Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
Підполковник Михайло Остриков: «Перемовини з ворогом? Не уявляю, як це можливо»
30.05.2018
Михайло Остриков (ліворуч).
У минулому житті підполковник Михайло — військове псевдо Моссад — був співробітником Укроборонпрому.
За освітою він — розвідник, за покликанням — також, на війні, зрозуміло, це безцінний фах. Зазвичай, військові дії стають тією відправною точкою, що відкриває новий погляд на себе, свої можливості, на друзів і загалом на все довкола, незважаючи на військову спеціалізацію.
Так сталось і з Моссадом. На шкалі цінностей учорашні першочергові переваги поступились місцем тому, що пройшло перевірку мораллю і порядністю.
Незмінним залишилось лише те, що він знає ціну справжній дружбі й сам уміє бути другом. На фронті Моссад воював більше року. Був одним із тих, хто визволяв Маріуполь.
Здебільшого бійці повертаються додому з додатковими опціями, вони навчились виживати в екстремальних умовах. Однак у мирному житті, не вміючи перенаправляти свою потужну енергію в буденне русло, чимало ветеранів, на жаль, так і залишаються за межею.
Історії , коли людина, повернувшись з війни й переоцінивши життя, змінює його якісно, трапляються, на жаль, не так часто, як хотілося б. Михайло ж не лише зумів адаптуватись у мирному житті, а й знає, як і що необхідно міняти, а дещо починати спочатку на законодавчому рівні.
Уже два роки Михайло Остриков очолює осередок ветеранів АТО Дніпровського району Києва. А нещодавно він прийшов працювати в Міністерство соціальної політики України керівником управління у справах ветеранів.
Зрозуміло, що для створення законодавчої бази, що працюватиме на підтримку сучасних захисників України, потрібні реальний досвід і гостре відчуття потреб.
За чотири роки війни в Україні офіційно зареєстровано більше 300 тисяч учасників бойових дій. І, на жаль, ця цифра надалі буде рости разом із необхідністю та потребами.
«Це були страшні, безсонні ночі»
— Коли у Криму з’явились «зелені чоловічки», було зрозуміло: ця чума піде далі на Україну. У січні 2014 -го я зрозумів, що потрібно мобілізовуватись, — згадує Моссад. — Це було ще до окупації Криму, але там уже починались різні події, зокрема, збурення під кримським парламентом. У військкоматі сказали: «Ми самі ще нічого не знаємо. Але тебе запишемо». 28 січня довелося з Криму терміново евакуйовувати галузевий підрозділ, оскільки 27-го кримські адмінприміщення вже були зайняті сепаратистами, деякі документи ми знищували на ходу, — розповідає Моссад. — Потім було робоче відрядження до Ірану. Коли повернувся, буквально в аеропорту відбулась телефонна розмова з воєнкомом, він сказав мені, що ситуація погіршується і вже готові прийняти на службу. О 21.00 я був у військкоматі. А наступного ранку — вже з речами.
Потім із такими ж добровольцями, як я, хоч і всі різного віку — від 20 до 50 років, нас відвезли на навчальну базу. Служити ми починали у внутрішніх військах. Полігони, стрільби...
Про добровільну участь в антитерористичній операції ми написали заяви всією ротою. Нас не відпускали. Довелось переконувати не словами: підняли гамір у частині, заблокували парк. І наступного дня нас відправили в зону АТО.
На фронт рота потрапила саме тоді, коли готувалась операція з визволення Маріуполя. Звільнивши місто, зайняли військову частину, взяли під контроль блокпости довкола, обладнали їх, а потім... командир, дізнавшись, хто за фахом Михайло (розвідник), наказав йому сформувати роту розвідників.
— Часто доводилось бути на межі людських можливостей, зусиль?
— Тридцять три рази. Така кількість бойових виходів. Усі мусили бути тихими, спокійними: тихо прийшов — тихо пішов. Чотири рази нас «зливали». В інших випадках потрапляли в жорсткі заміси. Один раз повернулись з однією гранатою на 18 чоловік. Причому, граната була з витягненою чекою.
— Нічого собі....
— Так, іншого нічого не залишалось.... Але, дякувати Богу, морпіхи допомогли, прикривши нас на БТРах...
— У хлопців, які пройшли АТО, з’являється новий погляд на життя. Що помінялось у вас ?
— Абсолютно все помінялось. Повернувшись, я намагався зайнятись бізнесом, тому що потрібно було годувати сім’ю, робити ремонт у квартирі, просто жити, але не зміг через чергову зраду партнера, як кажуть, його «кидок». Ця ситуація розставила всі крапки над «і». Тому що з людьми, котрі не розуміють і не хочуть розуміти, що таке війна, у котрих моральні принципи — не їх сильна риса, котрим чужі поняття честі, совісті, я не можу ні працювати, ні спілкуватись. Бізнесом я займався півроку. І через цей бізнес я втратив усе: продав квартиру, машину, щоб вийти в «нуль» і розрахуватись з боргами.
«Політика розриває слабких»
— Як прийшли до громадської діяльності?
— У 2015 році ми з побратимом на псевдо Жора вирішили створити раду ветеранів АТО Дніпровського району міста Київ. І почали допомагати тим, хто пройшов війну: в отриманні якісних медичних послуг, в організації поховань, у вирішенні проблем сімей і дітей загиблих бійців, у психологічній реабілітації. Я людина врівноважена, вмію себе контролювати. Хоча перші чотири місяці мене, як і інших побратимів, наздоганяло те, що я пережив, недосипав, втрачав хлопців, що я взагалі там бачив і пропустив через себе . Це були страшні, безсонні ночі — з криками, зриванням із ліжка, сльозами, взагалі... було дуже важко.
— Хто допоміг це пережити й повернутись у нормальне життєве русло?
— Дружина допомогла. Молодший син якраз народився, і це також дуже допомогло...
— Але домашня любляча атмосфера не всім допомагає...
— Так. Тому я й вирішив, що маю і цим займатись. Наша спілка почала допомагати хлопцям соціально адаптуватись у мирне життя. До речі, рада ветеранів АТО Дніпровського району Києва — одна з найбільших організацій у столиці. У деяких районах є по кілька десятків спілок. Не хочу нічого поганого сказати про інших, але до нас тягнуться атовці не тому, що ми кимось спеціально розкручені, а тому що ми — справжні: ми не беремо гроші від депутатів, бізнесменів, ми співпрацюємо з тими, хто допомагає без користі й не очікує віддачі в майбутньому.
Хоча було чимало пропозицій у 2015-му та на початку 2016-го: нам пропонували допомогу за певні послуги в майбутньому — на такі пропозиції ми не пристаємо. Бо тоді тебе втягнуть у багно: або в політичні ігри, або через тебе будуть піаритись, а ми цього не хочемо, тому маємо довіру від побратимів, ми для них — свої. І своїм спілчанам допомагаємо безкорисливо. Скажімо, в пологових будинках, з якими у нас є домовленість, дружини атовців народжують безплатно.
— Які взаємини у сучасних ветеранів війни зі столичною владою?
— Рада ветеранів АТО Дніпровського району входить у міську як осередок. У нас є своє приміщення. Голови районних осередків збирались у центральному офісі київської міської спілки ветеранів АТО для того, щоб спільно вирішувати і нагальні, й глобальні проблеми. Потім побачили, що це не варіант, бо нас ніхто не чув, про ветеранів забували, ветерани потрібні були лише тоді, коли владі необхідно попіаритись. Тоді ми почали тиснути на мера столиці, щоб виконувалось обіцяне: вирішувалось питання виділення землі, надавались соціальні гарантії...
І Кличко нас почув. Ми домоглися виділення землі для сімей загиблих, також у цьому році з бюджету Києва будуть виділяти гроші для атовців, котрі стоять у квартирних чергах. Ми домоглися будівництва житла з лютого 2018 року. Наразі на житло в черзі 2500 атовців. Чим мені подобається ветеранський рух? Тут, у процесі спілкування, чітко вимальовується, хто є хто. І лукаві, корисливі відразу проявляються. А якщо ти прямий, відвертий, без задніх думок, у тебе все вийде.
— Але небезпека того, що з наближенням виборів атовців будуть використовувати політики, наростає?
— Звісно. І, на жаль, осінь цього року все проявить: вона покаже тих ветеранів, які «злились за бабки». Ми побачимо чимало тих, хто, на наш погляд, був правильним, а тепер опинився у політичних партіях, іграх, піар-компаніях. Мені зараз боляче бачити таких серед «кіборгів». Хоча цьому можна знайти пояснення. Політичні гроші — це великі суми, й чимало людей не можуть встояти перед ними через розпач і безпросвітність, через те, що через війну втратили все. Чимало втратили бізнес, більшість — роботу, хтось втратив свій дім і побут... Тому, ймовірно, в них немає іншого виходу, як продатись і отримати гроші. На жаль. І це сумно. Водночас не варто забувати, що політика завжди розриває слабких.
— Ми всі живемо сподіваннями про мир. Причому хочеться, щоб він прийшов уже завтра. З вашого досвіду, як можна подолати ворога?
— Тільки військовим шляхом, тільки зі зброєю в руках. Перемовини з ворогом? Я не уявляю, як це можливо. Пам’ятаєте, Надія Савченко казала, що потрібно пробачити ворога. Чимало не сприймало таку її позицію, мовляв, як це можливо? І я не розумію, про що можна спілкуватись із Захарченком і як можна пробачити його? Як можна пробачити тих, хто знущався, убивав, залишив чимало сімей без чоловіків, дружин, матерів, батьків, синів, доньок...
— У нас більше сімдесяти років пройшло після Другої світової і неможливо примирити...
— Так! А ви подивіться, хіба всіх фашистів пробачили? Над усіма був Нюрнберзький процес. І над нинішніми агресорами також буде процес. Я не бачу іншого шляху, як зі зброєю в руках визволяти свою землю. Я не кажу про повномасштабні бойові дії. На мою думку, потрібно починати із захоплення декількох найближчих населених пунктів, дати відсіч контратаці й діяти так далі. Захопити Донецьк, зайти в Луганськ, продемонструвати натиск і силу. Перемога буде за нами, бо за нами правда. Тим більше, у нас величезна відповідальність і місія — ми захищаємо й стверджуємо нашу незалежність. І взагалі, той момент, коли українці взялись за зброю і пішли захищати свою країну, можна вважати народженням нової держави.
«Закони для ветеранів пишуть ті, хто не знає ветеранів»
— Повернімося до вашої нинішньої роботи. Ви зараз працюєте в Мінсоцполітики, для чого це вам?
— Ну, якби було управління у справах ветеранів АТО, наприклад, у Мінрегіонбуді, я пішов би туди. А оскільки питання соціальних потреб ветеранів вирішуються саме тут, тому я й тут. Спочатку пішов у громадську раду при Мінсоці, став головою комітету з питань АТО. Є величезна потреба у змінах, бо застарілі закони, ще з радянських часів, зараз уже не працюють, і тим більше не можуть далі працювати, тому потрібне нове бачення, підхід.
Потрібна свіжа «кров», розуміння і усвідомлення того, що відбувається. Не можуть писати закони про сьогоднішніх ветеранів люди, котрі не знають ветеранів. Якось на засіданні Комітету ВР з питань ветеранів я сказав міністру соцполітики, що людина, котра пише закони для ветеранів, повинна бути, як мінімум, у темі, у ветеранському русі. Подивіться, скільки в нас правок у постановах Кабміну! А все тому, що пишуть їх непрофесіонали. І от одного разу мені зателефонував міністр Андрій Рева і запропонував зайняти відповідну нішу — начальника управління з питань учасників бойових дій у Міністерстві соціальної політики.
— А якщо не вийде впоратися із завданнями, які ви поставили перед собою?
— Коли мені запропонували цю посаду, я на зборах київської спілки повідомив про це і всі голови районних спілок були «за». Я сказав побратимам, що якщо не впораюсь, то скажу про це чесно: не здолав бюрократичну машину — і піду звідти. Й у цьому мене також спілчани підтримали. Бо знають, що я відповідальна людина і зможу цей напрям потягнути. Я прийшов сюди, щоб витягнути цю роботу на належний рівень. Після спілкування з ветеранами з-за кордону мені хочеться, щоб про наших колишніх воїнів була така ж турбота, як у Америці, Австралії чи Європі...
