську правду, яку не показують по телевізору навіть. І мама Яся — жінка, яка з таким болем віддала чоловіка на війну і так вистраждала очікування. Але дочекалася.

 

— Герої та події, описані у книзі, — реальні? 

 

— Більшість історій у книзі засновані на реальних подіях, у героїв є прототипи. Наприклад, там згадується переселенка з Луганська — Лєночка, дівчинка, яка малювала в окупованому місті синьо-жовті прапори вночі, аби патріоти України вийшли вранці на вулицю і зрозуміли, що вони не самотні. А потім збирала допомогу для поранених прикордонників і чергувала у військовому шпиталі. Ця дівчинка справжня — у всіх сенсах цього слова.

 

Справжнім є автобусик «Свістулька» — один із дурних старезних уазиків-таблеток, які ганяють передовою. А ще у книзі є історія про військового, який ходив у порепаних кросівках серед зими. А коли йому привезли новенькі берці, намагався їх не носити, аби приїхати додому красивим. Це правдиві історії про нашу спільну війну.

 

— Лейтенант Влад Якушев, екс-начальник прес-служби 14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід», поділився, що, лише прочитавши вашу книжку, «зрозумів, що тим, хто чекає, важче ніж тим, хто воює. Бо на війні ти тільки воюєш і вона забирає тебе всього — без залишку, а ті, хто залишився, мають якось жити своїм звичним життям і попри це не з’їхати з глузду від власних думок та переживань». Така реакція для вас очікувана? 

 

— Мені була важлива думка Влада, оскільки я дуже поважаю його як офіцера, який був із нами в найтяжчі дні в Мар’їнці, не ховався, а завжди був з журналістами та бійцями на передовій. Він сам написав книжку. На рік закрився та писав. Я дуже чекаю на її вихід. Деякі моменти, описані на папері, людям, які пережили війну, дійсно зрозуміліші.

— Презентували книжку в Музеї історії України у Другій світовій війні. До 2014-го у вас особисто коли небудь виникала думка, що на території нашої країни може бути знову війна?

 

— До 2013 року я була дуже веселою людиною. Стрибала з парашутом, каталася на сноуборді, мандрувала, жила в своє задоволення. Мені було не до думок про війну. Але я змінилася. Я знаю. Війна може бути завтра. Тому сьогодні треба жити.

 

— Книжка вийшла порівняно невеликим накладом. Чи будуть друкувати додатковий тираж? Таке видання доречним було б у бібліотеках.

 

— Півтори тисячі примірників для старту. З можливістю друкувати стільки, скільки буде потрібно. Для України це навіть «нормальний» тираж. Люди не так багато читають, особливо українською мовою. Особливо про війну. Навіть таку просту та яскраву книжку, як моя. Я не є класиком літератури. Але я вклала у книжку душу, і — так, мені б хотілося побачити її в бібліотеках.

 

— Чи пишете літературний текст нині? Про що? Чи продовжуєте малювати?

 

— Мені здається, ця хвороба тепер назавжди. Бачиш подію і пишеш у голові маленьку захалявну книжечку. Малювання — хороша реабілітація. Всім раджу. Я планую малювати на презентаціях. Разом із людьми. У нашої великої спільної картини є конкретна тема — що буде, коли ми всі повернемося з війни. Дуже хочу побачити багато таких картин.