У світі відомо чимало історій порятунку, де йдеться про людей чи матеріальні цінності.
Втім є надважливим спасіння і нематеріальної спадщини, зокрема традицій та звичаїв.
Є традиції — є культура. Є культура — є нація. Є нація — є держава.
Століттями Росія намагається знищити українські традиції. І нині спостерігаємо за несамовитим прагненням нашого північного сусіда привласнити історію Київської Русі, переписати на свою користь сторінки українського героїчного епосу, підігнати під себе образи наших героїв (згадаймо театрально-гротескне помирання запорізьких козаків зі славословієм «зємлі русской» на вустах в екранізації Бортком «Тараса Бульби»).
Наша мова, культура, традиції — під постійним прицілом імперських зазіхань уже сотні літ.
Тож хотілося б розповісти про внесок Георгія Кириловича Ткаченка (1898—1993) у збереження наших духовних цінностей, який іще варто сповна осмислити. 120-річчя з дня його народження нещодавно відзначили у Києві у Музеї Гончара.
Георгія Кириловича знають не лише як бандуриста, він також відомий як художник, архітектор, реставратор. Нещодавно відбулася виставка його художніх робіт у Переяславі в Музеї кобзарства, незабаром планується наступна, у цьому ж місті в музеї-заповіднику архітектури.
Його картини зберігаються в музеях Львова, Богуслава, Переяслава-Хмельницького, найбільше — у Музеї історії Києва.
Народився на Курщині
Народився Георгій Ткаченко 5 травня 1898 року в українській слободі Глушковій на Курщині, в родині ремісника. Після закінчення у 1917 році Курського реального училища отримав художню освіту в Харківському художньому училищі, пізніше приїхав до Москви, де вступив у ВХУТЕМАС, котрий закінчив 1929 року (майстерня академіка Щусєва), одержавши звання архітектора-художника.
Московський період його життя (20-50-ті роки) був доволі насиченим. Він брав участь у створенні московських парків імені Горького, Лефортово, на Воробйових горах та інших. Розписував всесоюзну Виставку передового досвіду, як головний архітектор планував центр для ветеранів праці, викладав у Московському архітектурному інституті.
Із 1954 року повернувся в Україну, щоб «жити межи своїми людьми». Вже на пенсії став учасником українського Товариства охорони пам’яток історії та культури. На громадських засадах об’їздив усю Україну: Крим, Полтавщину, Поділля, Закарпаття. Скрізь заміряв, замальовував, фотографував палаци, вітряки, церкви. Все це або пішки, або якимось транспортом за свою мізерну пенсію «по старості». Бідував усе життя, але вважав себе щасливою людиною, він був абсолютно незалежний і в житті, і в своїй творчості.
У Києві Георгій Ткаченко написав чимало етюдів біля Кирилівської церкви, в Кончі-Заспі, на Совських ставках — у ті часи там була мальовнича природа, пастухи з кіньми.
Зі спогадів Михайла Селівачова: «Ткаченка знали як автора акварелей, ледь не щороку експонованих на його персональних виставках «Мальовнича Україна», спочатку в Києві, потім — у багатьох інших містах. Ще більше він імпонував молоді як учасник популярних тоді кобзарських концертів (які наближалися до жанру своєрідної проповіді) і єдиний представник уже напівзабутої «зіньківської» школи гри на старовинній діатонічній бандурі. Сучасний світ Георгій Ткаченко не те що зовсім не визнавав, але прагнув за можливості мати з ним якнайменше спільного, вважаючи радянську владу карою за гріхи народу, що її треба терпіти й сподіватися на повернення Божої милості. Він жив уявою в затишному для себе минулому, котре було для нього справжньою вартою уваги реальністю.
Пожвавлювався Георгій Ткаченко, коли говорив, приміром, про свій вступ 1917 року до Харківського художнього училища, про вперше побачених там бандуристів. Він як носій української мови й культури (хоч ніколи не вчився в українській школі) любив ледь не всіх наших класиків — від Сковороди й Шевченка до Грінченка та Рильського, багато чого цитував напам’ять, особливо Глібова, земляків-слобожанців Квітку-Основ’яненка, Щоголіва».
Учився у харківських бандуристів
Був він активним краєзнавцем, захистником пам’яток історії. Зокрема, у Чайках під Києвом виявив унікальну церкву і добився, щоб зі Львова туди приїхали реставратори. Втім, коли вони завітали — храм уже згорів. Георгій Кирилович вважав це за свій гріх, казав, що якби не викликав реставраторів, то вона б іще стояла і ніхто б її не палив.
Георгій Ткаченко працював до кінця життя. Навіть суттєво втративши зір, зробив пристрій у вигляді бінокля, щоб іще можна було щось писати.
«Інструмент для бандуриста — це його душа, як вже звикне до неї, то життя без бандури йому й немає, — говорив Георгій Ткаченко. — Я традиційний бандурист, ще трошки зрячий, захопився цією справою ще у юнацькі роки, як навчався в Харківському художньому училищі. Це було до революції ще, то був 16-17-й рік. Якось випадково побачив і почув бандуриста, біг по хліб, коли чую — щось бринить. Підхожу, сидить бандурист старенький, з поводирем, співає «Ой Морозе-Морозенку, ти славний козаче». Це мене так причарувало, що з того моменту я і сам на цей шлях потрапив. Випадково бандура попалась мені на розвалці стара, віддавав її в реставрацію і почав навчатися. На той час у Харкові були бандуристи: і Кочугура-Кучеренко, Гнат Гончаренко, Гнат Хоткевич, тож було кого послухати. А тоді все життя вдосконалювався, знайомився з бандуристами, багатьох я знав, оце останній мій друг, одноліток мій, Єгор Хомич Мовчан — бандурист був чудовий, це останній із тих традиційних сліпих бандуристів».
Кобзарем, на спів якого звернув увагу Георгій, був Петро Древченко. Його поводир саме кудись забіг, тож Григорій Ткаченко запропонував провести кобзаря додому. Жив Петро Древченко у селі Залютіне — тоді віддаленому куточку Харкова. Відтоді між співцем і хлопцем зав’язались приятельські взаємини. Древченко на прохання навчити гри на бандурі віджартовувався, вважаючи наміри юнака несерйозними. Та Георгій вслухався у гру співців, запам’ятовуючи виспіви пісень і дум, а вдома намагався самостійно підібрати почуті від кобзарів мелодії і потроху співати. Невдовзі, впевнившись у щирості прагнень хлопця, Древченко почав його навчати гри.
Як згадував Георгій Ткаченко, кобзар «наклав йому на струни руки» і навчив основних принципів традиційної співогри. Після цього з бандурою він уже ніколи не розлучався. Репертуар, який він перейняв у старих виконавців, згодом включав багато дум, псалмів, кантів. За десятиліття освоєння старосвітського кобзарства Георгій Ткаченко став глибоким знавцем давнього співоцького мистецтва. А пізніше Георгій Кирилович почав формувати навколо себе прихильників старосвітської музики. Після смерті Єгора Мовчана (з яким вони були добрими друзями, «ходили одними стежками») Георгій залишився єдиним у світі носієм традиційного кобзарства. Йдеться про старосвітську бандуру, яку не слід плутати з великою академічною бандурою — це зовсім інший інструмент. Тож саме Георгій Ткаченко у ХХ столітті є тією зв’язковою ланкою, єдиною людиною, котра передала цю традицію наступним поколінням, які пізніше створили кобзарські цехи, що наразі існують у Києві, Харкові, Львові. Вони нині цю традицію оберігають і розвивають. Георгій Ткаченко навчав таких тепер відомих людей, як Микола Товкайло (теперішній цехмайстер Київського кобзарського цеху), Віктор Мішалов, Микола Будник, Михайло Хай, Володимир Кушпет, Тарас Компаніченко. Василь Перевальський, Володимир Прядка.
Спадщина майстра
Згадує художник Василь Перевальський: «До 70-х років Григорієм Кириловичем взагалі ніхто не цікавився, він нікому не був потрібний, лише ми вдвох із ним, як потоваришували ходили по Совських озерах, до Обухова, там стара церква, вітряк неймовірний, він це все фотографував, замальовував. Ткаченко виявив, що в усій Україні він єдиний грає по-старосвітському . Він відчув, що потрібно комусь із молодих передати мистецтво гри на старосвітській бандурі. Він мені запропонував, щоб я подумав, як можна зробити бандуру. Є майстер Василь Іванович Сніжний — він першокласний столяр, працював в училищі на Львівській площі, і хоче недорого — 60 карбованців за бандуру. Кажу — Георгію Кириловичу, то я ж перший замовник. «Ну й замовляй, вона тобі знадобиться хоча б для натюрмортів».
Георгій Кирилович зі своєї бандури (яка зараз у музеї народних інструментів) зробив хороші креслення, — він же архітектор, Сніжний зробив бандуру. Моя бандура була другою після інструмента Георгія Кириловича, і він вже мав на чому вчити свого учня. Поступово приходили навчатася — Володимир Прядка, Селівачов Михайло, і почало збільшуватися коло, навіть приходили студенти консерваторії, зокрема Віктор Мішалов».
Георгій Ткаченко вважав, що необхідно відновлювати не лише інструменти, а й саму форму кобзарської організації — про це він говорив, коли з’явилися послідовники. Не показово, поступово, старосвітське співоцтво все активніше почало виявляти себе серед громадськості. Традиційне кобзарювання просто неба, «між люде» одразу викликало інтерес. Крок за кроком новітнє традиційне виконавство знайшло в українському культурному просторі свою нішу. Очолити створений кобзарський цех випало майстрові, художнику і поету Миколі Буднику.
Кобзарські цехи тепер є в різних містах України, розвивають свою діяльність, залучають нових учнів, яким належить власноруч виготовити обраний інструмент — найчастіше це кобза, бандура, колісна ліра. Часом хлопці також виготовляють давні гусла, гудочки, торбани. Дехто реконструює і одяг тих часів. Хлопці виступають просто на вулиці, на різноманітних масових — переважно етнічних — заходах, беруть участь у радіо- і телепередачах, зйомках фільмів.
Про правду
(Пісня з репертуару Георгія Ткаченка)
Нема в світі правди, правди не зіскати,
Що вже тепер правда, стала неправдою жити.
Що вже тепер правду — усі зневажають,
А вражу неправду барзе поважають.
Що вже тепер правда, стоїть у порога,
А брудна неправда сидить конець столу.
Що вже тепер правду — ногами топають,
А вражу неправду медом напувають.
Що вже тепер правда — сидить у темниці,
А вража неправда засіва в світлиці.
Що вже тепер правда — сльозами ридає,
А злая неправда — бенкети справляє.
Що вже тепер правда — в брехнях потонула,
А злая неправда собі все здобула.
Що вже тепер правда — правда вже померла,
А хитра неправда собі все зажерла.
Що вже конець світу в душах приблизився,
Хоч рідного брата тепер стережися.
