«Зв’язані руки» стражів спадщини: чому пам’яткоохоронна мережа в Україні є неефективною

Ще взимку, 7 лютого цього року, Верховна Рада України обговорила питання про культурну спадщину й ухвалила провести у квітні так звані «парламентські слухання», приурочивши їх до Дня пам’яток історії та культури і Міжнародного дня пам’яток та визначних місць, що відзначаються 18 квітня. Питання надактуальне, в чому переконували промовці на цих слуханнях, зрештою, чогось особливого автор цих рядків не почув, бо професійно займається ними, має десятки публікацій у фахових виданнях, працю «Пам’яткоохоронна історія Львова» (2014 р.), читає курс «Пам’яткознавство» у виші. 

 

Наведені численні факти свідчать про серйозні недоліки у цій важливій ділянці духовного життя України, де завжди бракувало грошей та спеціалістів як об’єктивних чинників порятунку об’єктів культурної спадщини, проте наявний чинник, який не вимагає особливих фінансових затрат: ідеться про нормативно-правове забезпечення збереження пам’яток та неухильне дотримання приписів – фахових, високопрофесійних. На жаль, у цій сфері чимало прогалин і недоречностей.

 

Власне, охорона культурної спадщини починається з цих правових приписів, на підставі яких її об’єкт визнається пам’яткою і заноситься до Державного реєстру національного або місцевого значення, себто береться на облік. У 1999 році завершено складання списків нерухомих об’єктів: Держбуд щодо пам’яток містобудування і архітектури, Міністерство культури — історії, археології, монументального мистецтва й заповідників.

 

Завершальним актом нормативної роботи стало прийняття у 2000 році Верховною Радою Закону України «Про охорону культурної спадщини». У ньому 49 статей, якими покладено державне управління охорони культурної спадщини на Кабмін України та спеціально уповноважені органи (центральні, місцеві), передбачено створення науково-методичних та консультативних рад для розробки основних напрямків охорони культурної спадщини, залучення фа­хівців, громадськості для спо­стереження за станом пам’яток тощо.

 

Складалось враження, що закон вибудував пірамідну вертикаль державної влади над розмаїттям нерухомих об’єктів культурної давнини, ліквідував їх міжвідомчу підпорядкованість, на яку давно нарікали фахівці, науковці, громадськість.

 

Назва закону апелює до «культурної спадщини» як сукупності успадкованих люд­ством культурних об’єктів — назви значно ширшої, ніж «культурні цінності», як раніше зазначалось, бо останніх треба виявляти у «спадщині». Це данина «Конвенції про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини», ухваленої 1972 року ЮНЕСКО. У ній під культурною спадщиною визнаються монументальні витвори, ансамблі та місця, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки. Це щодо перших двох здобутків, стосовно третього — «з точки зору історії, естетики, екології чи антропології».

 

Ця типологічна класифікація прислужилася у згаданому законі дефініцією культурної спадщини як визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об’єкти (підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

 

Отже, діапазон «цінностей» в українському законі значно ширший, ніж у «Конвенції», проте зринули запитання як до дефініцій, статей, так і тексту. Законотворці теж вгледіли недосконалості, тож у наступні роки, охоплюючи й 2017-й, вносили корективи, які ухвалював парламент, особливо у 2004, 2011 роках.

 

Про внесені зміни, їх масштабність свідчить стаття 1, 12 абзаців якої доведено до 21. Але «поліпшений» її варіант не позбавлений запитань. По-перше, вилучено «антропологічну» цінність, водночас внесено «архітектурну», хоча у статті 13 вона відсутня (недогляд?). По-друге, цінність «художня» зайва, якщо виходити з міжнародних приписів, до того ж, у четвертому абзаці (ст.1) замість неї фігурує «культурна» цінність (недогляд?).

 

Зроблено деякі корективи щодо класифікації об’єктів культурної спадщини. Так, об’єкти мистецтва названі ««монументальними», архітектури та містобудування поділено на окремі види, внесені об’єкти садово-паркового мистецтва і ландшафтні як «компенсація» (?) «природній спадщині» у «Конвенції», а також виділені об’єкти науки і мистецтва в окремий вид.

 

Збережені 49 статей формально, бо в реальності їх більше: низка з них розширена новим, самодостатнім, тлумаченням, вони позначені додатковими номерами з приписами «а», «б», «в» та ін., що нагадує нумерацію підписів вулиць, коли, приміром, між будинками 20 і 21 споруджено новий будинок, то й припишуть його під №20, а.

 

Виписана процедура занесення об’єкта до реєстру, у грудні 2001 року Кабмін затвердив Порядок визначення категорій пам’яток у цій справі, вніс до Держреєстру 605 пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення і 58 заповідників. Наразі про пам’ятки архітектури та містобудування чомусь не йшлося.

 

Проведення Дня уряду України у вересні 2002 року у Верховній Раді спонукало до публікації розгорнутої інформаційно-статистичної картини в газеті «Культура і життя» (2 вересня), в якій стверджується, що станом на 1 січня 2002 року в Держреєстрі національного значення нараховувалось 4142 пам’ятки із 129708 облікованих пам’яток, у тому числі архітектури та містобудування і 61 історико-культурний заповідник. 

 

Унаслідок проведеної за вказівкою Президента Віктора Ющенка інвентаризації списків пам’яток України 2008 року з них вилучено 2578 різних пам’ятників, що возвеличували діячів комуністичного режиму, а ще вогонь спопелив десятки дерев’яних храмів, завалилась низка мурованих споруд, розорані кургани тощо.

Наступного року Кабмін затвердив перелік об’єктів культурної спадщини національного значення, визнавши урядові постанови 1965 і 2001 років щодо списків пам’яток такими, що втратили чинність. Новий перелік зроблено за територіальним (обласним) принципом, себто, скільки їх обліковано, скажімо, в Києві, Львівській області і т. ін. Усіх нараховується 625 пам’яток, серед них 417 археології, 161 історії, 34 монументального мистецтва. Але їх видова класифікація викликає низку питань і заслуговує окремої мови. Так, пам’ятка з виразними мистецькими ознаками внесена в історичний вид або навпаки; досі немає урядової постанови про облік пам’яток архітектури і містобудування, це стосується і пам’яток садово-паркового мистецтва, ландшафту, науки і техніки.

 

Водночас у правовому сенсі культурна спадщина України ніби захищена як ніколи. Посилюють її охоронні позиції й ухвалені Кримінальний, Земельний, і Цивільний кодекси, закон про землеустрій, ратифікація Європейської ландшафтної конвенції та майже 20 підзаконних актів Кабміну. 

 

Створено розгалужену па­м’яткоохоронну мережу, яка охоплює 6 урядових структур, а також Державну прикордонну службу, що формально очолюється Центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. На жаль, вона демонструє свою слабкість, достеменніше, шкідливість. Складається враження, що ці структури розцінюють свої пам’яткоохоронні повноваження як правову вотчину, не погоджують дії між собою, з іншими органами. Звідси чимало дублювань, порушень, зловживань, корупції. Розгулові цього парадоксального свавілля посприяв і Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» (2011р.), який, звівши до мінімуму кількість «паперів», потрібних замовникові на будову, «зв’язав руки» охоронцям пам’яток. Потрібний дозвіл може видати чиновник у Києві, мало зважаючи, що новобуд на периферії «влізе» в історичне середовище. Про це добре знають львівські пам’яткоохоронці. 

 

Львів, історичний центр якого внесено у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (1998 р.), виділяється ще однією парадоксальною недоречністю: проголошений 1975 року Історико-архітектурний заповідник існує де-юре, але не існує де-факто. Бурхливі події національного ренесансу (листопад, 1990 р.) надихнули Львівський облвиконком оголосити забудову Львова ХIII — початку ХХ століття Історико-культурною заповідною територією, що «поглинула» заповідник, але в юридичному полі він існує, бо відповідної постанови уряду ніхто не скасував. Чиновники «забули» (?) це зробити. 

 

Існуюча система державного управління у сфері охорони культурної спадщини та практика застосування пам’яткоохоронного законодавства потребує серйозного реформування, створення єдиного дієвого спеціального уповноваженого органу виконавчої влади в центрі і на місцях. Безкінечне «латання» чинного закону, більшість статей якого зазнали «поліпшення», в тому числі вже «поліпшені», вимагає укладення нового тексту. Закон і внесені зміни, який підписав Президент Леонід Кучма у 2004 році, сприймаються як реальність, але «поновлений» текст 2011 року, під яким також фігурує прізвище  екс-Президента, — цілковитий нонсенс.

 

Нагальною потребою було і залишається інформування, що діється у сфері охорони культурної спадщини, задля чого треба видавати масовий, доступний бюлетень.