Онук колишнього очільника полтавського водоканалу: «Я радий, що в мене був такий дід»

— Як бачите, ось на цьому колективному фотознімку передовиків виробництва, знаних людей підприємства значиться 1935 рік. А під портретом діда підпис: «П. Кобищан — директор тресту», — показує старі світлини, що збереглися в родині, Олександр Костянтинович. — Бабуся стверджувала, що дід був порядною людиною, принциповим, але справедливим керівником. На одному зі знімків він в оточенні працівників тресту й нічим з-поміж них не вирізняється. Дідусь був ще й дуже людяним. Недаремно його поважали як керівництво, так і підлеглі.

 

Коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, Павла Кобищана через поважний вік (він був 1880 року народження, а його дружина — на 13 років молодшою) не призвали до війська. Попри наближення фронту до Полтави, сім’я Кобищанів не покинула рідного міста.

 

— У дідуся з бабусею було четверо доньок, проте одна з них померла в ранньому віці, — продовжує розповідь Олександр Кривошапка. — Перед війною найстарша донька Фросина вже вийшла заміж, її чоловік обіймав посаду директора військового заводу, тож із наближенням воєнних дій до нашого міста їх евакуювали до Красного Кута. А моя мама й тітка Люба, які були ще незаміжніми, лишилися з батьками в Полтаві. Бабуся пригадувала, що, коли наша армія відступала, діду надійшла вказівка підірвати систему водопостачання. Проте він її не виконав — не піднялася рука. Не зміг лишити містян, серед яких було багато літніх людей та дітей, без води. За це й по­платився: у 1943 році, коли Полтаву звільнили, діда заарештували й засудили. Він відбував свій термін покарання на Соловецьких островах. 

 

Ніяких листів у родинному архіві не збереглося. Та й навряд чи, на думку Олександра Костянтиновича, бабуся Маруся листувалася з репресованим чоловіком — тоді це було заборонено. 

 

— Дядько Григорій (чоловік тітки Фросі), дядько Василь (чоловік тітки Люби) і мій батько були партійними, тож про діда в родині боялися й згадувати. Лише бабуся Маруся увесь час писала листи до різних інстанцій — наполегливо добивалася, аби діда звільнили. Та не судилося, — зітхає мій співрозмовник. — У 1959 році (пригадую, тоді якраз моя двоюрідна сестра Люда — донька тітки Люби — пішла до першого класу) ми отримали листа, в якому зазначалося, що дідусь помер на Соловках, де й похований, і реабілітований посмертно. Де його могила, ми так і не знаємо. Бабуся померла в 1976 році, переживши дідуся на 18 років. Заміж удруге так і не вийшла, жила разом із найменшою донькою Любою та її сім’єю. Тітка Люба (єдина з трьох сестер) досі жива, їй 92 роки, іще рік тому могла б щось розказати про свого батька, проте тепер уже нічого не може пригадати. Мабуть, більше за мене розповів би про діда мій рідний брат, котрий складав генеалогічне дерево нашої родини (ми жартома називали його професором), проте його, на жаль, не стало у грудні позаминулого року. 

 

Ніхто з восьми онуків Павла Кобищана не пішов його стопами. Нині і їх лишилося серед живих лише четверо. Олександр Кривошапка, завдяки якому і стала відома історія його діда — людини, що кинула виклик радянській системі й була безжалісно розчавлена нею, — підполковник у відставці, свого часу командував взводом, батареєю, викладав у військовому артилерійському училищі. Олександру Костянтиновичу довелося навчати й іноземців спершу в Туркменії, а потім у Сирії. У 1991 році повернувся до рідного міста й ким тільки не працював: і начальником фармацевтичного виробництва фірми «Еллана», і виконавчим директором магазину-пекарні «Коровай», і заступником генерального директора хлібокомбінату, і директором деревопросочувального комбінату в Черкасах, куди 3,5 року їздив із Полтави на власній автівці, і головою правління ПАТ «Луценко» в Кобеляцькому районі. 

 

— Схоже, посади вас люблять, — жартую. 

 

— Просто мені дуже легко працювати в команді, — щиро зізнається чоловік. — Я Водолій за гороскопом, тож завжди знаходжу спільну мову з людьми. А моє основне кредо — за будь-яких обставин, на будь-якій посаді лишатися насамперед людиною.

Розповідаючи мені історію своєї родини, Олександр Костянтинович час від часу телефонує двоюрідній сестрі Людмилі, яка також живе в Полтаві, аби щось уточнити. Запевняє: постійно спілкується із двоюрідними сестрами та братом. 

 

  — Поки була жива бабуся Маруся, тітка Фрося з чоловіком та дітьми, які осіли в Підмосков’ї, бували в Полтаві чи не щоліта. А тепер зрідка навідується хіба що сама двоюрідна сестра Валя, бо її чоловіку — академіку-ядернику — узагалі заборонено їздити в Україну. Років три-чотири тому приїжджав і двоюрідний брат Вадим, котрий був директором великого концерну — мав у Москві низку заводів, що випускали електроприлади (у столиці Російської Федерації вийшла друком книга «Лучшие люди Москвы», так от, він — серед цих кращих людей). Але після інсульту передав стерно влади сину. Попри те, що в України зараз напруженi відносини з Росією, на взаєминах у нашій родині це не позначилося, — запевняє Олександр Кривошапка. — Усі ми: і рідні, і двоюрідні брати й сестри, як і раніше, дружимо сім’ями. Вважаю, так і має бути, адже родинні зв’язки важливіші. Коли збираємося разом, часто згадуємо діда. Образливо, що доля була такою неприхильною до нього, що я не мав змоги його пізнати, погрітися у променях його любові. Хоч, попри все, радий, що в мене був такий дід.

 

У книзі «Історія обласного державного підприємства «Полтававодоканал», написаній до його сторіччя завідувачем кафедри спеціальних історичних дисциплін і географії Полтавського національного педагогічного університету Олександром Єрмаком, у списку керівного складу не значиться прізвище Павла Кобищана. Очевидно, як репресованого його свого часу було викреслено з усіх списків. Утім в одному місці Павло Кобищан згадується серед робітників, котрі «добивалися високої продуктивності праці у 20-х роках», а в іншому — серед 12 кваліфікованих виробничників, яких направили до державних установ замість «соціально ворожих та бюрократичних елементів». Павла Кобищана як кращого робітника-ударника нібито прийняли в компартію, обрали депутатом міськради, а на початку 1931 року призначили завідувачем комунального відділу виконкому, проте, не маючи відповідної підготовки, він не справився з такою відповідальною роботою, тож через кілька місяців його звинуватили у «правому ухилі» та зняли з посади. 

 

— Думаю, у цій книзі дещо спотворена інформація, — вважає Олександр Костянтинович. — Один із викладачів Полтавського педуніверситету познайомив мене з автором дослідження історії водоканалу і, коли я розповів йому історію свого діда й показав фотодокази, він запитав: де ж ви були, мовляв, раніше? Але ж я не знав, що готується таке видання. Хоч дуже хотів би відновити історичну пам’ять про свого діда. Думаю, він на це заслуговує.