Казки Віталії Савченко — а їх більше півсотні — дуже подобаються і найменшим читачам, і дорослим. Бо мають цікаві історії і ненав’язливо повчають.
Скажімо, лисичка казкарки — модниця і чепуруха, яка зрозуміла, що красивий одяг не може бути гарантією життєвого успіху.
Будучи у столиці, Віталія завітала у бібліотеку «Солом’янська», де з нею спілкувалися про реальне і казкове.
«Сюжети казок мене знаходять»
— Віталіє, ви завітали із новою казкою? Що надихнуло до написання?
— Завітала у цю затишну бібліотеку вперше. Познайомила маленьких читачів зі своїми казками, зокрема з новими, що не ввійшли ще до книжок. Казка про Янголятко, наприклад, з’явилася спонтанно. Річ у тім, що спочатку я написала казку «Помічники Святого Миколая». Часто її зачитувала на зустрічах із дітьми, особливо в час зимовий, коли улюблене свято дітвори наближалося, або відразу по ньому. І часто діти мене питали, чому не всі отримують подарунки під подушку.
Я, звісно, знаходила якісь аргументи, але минуло небагато часу, їхала на зустріч із дітьми до міста Стрий Львівської області, і в автобусі якось раптово прийшла думка, яку швиденько занотувала. Це якраз моє Янголятко завітало і дещо мені розказало. Потім якось не до того було, запис залишився у нотатнику. Пройшов ще якийсь час, я щось шукала в старих записах і наштовхнулася на Янголині відвідини. Знову нахлинуло натхнення, і, все відклавши, швидко дописала казку.
— Загалом, що надихає вас творити для дітей?
— Сюжети казок якось самі мене знаходять. Не шукаю їх, не сиджу, вимучуючи тексти. Завжди пишу тільки те, що само до мене приходить. Іноді дивуюся, звідки береться. Часто нагадую сама собі так званий ретранслятор. Ніби хтось чи щось мені нашіптує, а я тільки встигаю записувати. Багато спостерігаю, вмію уважно слухати, як людей, так і природу, маю добре розвинену фантазію, тому вважаю, що казки саме звідси. Все працює в дружньому поєднанні. Буває, іноді довго виношую казку. Неймовірно люблю стан передчуття народження нової казки.
— А може, деякі сюжети сорока нашіптує?... У прикарпатському краї багато пташок.
— (Сміється). Було, що й сорока наскрекотала, коли я варила борщ, а вона повз вікно туди-сюди літала і скрекотала-галасувала. Я прислухалася, а вона новину сповіщала, що сьогодні, виявляється, у зайця іменини. Довелося борщ на краєчок плити відсувати і швиденько казочку писати. Ось так, за 15 хвилин, народилася казка для наймолодших «Зайчикові іменини».
А загалом, хто мені тільки казок не нашіптує. І феї, і янголи, і домовички, і лісовик, що якось, коли я пішла в ліс по гриби, поділився лісовими історіями. Адже, як уже казала, вмію уважно слухати, тому казки лише переповідаю згодом дітям.
— Як часто буваєте у лісі? І чи зустрічаються там не лише казкові, а й справжні звірі? Це ж Карпати!
— На превеликий жаль, у лісі буваю не так часто, як би того хотілося. Хоча дуже люблю бродити лісовими стежками, вслухатися у співи птахів, гомін листочків, люблю запах лісу, особливо — збирати гриби. Ні з чим не зрівнянні ці відчуття!
Івано-Франківщина, — це ще не зовсім Карпати, це Прикарпаття. Хоч і Карпати час від часу відвідуємо сім’єю. Але на лісових стежках нечасто зустрінеш звірів. Якось вдалося побачити лисичку, іншого разу — їжачка, ще якось — зайчика, косулю, але здаля. Диких звірів, мабуть, не так вже й багато, по заповідниках їх більше. Найчастіше трапляються вужики, ящірки. Подекуди можна зустріти гадюк.
— На зустрічах із дітками ви майстерно розповідаєте історії голосами казкових героїв. Який улюблений був у вашому дитинстві?
— У мене багато улюблених казкових героїв, та все ж виділю з-поміж решти Попелюшку та Мері Поппінс. Саме ці два персонажі чомусь завжди в мене асоціювалися зі мною самою. Чому саме, навіть не знаю, але харизмою та характером вони мені найближчі.
— Чи є у вас помічники, які допомагають розповідати дітям казки?
— Їх кілька: кумася Лиска і бабуня Сова — мудра голова. А ще використовую кольорову парасолю: кручу, верчу, повертаю, в гості казку до дітей нею закликаю.
Про родину хитрунів і чепуруху
— Хто першим читає ваші казки?
— Першими слухачами і читачами є мої найрідніші: молодший синочок Дмитрик та чоловік, іноді ще й сестрі надсилаю почитати. Зазвичай хочеться поділитися щойно написаним, почути думки, чи, може, якісь зауваження.
— Скажімо, Іван Андрусяк своїх героїв робить позитивними, а які вони у вас?
— Усе, що є написаного — а це на сьогодні понад п’ятдесят казок, — усе позитивне. Негативу маємо в реальності аж через край. Звісно, є в моїх казках герої й не дуже позитивні, але я намагаюся ненав’язливо перевиховувати та вчити їх, запрошуючи на сторону добра.
Сподіваюся, що, читаючи мої казки, діти навчаться долати якісь свої особисті труднощі, вчитимуться дружби, проявлятимуть милосердя, співчуття, розумітимуть, що таке порядність, чуйність, вихованість й багато інших чеснот.
У моїх казках добро практично завжди перемагає зло, мабуть, тому, що я дуже хочу, щоб так було. Якщо ж не завжди є можливість прогнати зло, то бодай повинен бути баланс, певна рівновага. Усі ми колись зростали на казках, якісь моделі поведінки приміряли на себе, тож сподіваюся, що й мої казки стануть у нагоді дітям, чогось їх навчать, заставлять замислитися, поміркувати, зробити певні висновки для себе.
— Опишіть те місце, де безпосередньо пишуться казки.
— Як такого робочого місця не маю. Можу написати казку, навіть сидячи на пеньку. Власне, так і писала «Лісовичка-казковичка». Якось забрела у лісові хащі, бо хотіла грибочків назбирати. Притомилася трохи і присіла на пеньочок відпочити. Не встигла й оком змигнути, як побачила перед собою чудернацького дідуся з довгою бородою, який теж із цікавістю розглядав мене... Як ви зрозуміли, це вже сюжет казки.
— А чим ваша Лисичка-чепуруха відрізняється від інших рудохвостих?
— Казка називається «Кумася Лиска». Звісно, що походила руда кумася з родини хитрунів, але в мене вона, до пори до часу, була самозакоханою гламурною модницею, якої ще пошукати. Та ще й не дуже вихованою була. Бракувало їй хороших манер. Застерігала її бабуня Совуня, мудрості учила, та не слухала вона доброї поради. Аж поки життя не провчило, та так, що слова мудрої сови на все життя затямила.
Звісно ж, є у казці повчальний момент, бо ж хотілося, щоб і лисичка, і читачі зробили певні висновки. Цю казку із задоволенням слухають і діти, і дорослі. Якось відвідувала з казковими читаннями діток у лікарні (час від часу ми з небайдужими мамами трохи волонтеримо, влаштовуємо солодкі казкові читання для дітей у дитячій пульмонології та онкогематології, робимо різні майстер-класи з дітками, відволікаємо їх від нелегких лікарняних буднів), то цю казку слухали і мами з бабусями, і медсестри, й лікарі. Потім казали, що казка повчальна не лише для дітей, а й для дорослих.
— Де, окрім книжок, можна почитати казки Віталії Савченко?
— Казки періодично друкуються в дитячих журналах «Світ дитини», «Крилаті», «Равлик», «Вечірня казка». Неодноразово звучали на радіо в передачі «Вечірня колисанка» у виконанні народного артиста України, актора театру і кіно Станіслава Івановича Станкевича, що відомий також дітям як дід Стас. Радила б читати журнал «Вечірня казка», де друкуються і легенди, і народні, і авторські казки, а також казки народів світу, а окрім казок, друкуються ще цікаві кросворди за темою казок. Це дуже пізнавально для розвитку дітей.
— На вашу думку, чому може навчити дитину сучасна казка?
— В основу казок, кажу власне про свої, завжди закладаю посил добра і світла. Намагаюся, щоб казка вчила мудрості, вчила мріяти, фантазувати і вірити в дива. Бо дива завжди є там, де в них вірять. Дуже хочу, щоб дитина, читаючи казки, бачила і чула світ довкола себе. Берегла природу й опікувалася тваринами. Бо часто буває, що за повсякденністю, з її далеко не ідеальними умовами життя, з постійними стресами і всеохоплюючою зайнятістю, браком часу, і ми самі, і наші діти не чуємо співу птахів, не бачимо кучерявих хмарин, шовкових трав, краси довкола себе, а може, й тих, хто потребує нашої допомоги.
