Останнього весняного місяця, в останню неділю столиця України відзначатиме черговий свій День.
Місто приберуть, наскільки зможуть, бо етикет свята велить, прийматимуть, розважатимуть гостей, як і колись.
Травневий місяць для свята обрано невипадково: Київ щедро вкривається зеленню, — однією з ознак небагатьох європейських столиць, цвістимуть каштани...
Його білу квітку з листочками колишній режим зробив гербом міста, проводив низку різних ідейно-пропагандистських заходів у час цього «фірмового» цвітіння каштанів, приваблюючи учасників із різних місць радянської імперії.
Не встояли перед цим диво-деревом і поети, не вивітрюється з пам’яті «Київський вальс» із приспівом: «знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є...» На жаль, це в минулому, звичайно, маю на увазі каштани, бо їхня драма відома.
Проте свято не минулося. Запроваджене 1982 року на честь 1500-річчя «матері городів руських», його проводили з перемінними успіхами.
Водночас інколи привертало увагу допитливих, бо чому саме в цей рік, яка мотивація, хто ініціював і тому подібне?
Це питання, яке зацікавило й директора Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України академіка Я. Ісаєвича, його викладено під однозначною назвою «Загадка півторатисячоліття» (Львівська газета, 2007, 20 березня).
Вчений докопується до джерел, свідчень авторитетних науковців (Б. Рибакова, М. Брайчевського, О. Пріцака, В. Петрова, П. Толочка), вердиктів партійних номенклатурників, щоб з’ясувати підстави для обраної ювілейної дати та як її оприлюднили, на якому рівні вирішувалася й що реального було зроблено.
І доходить висновку, що визнання ювілею Києва затягувалося, чинився спротив насамперед iз боку низки московських і ленінградських вчених-великодержавників, які не погоджувалися визнати, що Київ удвічі старший за Москву.
... «стане святом непорушної і вічної дружби... »
Ідеологічний рупор офіціозу КПРС — газета «Правда» — розмістила уїдливий фейлетон, у якому, не згадуючи Київ, критикує прагнення «окремих міст» продовжити свій вік, спираючись на неправдиві та наївні легенди.
Про резолюцію ЮНЕСКО від 10 жовтня 1980 року щодо 1500-річчя Києва повідомлено лише через півтора року в «Українському історичному журналі», проте сам документ не опубліковано.
Залишалося загадкою: з одного боку, наявне невизнання давності Києва, з іншого — помпезне святкування ювілею; сумніву не викликала процедура ухвалення ювілею, започаткована «на найнижчому рівні», але принципову згоду на його відзначення «мусили дати вищі інстанції», вважає академік.
Про намір відзначити ювілей столиці України у 1982 році першою написала київська міська партійна газета «Прапор комунізму» 1 липня 1979 року.
У статті процитовано постанову пленуму Київського міськкому Компартії, у якій наголошено, що підготовка та проведення ювілею «стане святом непорушної і вічної дружби російського, українського, білоруського, всіх народів нашої Батьківщини, ще однією демонстрацією торжества ленінської національної політики Комуністичної партії і Радянської держави».
Отже, питання ювілею з ідеологічним постулатом на той час було узгоджено, утворено комісію, яку очолив керівник уряду О. Ляшко.
Деталі цієї справи значною мірою розкривають розповіді керівника Київської археологічної експедиції П. Толочка, який проводив розкопки у 70-х роках у місті.
Ними зацікавилися в ЦК Компартії України з метою з’ясування «року народження міста». Це питання розглядали кілька разів у тому ж ЦК, Раді Міністрів УРСР, Президії АН СРСР, домагаючись «лише свідчень джерел».
Археологічні розкопки на Замковій і Старокиївській горах переконували про безперервну їх заселеність і навколишніх теренів кінця V — початку VI ст. аж до літописних часів, стверджує П. Толочко.
Він обґрунтував «рік народження Києва» у науковій записці в зазначених часових рамках, водночас йому «довгенько довелося оббивати пороги в Білокам’яній, тягаючи за собою валізи зі знайденими скарбами», та переконувати російських колег, що Київ таки давніший, ніж перша писемна згадка про нього 862 року.
З’ясувати хронікальну послідовність справи складно через відсутність дат у низці дій, ухвал тощо.
Сказане стосується й голови міськвиконкому 1979—1990 років В. Згурського — колишнього директора потужного Науково-виробничого об’єднання імені Корольова, якому, вмілому й досвідченому менеджеру, доручили цю відповідальну посаду.
Підготовка до свята вийшла на старт, сягнула фінішу, й мер великою мірою зараховує здобуте у свій актив, про що свідчить його інтерв’ю газеті «Факти» (2009, 29 травня).
Усе почалося з ознайомлення зі святкуванням дня Єревана — єдиного міста в Радянському Союзі, що відзначало свій день.
Побувавши на запрошення єреванців на урочистостях, гуляннях у Вірменії, ми захопилися «Днем», поділилися з першим секретарем ЦК Компартії України В. Щербицьким, підключили академіка Б. Патона... «Словом, закрутілось-завєртєлось», не без задоволення констатує В. Згурський.
ЮНЕСКО: святкувати можна тільки дату утворення держави або столиці
Партійна влада України вирішила не просто провести день своєї столиці, а й дату її народження, надати їй міжнародного престижу під егідою ЮНЕСКО.
У єреванському сховищі давніх рукописів Матенадарані знайшли документи, у котрих Київ згадується як поселення ще 2 тис. 500 років тому.
Пакет документів відправили в штаб-квартиру ЮНЕСКО, що в Парижі, проте там відмовили, мовляв, святкувати можна тільки дату утворення держави, тобто Київської Русі і Києва як столиці.
Подали нові документи і запропонували вік столиці Русі 2 тис. років. На спеціальному засіданні ЮНЕСКО зійшлись, що прийнятною датою буде 1500-річчя Києва. Ухвалу сприйняли в СРСР як визначну політичну подію.
Інтерв’ю колишнього мера пронизане ейфорійною ідилією у дусі тих «кращих часів», в якому постають найвищі компартійні номенклатурники В. Щербицький, М. Суслов, секретар парткому «Південмашу» Л. Кучма та інші на чолі з «дорогим» Л. Брежнєвим — «мудрими, діловими, чуйними, вимогливими».
Жодного натяку, що країна увійшла в глибокий застій, денаціоналізацію України, зрештою, афганську авантюру (1979 р. ), котра спонукала окремі країни бойкотувати Олімпійські ігри в Москві (1980 р. ), тощо.
В інтерв’ю не згадано й академіка П. Толочка. Вважаємо, він мав підстави почуватися ображеним, бо стверджує: дата «народження» Києва обґрунтована ним, її внесено в наукове звернення до ЦК Компартії, під яким підписалися академіки Б. Рибаков, що очолював Московський інститут археології, та його київський колега І. Артеменко.
Вони припускали, що ювілей можна святкувати у будь-який із найближчих 50 років, починаючи від 1975-го.
На думку П. Толочка, з ювілеєм поспішили, вожді країни прагнули зробити свято за свого життя, задля чого не пошкодували грошей.
Обраний 1982 рік мав передусім ідеологічний підтекст: режим готувався до 60-річного «ювілею», коли в грудні 1922 року більшовики, ціною великих людських жертв, зуміли реанімувати колишню російську імперію — «тюрму народів», проголосивши СРСР, що став іще злочиннішою в’язницею.
Зринула нагода послабити концентрацію українських сил у зв’язку з ювілеєм тисячоліття християнізації України та відвернути увагу українців від 50-річчя Голодомору.
Словом, ідейно-політична мета напрошувалася, ставала архіактуальною, залишалася «дрібничка»: підігнати історичний факт під неї.
Це добре затямили запопадливі компартійні апаратники в Україні, збагнули, що мають черговий шанс засвідчити свою слухняність кремлівським керманичам.
Роки секретарювання
В. Щербицького — цьому переконливе підтвердження. Ще до святкування Дня у центральній частині Києва насаджували комуністичну монументалістику.
«Пожертвували» ім’ям так званого «всесоюзного старости» Калініна, що носила площа, перейменувавши її на Жовтневої революції (тепер Майдан Незалежності), де встановили 1977 року монумент на честь 60-річчя більшовицького перевороту ще з одним Леніним у центральній частині міста; на місці знесеної мальовничої гірки та церкви звели споруду музею Леніна (тепер Український дім); дніпровський пагорб, що візуально простежується з Хрещатика, увічнив монумент на честь «возз’єднання України з Росією» з так званою «Аркою», яку назвали дотепники «Ярмом України».
Певним мистецьким винятком у цій монументальній гігантоманії є пластичний знак засновникам Києва — братам Кию, Щеку, Хориву й сестрі Либідь.
Щоправда, хазяї міста В. Згурський і перший секретар міськкому партії Ю. Єльченко довго шукали найкраще місце для скульптури, примостивши її на набережній, і якщо дивитися на човен із боку Дніпра, розповідає мер, «то через просвіт між братами — засновниками Києва добре видно Батьківщину-матір, що підноситься над Печерськом».
Феноменальна еврика! Головне — побачити «через просвіт між братами» цю насправді монументальну потвору, відкриту попереднього року за участі «дорогого Леоніда Ілліча», що знівечила мальовничий пагорб із грайливим золотим мереживом церковних бань Печерської лаври!
Не зовсім вписувалася в ідеологію святкування відбудова Золотих воріт, а вони, на переконання організаторів свята, повинні бути, бо не так багато автентичних об’єктів, які б переконували у давності Києва.
Відбудова воріт викликала гостру критику низки фахівців через відсутність первісного їх вигляду, сприймалася як «фантазія», але атеїстичну владу непокоїло інше: дозволити встановити на церковці Золотих воріт хрест чи ні. Після затяжних роздумів — дозволила, чим викликали симпатію у певної частини віруючих.
Завершена будівля Української республіканської ради профспілок (1978 р. ) на площі Жовтневої революції вимагала припасування до неї будівель, що формують площу. Звідси фактично почалась реконструкція центру міста, старих будинків.
Задля професійного її проведення звабили високою зарплатою та квартирою архітектора аж із Ленінграда С. Бабушкіна, який знався на цій справі; для косметичного марафету будинків купили за валюту (з дозволу Москви) імпортні фарби.
Перед’ювілейна кампанія висвітлювалася у засобах масової інформації, виданнях матеріалів, буклетів, брошур, книжечок тощо з емблемами, що «Києву 1500»; серед цього розмаїття назвемо ілюстровані кольорові альбоми «Київ: вчора, сьогодні, завтра» (у 2-х т.), «Київ. Історичний огляд (карти, ілюстрації, документи)», «Київ в образотворчому мистецтві ХII-ХХ століть», Енциклопедичний довідник «Київ» та ін.
Мав зиск і Петро Толочко. Партія влади віддячила присудженням йому наукових титулів, директорською посадою в Інституті археології АН УРСР, випуском претензійних монографій «Киев и Киевская земля в епоху феодальной разробленности ХII-ХIII веков» (1980), «Древний Киев» (1983) тощо.
Вони були своєрідним прологом та епілогом ювілею, ідеологічним великодержавницьким ретранслятором, в яких автор «поставив на місце» буржуазно-націоналістичних істориків, передусім Михайла Грушевського, наче недолугого студента, досі не втомлюючись гойдати «давньоруську колиску» з «трьома народами-братами».
Ідейно-теоретичним підсумком свята була Об’єднана наукова сесія АН СРСР і АН УРСР у квітні 1982 року за участі партійно-урядової «еліти» України та найвищих наукових посадовців в особі президентів академій А. Александрова і Б. Патона, віце-президента АН СРСР П. Федосєєва, який проголосив доповідь «Київська Русь та її роль в історичній долі народів нашої Батьківщини». Наступного місяця — завершальний акорд свята у палаці культури «Україна».
На урочисті збори прибули члени Політбюро ЦК КПРС, за винятком уже немічного Л. Брежнєва, інша керівна всесоюзного й республіканського рангу челядь за усталеною класифікацією, представники російських міст, союзних республік, дипломатичних служб соціалістичних країн тощо.
У доповідях, виступах як на науковій сесії, так і зборах особливо наголошувалося, що свято Києва «співпало» з 60-річчям СРСР як видатної події ХХ століття, за роки існування якого в країні виникла «нова історична спільність — радянський народ», що під мудрим керівництвом КПРС побудував розвинутий соціалізм і впевнено крокує до комунізму.
За заслуги в цьому історичному процесі Київ нагороджено орденом «Дружби народів», багатьом учасникам вручено державну медаль «В ознаменование 1500-летия Киева», яку заснувала Верховна Рада СРСР.
Отже, ювілейне свято, попри окремі пручання, відбулося, як звичайно, в дусі сценарію панівного режиму, що прагнув переконати демократичний світ у своїй цивілізованості, гуманності, котрі ведуть у глибину віків.
Подбали і про відповідне зовнішнє декорування міста, тож, виходячи з оптимістичних тверджень причетних до свята, дозволили нарешті Києву «позбутися іміджу провінційного містечка», (?) й «воно засяяло як нова копійка».
Деякі з запланованих заходів були реалізовані пізніше, а до окремих, як кажуть, руки не дійшли; помпезні свята ставали щораз більш обтяжливими, режим сягав апогею системної кризи з ознаками приреченості, в чому переконували кремлівські «старці», вписавши в історію унікальну «п’ятирічку похоронів» в першій половині 80-х років.
Роль Маланчука
В уважного читача складеться враження спорадичності викладеного фактажу, відсутності тяглості у підготовці до свята, залишається загадкою, хто розпочав цю мову «на найнижчому рівні».
А вона, «загадка», до банальності проста.
Десь у середині 80-х років розповів її інспектор Мінвузу УРСР М. Грущинський, з котрим ми, історики, розпочинали у 70-х роках викладацьку роботу у Львівському політехнічному інституті.
Тобто, наголошую про близькість і довірливість наших тривалих відносин у структурах вищої освіти. У свою чергу, розповів йому завідувач кафедри історії КПРС Київського політехнічного інституту, доктор історичних наук, професор В. Маланчук.
Коли підготовка до свята увійшла в практичну стадію, а він, іще недавно «всесильний» секретар ЦК Компартії України з ідеологічної роботи, опинився на його маргінесі — звільнили у квітні 1979 року, шукав співчуваючих слухачів, особливо серед «краян».
Рядовий міністерський чиновник зі Львова став для вчорашнього високого посадовця начальником. Такі бувають парадокси фортуни, не кожний їх переносить. Не переніс і В. Маланчук.
Безуспішні намагання повернутися в партійну номенклатуру супроводжувалися моральною деградацією (запоями), зрештою — передчасним відходом у «кращі світи» (1983 р.)
Дещо про цю неоднозначну постать. Народжений 1928 року на Хмельниччині, він зробив за допомогою впливових покровителів карколомну комсомольсько-партійну кар’єру на Львівщині, сягнувши крісла секретаря обкому партії та наукових титулів.
Досліджував, достеменніше, пропагував ідеї «торжества ленінської національної, інтернаціоналістської політики», що працювала на русифікаторство, великодержавництво, активно викривав теорію і практику «українського буржуазного націоналізму — найлютішого ворога українського народу» тощо.
Від 1967 року він на посаді заступника міністра Мінвузу УРСР. Невдовзі для певної частини республіканського партапарату настали «чорні дні», коли в жовтні 1971 року ЦК КПРС визнав політичну роботу серед населення Львівщини незадовільною, що стало одним із чинників для усунення «норовливого» першого республіканського партійного посадовця П. Шелеста (1972 р.) з негласним ярликом «націонал-комуніста».
У процесі «організаційного зміцнення» республіканської парторганізації недруги В. Маланчука, яких не бракувало, виявили «ідейно-науковий» компромат в колективних працях і на нього. Суть у тому, що окремим галицьким політичним діячам приписали майже марксистські погляди.
Якщо львівських співавторів-«ревізіоністів» покарали, то «западенця» В. Маланчука наразі не дістали — був у Києві, а в «критичні дні» зліг у лікарню.
Стрімкі організаційно-політичні події літа-осені 1972 року наче грім iз чистого неба внесли його в крісло ЦК партії, що було несподіванкою навіть для новоспеченого партійного лідера УРСР В. Щербицького.
Стало відомо, що до цього курйозного злету долучився ідеолог ЦК КПРС М. Суслов, а на нього «вийшов» голова Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецький, колишній перший секретар Львівського обкому партії, який, власне, торував кар’єрну дорогу В. Маланчуку.
Маючи потужний кремлівський «дах», В. Маланчук як секретар великої партійної організації залучався до багатьох всесоюзних і міжнародних справ, в тому числі й до ювілею Києва.
Десь у другій половині 70-х років делегація КПРС, яку очолював секретар ЦК А. Кириленко, вирушила у «братню» Румунію для участі в якійсь політичній акції. Водночас тоді мав розголос про чергове (в жовтні) святкування дня Єревана.
У салоні літака, де був і В. Маланчук, А. Кириленко (до слова, родом з України, до якої зберігав сентименти), поцікавився, чому б Київ iз його давньою минувшиною, про що свідчать археологічні знахідки, не вписати в низку інших історичних міст світу?
Обмін думками відбувався у цілковитому взаєморозумінні, завершившись одностайним вердиктом: ювілею Києва бути! Секретар ЦК доручив В. Маланчуку підготувати відповідну довідку, а «справу техніки» взяв на себе.
«Справа» виявилася дещо затяжною, але її можливо було здійснити, й вирішальне слово було за Кремлем, точніше, українцями, що там працювали. Реальний внесок В. Маланчука у цю справу, без сумніву, був, можливо, вирішальним.
Настає 36-й рік, як Київ уперше відзначив своє свято. За цей відносно короткий історичний відрізок часу на його майданах і вулицях відбулися епохальні події, що круто визначили подальшу долю українського народу, пов’язану з європейською цивілізацією, намаганнями рішучого розриву з московсько-азійським деспотизмом.
На жаль, ознаки останнього ще бовваніють у брудних, потворних залишках монументальних рудиментів, у тому числі встановлених на честь Дня Києва, ще бракує політичної волі посадовцям, аби виконати Закон про декомунізацію й чергове свято столиці України зробити чистим, світлим.
Володимир БАДЯК,
кандидат історичних наук, доктор філософії в історичних науках, професор Львівської національної академії мистецтв
