120 років тому, у 1898 році, у Львові утворилося Українське педагогічне товариство, що сприяло розвитку приватного українського шкільництва.
Цим товариством була заснована перша жіноча школа ім. Т. Шевченка на вул. Мохнацького (нині Драгоманова), де спочатку вчителькою, а потім директором працювала Костянтина Малицька.
Свого часу на хвилях Українського радіо часто звучала пісня «Чом, чом, земле моя», автором якої є Костянтина Малицька. Музику написав галицький композитор Денис Січинський (1865-1909). Цю патріотичну пісню співали ще за Австрії, потім за Польщі.
За радянських часів пісенний твір також проривався в ефір, його виконували заслужені співаки Дмитро Гнатюк та Анатолій Солов’яненко, хоча ім’я авторки називати «не рекомендувалося».
Нині, коли Україна захищає свою незалежність, вкрай потрібні такі пісні. Тимчасово забута спадщина не лише має право на життя, а й повинна відродитися до нового життя.
Старші люди можуть згадати перші рядки пісні: «Чом, чом, земле моя, чарує так краса моя?» Проте останній куплет пісні був під забороною: «Тут діти твої пролили кров свою за віру й свободу».
Костянтина Малицька, одним із псевдонімів якої був «Чайка Дністрова», — авторка не лише прекрасних поетичних слів, а й відомий педагог, громадський діяч, письменниця, літературознавець.
Життя для школи і громади
Народилася Костянтина Малицька 30 травня 1872 року у селі Кропивник (тепер Калуського району Івано-Франківської області) у сім’ї греко-католицького священика.
Батька Костянтина втратила рано, її освітою займалася мати, яка переїхала до Станіславова. Вона підготувала доньку до вступу до Станіславської державної гімназії, яку Костянтина успішно закінчила 1889 року.
Формування світогляду майбутнього педагога та письменниці відбувалося під впливом християнських та національно-демократичних поглядів Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича.
Починаючи з 1896 року вчителювала в Галичі, де згуртувала навколо себе прогресивно налаштованих українських міщан; заснувала там церковний хор і читальню «Просвіта».
Така діяльність Костянтини Малицької була не до вподоби Шкільній крайовій раді, і в 1903 році вчительку переводять на нове місце праці — у місто Беч.
Утім за призначенням не поїхала, а знайшла собі роботу на Буковині, у школі, де було лише п’ять класів. Лужани були важливим осередком українства на Буковині.
Завдяки місцевій громаді тут навіть вдалося заснувати гімназію з «руською мовою навчання».
Про цей період життя педагога дослідник Володимир Качкан писав так: «У Чернівцях К. Малицька заприязнилася з редактором газети «Буковина» Я. Веселовським і журналу «Промінь» І. Герасимовичем (тут увійшла до складу редколегії), приятелювала з Емілією Кумановською, Євгенією Ярошинською, Ольгою Кобилянською.
За три роки на Буковині К. Малицька провела значну роботу з організації жіночих гуртків по селах та заснування у травні 1905 року «Жіночої громади». 1906 року на запрошення українського педагогічного товариства у Львові К.Малицька прибула викладати до приватної дівочої школи імені Т.Шевченка (заснованої у 1898р.), якою керувала визнаний у Галичині педагог Марія Білецька».
Любов’ю і добротою можна досягти великих результатів
У 1905 році Костянтина Малицька повернулася до Галичини, працюючи у школі ім. Т.Шевченка у Львові. Семикласна дівоча школа ім. Т.Шевченка належала до «Руського товариства педагогічного» і розміщувалася у власному будинку у Львові на вулиці Мохнацького.
Костянтина Малицька викладала тут рідну мову, природознавство, педагогіку, геометрію, фізику, завідувала шкільною бібліотекою. Педагог докладала чимало зусиль для заснування першого гуртка «Рідна школа».
Аналізуючи педагогічну діяльність Костянтини Малицької, дослідниця Анна Гульчій зазначає, що її педагогічне кредо проходило крізь кілька площин.
І першою була необхідність пізнати, зрозуміти, вивчити душу людини. Після розуміння йшов процес виховання. І як логічне завершення цього процесу — навчання.
Костянтина Малицька визначає любов як рушійну силу в процесі виховання. У своїх працях «Сум сучасної хвилі і його відгомін у дитячому світі» та «Мати і дитина в походах сторіч» вона стверджувала, що любов’ю і добротою у процесі виховання можна досягти більших результатів, ніж іншими дидактичними впливами.
У 1904 році вона писала: «Чи не знаєте, що діти далеко краще відчувають образ Христа — учителя, що навчає натовпи на озері та на горах, ніж Христа-страшного суддю, що йде судити живих і мертвих і пита за їх діла. Страх — це небезпечний засіб на дитячі душі. Виховання любов’ю зовсім не означає, що у цьому процесі будуть виховуватися мляві особи, нездатні протистояти злу. Ненависті навчати не треба, але вона народиться сама, як протидія несправедливості, злу».
Як мудрий учитель, Костянтина Малицька ніколи не використовувала методів покарання, вважала їх виявом педагогічного безсилля.
У своїй діяльності педагог використовувала японський досвід виховання з традиціями ніжності, любові. Педагог була переконана, що в нас також має запанувати культ дитини, подібний до того, як це відбувається в Англії.
Звертала увагу на те, як ставляться у Великобританії до запитів та потреб дитини, де стіни окремої дитячої кімнати прикрашені картинками з життя Робінзона.
І це не дрібниці, була переконана педагог, а важливий засіб виховання. Кожна картинка із зображенням літературного героя спонукає дитину самостійно мислити, працювати, розвивати свої здібності.
А ще Костянтина Малицька звертала увагу на важливість виховання у дітей почуття патріотизму, любові до рідної землі. Карта Англії у кімнаті маленького британця здатна зробити більше, аніж десятки найкращих лекцій та промов.
Вивчаючи географію, дитина розуміє, в якій країні вона живе, починає краще її розуміти. Бажано було б, аби в дитячій кімнаті з’явився надпис: «Не чини другому те, що тобі не мило».
Чайка Дністрова
Прочитаймо висловлювання Костянтини Малицької. Вони не втратили актуальності й сьогодні. Педагог не лише детально охарактеризувала особливості виховання у різних країнах, а й стверджувала, що рівень розвитку держави безпосередньо пов’язаний із системою виховання.
Педагог стверджувала: «Боротьба за виховання національної еліти — боротьба за майбутнє народу, а майбутнє має лише той народ, який розвиватиметься на своєму ґрунті.
Вся система шкільної освіти повинна бути пройнята національним духом». Важливо, аби національна педагогіка була поставлена на глибоку наукову основу.
«Виховання є і повинно бути фаховим заняттям, що має спиратись на правдивім знанні, бо сьогодні предметом найвищих студій людського ума є сама людина, а двічі вищими — її дитинство», — писала педагог.
І з сердечною теплотою писала присвяти «Рідній школі», яка плекала дух юних українців: «З неї виллється, мов море, струя світла у простори. І огріє хлопські тини, і проміння в хату кине, і розжене тьму довкола — українська рідна школа!».
Як і решта видатних українських педагогів, Костянтина Малицька була переконана у важливості формування в дітей винахідливості та спостережливості.
А де найкраще розвивати ці якості, як не серед рідної природи? Саме прогулянки лісом, ігри на лузі роблять дітей здоровими, фізично витривалими, загартованими.
І, звісно, духовний світ дитини неможливий без книги. Цю тезу Костянтина Малицька обстоювала беззастережно та всіляко пропагувала.
Як найкраще розбудити інтелектуальні сили, покликати до життя творчу енергію? Лише за допомогою книжок!
У статті «Видавництва для дітей і молодіжі» Костянтина Малицька блискуче охарактеризувала можливості дитячої літератури: «Література дитяча — це не окремішня галузь, се тільки вкорочена, пояснена, до молодечого віку примінена література загальна; тим то задачі її…мусять бути ті самі, що й літератури загальної, бо нема, мабуть, такої частинки людського знання, яка б при певному опрацюванні перестала бути тим, чим є для дорослих».
Педагог не лише виступала в ролі критика та літературознавця, вона сама активно писала. Початок літературної творчості Костянтини Малицької припав на 1896 рік, коли в дитячому журналі «Дзвінок» з’явилися перші її твори під псевдонімом «Ростик».
Згодом письменниця опублікувала свої твори у таких виданнях, як «Дзвіночок», «Рідна школа», «Молода Україна», «Світ дитини», «Жіноча доля»», «Діло», «Батьківщина», «Комар».
Згодом виходять такі збірки віршів та оповідань, як «Малі герої» (1899), «З трагедії дитячих душ» (1907), нариси на педагогічні теми «Мати» (1902), драматичні сценки «Під нову зорю» (1906), «В лісі» (1913), «Вінок на могилу Шевченка» (1914), «Козацькі діти» (1914), «Русалка Дністрова» (1914), «Спомини із днів неволі» (1926) про єпископа о. д-ра Йосипа Боцяна. Тексти Костянтини Малицької друкувалися під різними псевдонімами: Стефан Горський, Віра Кропивницька, Віра Лебедів, Чайка Дністрова.
Організаторка жіночого руху
Як активна громадська діячка, Костянтина Малицька організовувала вечори, на яких виступала з доповідями і запрошувала до виступів відомих діячів культури.
Разом із Герміною Шухевич та Мариною Білецькою була організатором жіночого руху в Галичині — їх називали емансипантками.
«Мужчини, що нерадо тоді дивились на їх домагання рівноправності для жіноцтва, прозвали їх «Три Марини», — писав громадський діяч Степан Шах.
«Педагогічну працю Костянтина Малицька поєднувала з участю в жіночому русі. За її активної участі в 1908 році на основі об’єднання «Клубу русинок» та «Кружка українок» було створено нове товариство «Жіноча громада», яке очолила Марія Білецька, а Костянтина Малицька увійшла до проводу, — пише історик Ярослав Лялька.
— Програмним завданням товариства була просвітня, економічна й товариська організація міського та сільського жіноцтва. За ініціативи Малицької в 1910 році було створено «Кружок ім. Ганни Барвінок», в якому працювали такі видатні громадські діячки, як Марія Заячківська, Мирослава Мороз, Іванна Скопляк, Ольга Брик, Іванна Витковицька, Марія Бачинська-Донцова, Стефанія Пашкевич, Ольга Коренець, Михайлина Гевикович та інші.
«Кружок ім. Ганни Барвінок» опікувався школою ім. Т.Шевченка, вів культурно-просвітницьку працю серед батьків шкільної молоді, серед широкого загалу українського жіноцтва.
Костянтина Малицька на великих жіночих зборах у Львові 14 грудня 1912 року виступала з доповіддю «Політичне положення під теперішню хвилю».
Співдоповідь «Завдання жінки на випадок війни» проголошувала Олена Степанів, майбутня національна героїня України і хорунжа Легіону Українських січових стрільців.
18 лютого 1913 року за підписом Костянтини Малицької, Марії Білецької, Олени Верганівської, Олени Залізняк, Олени Лучаківської, Ольги Гаморак, Євгенії Ясеницької, Олени Степанівної у львівських часописах з’явилася відозва про створення фонду «Потреби України». Зібрані жіноцтвом кошти були використані для формування Легіону Українських січових стрільців.
У середині 1912 року Костянтина Малицька була запрошена до міжпартійного комітету, членами якого були Лонгин Цегельський, Іван Боберський, Степан Томашівський, Роман Дашкевич, Іван Чмола, котрий опрацював статут і в грудні 1912 року розгорнув діяльність щодо створення товариства Українські січові стрільці II (організації для військового вишколу і національно-патріотичного виховання галицької молоді).
Ярослав Люлька звертає увагу на промовистий факт: Бойова управа легіону Українських січових стрільців розмістилася у приміщенні школи ім. Т. Шевченка.
Покарання у «Сибіру несходимому»
Зрозуміло, що покарання за таку нечувану сміливість не забарилося. Після окупації Львова царським військом реакція царської влади була миттєвою.
17 лютого 1915 року Костянтина Малицька була заарештована і більше трьох місяців перебувала у тюрмі. Згодом вона писала: «Єдиною нашою провиною було, що ми «мазепинці» і не вітали російської армії хлібом-сіллю».
Як бачимо, історія повторюється. Окупаційна влада в усі часи жорстоко карала патріотів, які не погодилися з рабським становищем.
28 травня 1915 року Костянтину Малицьку (до речі, єдину жінку) разом з іншими видатними діячами (Миколою Шухевичем, Василем Нагірним, Володимиром Охримовичем, Йосифом Боцяном, Юліяном Балицьким, Костянтином Паньківським, Тимотеєм Старухом, Миколою Курцебою, Осипом Неділком, Йосифом Гродським) етапом через Москву було відправлено в Красноярськ, а звідти — по Єнисею в Тунгуський край. Як бачимо, за свою патріотичну позицію українка понесла найсуворіше покарання у «Сибіру несходимому».
Лише після Лютневої революції 1917 року їй вдалося вирватися з найвіддаленіших поселень, деякий час проживала в Єнисейську.
У вересні 1919 року, прибувши до Красноярська, за дорученням «Української громади» організувала в будинку українського патріотичного подружжя, колишніх політв’язнів Катерини та Михайла Антонових, школу ім. Івана Котляревського, була в ній першою вчителькою та директором. Лише у вересні 1920 року Малицька повернулася до Львова, де її урочисто вітала українська громада.
Попри роки ув’язнення, Костянтина Малицька залишилася енергійною, готовою працювати в ім’я українськогого шкільництва. Попрацювавши вчителем у школі ім. Т. Шевченка, згодом стала її директором.
Брала активну участь у роботі педагогічного товариства «Рідна школа» і Союзу українок, підтримувала діяльність таких активних письменників і громадських діячів, як Маруся Вітрова, Галина Павлик, Марія Грінченко, Софія Бачинська, Іванна Вітковицька. З 1930 по 1939 рік Костянтина Малицька — член редакції журналу «Нова Хата». Публікує вірш, присвячений організаторові жіночого руху в Галичині й на Буковині Наталії Кобринській: «Вона була вістункою нових шляхів жіноцтву, оповитому пітьмою; до вищого, кращого її дух летів і других рвав із собою».
До 1944 року Костянтина Малицька наполегливо працювала над проблемою виховання молоді. У своєму рефераті про суспільну опіку над дітьми і молоддю (1927) вона писала: «Треба нам власними засобами створити опіку для наших дітей, не оглядаючись на ніяку поміч іззовні».
Розуміла, що лише власними силами зможемо розбудувати і рідне шкільництво, і Українську Державу. Костянтина Малицька пішла з життя 17 березня 1947 року, похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
Залишила багату педагогічну спадщину, прогресивні ідеї. Так хочеться, щоб у пам’ять про видатну українку звучала пісня «Чом, чом, земле моя». Справжній гімн нескореним, які «пролили кров свою за віру й свободу».
