Кілометри нескорених: Українські ветерани взяли участь у 50-му Берлінському марафоні, фото
У 50-му Берлінському марафоні взяли участь Голова ГО «Спілка ветеранів АТО» Юрій Даніленко та президент правління «Спорт Клуб АТО-М» Сергій Бабаєв. >>
На чию користь рахунок? Світоглядні рефлексії перед третім поспіль успіхом «Реала»
16.05.2018
Жоден спорт не є настільки масовим і заполітизованим, як футбол. (Фото з сайта lf.net.ua.)
Футболом переважно цікавиться юнь, а розмірковує над його суспільним феноменом, соціально-політичними та іншими впливами люд поважний.
Утім навіть 25-річним сучасникам не могло спасти на думку, що невдовзі Україні доведеться переживати події, пов’язані з цією популярною грою, в яких, як кажуть, смуток з радістю міцно переплелися.
Адже вони можуть завершуватися добром і злом, як, скажімо, стати чинником українізації, так і прискорити подальшу русифікацію.
Аби виключити таку біфуркацію, мусимо всі разом замислитися над футбольними подіями сьогодення, навіть, якщо вони видаються, на перший погляд, нібито другорядними.
Не відсуваймо їх на маргінес, вони впливають на національну безпеку, державотворення і заслуговують на серйозну увагу.
Звісно, для українських уболівальників нині радісною подією №1 є те, що вперше в Києві проводиться фінальна гри за Кубок Ліги чемпіонів Європи-2018.
Плюс дійство збіглося з відзначенням століття створення Української Народної Республіки (УНР), і це, безумовно, стане окрасою закладення традиції відновлення історичної тяглості нашої Державності.
Водночас українці насторожені: якби теперішні криваві будні не затьмарили майбутні свята. Адже Москва не тільки розстріляла УНР, знищила її очільників, а й веде вже п’ятий рік гібридну війну, яку знову нав’язала Україні як покарання за відмову далі бути її колонією.
Після отруйних атак Росії у Великій Британії та Сирії неминучим стало видворення Заходом понад сотню дипломатів, відтак під справедливу загрозу поставлено проведення світового чемпіонату 2018 року в Росії.
Натомість належних дій від світової спільноти після анексії Путіним Криму, військового вторгнення на схід України, збиття привезеною ракетою в мирному небі українських степів малайзійського літака Україна так і не дочекалася.
Жодному дипломату Росії в жодній країні не було вказано на двері, ніхто її не застеріг, що в такий спосіб готувати футбольні чемпіонати у цивілізованому світі — заборонено. Зараз поза сумнівом: тоді в Сочі Москва готувалась не лише до Олімпійських ігор, а водночас і до гібридної війни.
В українців і зараз не зникає тривога: чи не скерує після проведення чемпіонату світу з фуболу-2018 Москва на Київ або «єщьо далєчє» танки, які видають «на-гора», за Лавровим, шахти Донбасу. Отже, напередодні фінальної гри в Києві не мають втрачати пильність як служби національної безпеки, про що Президент України Петро Порошенко переконав керівництво УЄФА, так і шанувальники цієї гри.
Філософія гри мадридського «Реала» ніколи не симпатизувала Москві
Я не фанат футболу. Ба більше, вважаю, що будь-який фанатизм у суспільстві, його вуличні піарні демарші, які виходять за розумні межі поведінки людини, — небезпечні.
Водночас, ціную вселенський соціогуманістичний сенс слів Івана Франка: все, що йде поза рамками людини і нації, — фарисейство.
Особливо небезпечний націоналізм сусідів, густо замішаний на великодержавному шовінізмі та ідеології одержавленої (казенної, за Патріархом Андреєм Шептицьким) церкви.
Саме таку імперську мішанину багаторічний Президент РФ Путін зробив закваскою сучасної ідеологеми творення т. зв. «русского міра», де фанатизму, в т. ч. і футбольному, байкерському, відводиться не останнє місце.
Шкода, але i в ХХІ столiтi є намагання підпорядкувати спорт політиці. Світ має пам’ятати, що не лише фюрери минулого, а й неофюрери використовують спортивні видовища, особливо Олімпійські ігри, світові футбольні чемпіонати, для камуфляжу своїх справжніх імперсько-загарбницьких мотивів, маніпулювання думкою мас, впливу і формування їхнiх симпатій тощо.
Попри те, мені ще в студентські роки стала глибоко симпатичною магія гри мадридського «Реала». Саме вона була тим світоглядним первнем, який посприяв розумінню футболу як глобального соціального явища, а відтак гри інтелектуальної, елегантної, без удаваних больових корчів, валяння на полі і сліз радості.
Словом, гри заради глядача — вільного, розумного і, головне, суверенного — як на рівні людини, так і її країни. Тому посприяла давня історія, яка почалася несподівано.
У 1956 році нас, студентів Харківських ВНЗ, цілими ешелонами відправляли в колгоспи копати картоплю. І саме там до нас долетіла незвичайна інформаційна новина. «Пацаны, в Венгрии — революция! На улицах Будапешта — наши танки. Все студенты — венгры — возвращаются домой».
Цей контент мене потряс і викликав стрес. Але почуття і симпатії треба було тримати при собі. І лише пізніше десь прочитав чи почув по радіо «з-за бугра», що збірна Угорщини, яку революція застала за кордоном, додому не повернулася.
Понад те, її світові знаменитостi (Пушкаш, Хідекуті та інші) стали грати за «Реал». Інші відомі клуби теж прихистили втікачів.
Мене почали глибше цікавити не лише іспанські та світові топові клуби, а й інтереси закордонних футбольних еліт, які не обмежуються грою на стадіоні.
Мої зацікавлення підігрівала шалено недружня і надто несправедлива критика західного футболу в інформаційному просторі СРСР.
Остракізму піддався не тільки «продажний» ді Стефано (безтактно наголошувалося на його високих роках, слухняних асистентах), а і ненаситні господарі, які заради «нечеловеческой» капіталістичної конкуренції та наживи «законсервували» на лаві запасних талант бідної Бразилії — Діді.
А як картали суддів, котрі, буцімто, підсуджували збірним Заходу, водночас засуджували команди Країни Рад — «аматорські», яким «ніколи» не було інтересу до грошей.
Адже грали вони винятково на високому радянському патріотизмі. У футбольних радіорепортажах штатний коментатор Ніколай Озеров кричав після чергового грубого фола нашого «любителя»: «Судья делает тебе грозную рожу, но ты не бойся! Наступай на него! Многомиллионная армия болельщиков, великая страна тебя защитит!».
Натомість ніхто не чув про кримінальні витiвки справді талановитого футболіста Стрельцова. Так у російських фанатів футболу (і не лише) роками створювалася образа на нібито всуціль ворожо налаштоване оточення, роз’ятрювалася ненависть до Заходу, якою Путін зловживає й нині.
Немає сумніву, що і проведення в Москві чемпіонату світу з футболу-2018 використовуватиметься для дезінформації і пропаганди, як це свого часу робила імперія зла.
Футбол — явище глибоко соціальне
Футболу як популярній колективно-спортивній грі, окрім колосальної феєричності, видовищності та високої соціалізації, має бути притаманна наскрізна прозорість, яка правдиво віддзеркалювала б зовнішні і внутрішні домінанти і гравця, і команди, і суспільства назагал.
Тому він як явище соціально глобальне має стати не лише транспарентним, а, головне, і державотворчим для країн, що інтегруються в цивілізований вільний світ. Власне, уваги останньому, на відміну від самої гри, — ні на стадіоні, ні по телевізору не побачити.
Зате особистісні якості футболіста не сховати. Адже якщо у гравця немає стартової швидкості, то цей ґандж відразу бачать мільйони. Немає техніки, дриблінгу, вміння грати головою, бити однаково сильно і прицільно з двох ніг — ці недоліки фіксують професіонали.
На полі можна визначити внутрішній морально-психологічний клімат і дух команди, який панує в колективі.
Не лише «специ» здалека «чують» корупцію, глядачі з трибун теж можуть запідозрити підставу чи домовленість. Названі неподобства, на жаль, нерідко трапляються в сучасному футболі.
З ними нібито борються, хоча їх важко вивести без допомоги самих футболістів, шанувальників їхньої гри, громадськості тощо.
Сьогоднішнім олігархам — власникам клубів — слід якомога швидше позбуватися непатріотичних діянь і нарешті почати дбати про державотворення України і роль футбольного чинника в цьому процесі.
Протекція у навчанні футболу, як і в будь-якій іншій спортивній грі, не смертельна, якщо спроектована на її розширення, розвиток таланту спортсмена, а не на збільшення корупції і нетрудового заробітчанства багатіїв, підкуп.
Завдання України: зробити ці явища асоціальними, непродуктивними. Аби вони самі провалювалися, ставали безперспективними навіть за потужного блату.
Україні треба більше використовувати фактор публічності, залучаючи широку громадськість. Забагато очей притягує футбол як масове видовище, велика суспільна сила скандувань на стадіонах, аби раніше чи пізніше потаємне у футболі не стало явним.
Звичайно, шкода згаяного часу і України. Як треба її ненавидіти, бути глухим до голосів співвітчизників, захланним до особистого збагачення, щоб заважати розвиватися футболу, ставати йому потужним соціально-культурним чинником розбудови молодої національної держави, маркером патріотичної орієнтації нового покоління гравців.
Україна не така багата, аби оплачувати середньої руки зарубіжних футболістів заради бізнесу, а не виховного вітчизняного ідеалу.
Вони, окрім того, що спілкуються мовою ворога, нічого не дають для розвитку майстерності молоді, навпаки, позбавляють її ігрової практики.
Для наслідування із запрошених варягів упевнено, як на мене, можна виділити хіба що Луїша Фігу — колишнього гравця «Реала».
Не менш прикро дивитися, як подорожують Україною Кубки чоловічої і жіночої Ліг чемпіонів УЄФА майже в російськомовному супроводі.
Стає сумно, що футбольні очільники зі славними українськими прізвищами не можуть сказати сьогодні дітям кілька добрих слів українською.
Чому при обговоренні європейських матчів на телеканалах «Футбол-1» і «Футбол-2» далі втулюється українському глядачеві синдром «Тарапуньки і Штепселя», поширюється мовна шизофренічна роздвоєність?
Невже незрозуміло: якби Й. Сабо як знаний гравець київського «Динамо» заговорив українською, не було б нині такого неприйняття Угорщиною закону «Про освіту», її завзятих потуг заблокувати вступ України в НАТО.
Натомість були б співчуття угорців жахливій русифікації України; засудження Будапештського меморандуму, незаслужено забутого підписантами, що гарантували безпеку без’ядерній Україні.
А нарешті, може, з’явилися б вдячні громадяни Угорщини, Польщі, інших країн прикордоння, які по-добросусідськи усвідомили б, сховавшись під євроатлантичну парасольку захисту, що зарано забувати радянські танки на вулицях Будапешта та Праги у 1956 і 1968 роках відповідно.
Принаймні треба розуміти: українці воюють на Донбасі за справжню інтернаціональну максиму — «за вашу і нашу свободу»!
Якби Валерій Лобановський, знаний футбольний гравець і тренер київського «Динамо», серйозно і з повагою інтелігента, педагога ставився до потреби впровадження україномовного інформаційного середовища у футбольних дружинах України, а не називав це «кордупністю», то і брати Суркіси переправили б нині всю належну суму німецьких грошей за Єрмоленка до славного Чернігова, де, власне, вперше звернули увагу на талант хлопчини…
Коли в окопах АТО чи нинішніх ООСо гине цвіт нації, а одні олігархи заробляють на перепродажі імпортованих футболістів, що спілкуються мовою ворога, а другі — на російськомовних телеканалах далі втулюють міфи «одной победы на всех», то важко без валідолу говорити про духовно-інтелектуальний потенціал скоробагатьків, їхні морально-патріотичні, соціально-психологічні та інші якості, що принижують українство, яке хоче в своєму домі чути свою мову.
Отже, без належного впровадження української мови нічого не зробимо, аби вичавити з себе раба, усунути малоросійство зi шляху національного і духовного відродження.
В Україні не тільки недостатньо популяризується меценатство західних команд, відомих у спорті особистостей. Що нам відомо про допомогу Крiштіану Роналду великими сумами грошей хворим дітям?
Окрім цього, він заявив, що хоче після «Реала» повернутися додому і допомагати набутим досвідом розвивати дитячий португальський футбол.
Я радий, що у фіналі в Києві він зустрінеться з Салахом — молодою єгипетською зіркою, — який, виступаючи нині за «Ліверпуль» чи завтра — за мадридський «Реал», дбатиме про розвиток вітчизняного футболу так, як це чинить Кріштіану щодо своєї батьківщини.
У рідному селі Салах уже побудував школу, профінансував спорудження футбольного стадіону та купив машини швидкої допомоги, різне обладнання для лікарні.
Україні не дали успадкувати традиції меценатства Симиренків, немає сучасної стратегії розвитку футболу як національної системи.
Але ми повинні бути вдячні шанувальникам одеського «Чорноморця», що вони два роки тому 2 травня не дали себе обдурити імперською ідеологією «русского міра».
А яку високу національну свідомість, патріотизм проявляли шанувальники гри київських динамівців. Ще наприкінці 80-х років т. з. львівська футбольна «Клумба» активно підтримала рухи національного відродження.
Патріотизм футбольних громадських інституцій стає трендом. Я радітиму, коли еліта футболу України віднайде себе, як це зробили Пеле, Бекенбауер, Платіні та інші в національному і світовому менеджменті.
Прорив за допомогою… футболу
Я цю статтю написав за час набагато менший, аніж думав: чи її оприлюднювати?! І надіслав лише тому, що знову українцям, передовсім уболівальникам, незаслужено закидають нетолерантність, ксенофобію.
Кажу всім: а) українці історично більше постраждали від своєї запопадливої толерантності, аніж всі чужинці разом від їхньої агресивної нетолерантності як титульної нації; б) в Україні ніколи національне не визначалося етнічнім.
Михайло Грушевський українцем вважав кожного, хто живе в Україні, любить її та працює заради добра українського народу.
А Іван Франко ще в 1913 році наголошував, що «потрібно витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя».
Силу Українській державі надає такий соціальний процес, як ідентифікація та самоідентифікація. В окопах ООСо немає часу зважати на мову, якою розмовляє патріот і захисник України.
Водночас ті, хто відстоюють нині її волю, жертвуючи найдорожчим — своїм життям, як ніхто інший, бачать і розуміють: якби шанували на Донбасі українську мову, то мали б сьогодні донеччани і ковбасу, і вугілля, і не було б на їхніх подвір’ях російських танків, дезінформації і гібридної війни.
Вже виразно видно всім, хто хоче бачити: тяжкі злочини чинили ті, що, розхитуючи національну безпеку, по-ксенофобському розмахуючи триколором, дуже нетолерантно кричали «Рассея», свідомо чи ні, підігрівали підкинутій російськими технологами мовній карті.
Саме її використали і використовуватимуть далі олігархи як партійно-регіональний інструментарій для досягнення переваг у виборчому процесі.
Може, якраз за допомогою вболівальників нарешті Україна зробить прорив, створить антикорупційний суд, розбереться з отруєнням свого Президента — Віктора Ющенка, а під їх тиском Генеральний прокурор прискорить відкриття кримінального провадження щодо організації Кернесом і Добкіним показового розбивання кувалдою на очах усієї «ксенофобської» України ювілейної дошки, встановленої в Харкові на честь всесвітньо відомого вченого Юрія Шевельова.
Допоможи, Великий Боже, нашим шанувальникам футболу зробити для України те Добро, яке не під силу ні уряду, ні Національній академії наук, ні «Могилянці», ні університетам Шевченка і Франка, ні роз’єднаній Українській церкві!
Чи не пора футболу в Україні стати українським?
Пригадую, як перед проведенням в Україні Євро-2012 один за другим відкривали стадіони. Першу стрічку готовності перерізали в Донецьку.
Яким гулом «регіонали» зустріли україномовний виступ Президента Віктора Ющенка. Це було дуже образливо не лише для українського шанувальника футболу, а й Української держави.
Це був поганий знак, на який Київ своєчасно і належно не відреагував. І Ахметов мав би це зараз зрозуміти і припинити русифікацію регіону, зокрема через футбольну команду «Шахтар».
Олігархам Януковича, мабуть, відомо, що ще жодна збірна не стала чемпіоном світу чи Європи, не користуючись мовою своєї країни, своєї нації. Навіть збірна Іспанії тоді, коли за неї грали світові, але заїжджі світила, — не досягала успіху.
Сьогодні досягнення збірної загальновідомі, а вже цієї весни іспанські клуби встановили два рекорди. Перший: «Реал» втретє поспіль вийшов у фінал Ліги чемпіонів УЄФА. Другий: дві іспанські команди у фіналі двох престижних європейських турнірів. Адже, окрім «Реала», ще «Атлетико» дістався фіналу Кубка Європи. І ніхто не може сказати, що обидві команди не мають шансів виграти бажані Кубки.
Як на мене, навпаки, вони — фаворити. І я бажаю їм успіху. Вони патріоти своє Батьківщини і працюють на розвиток демократії. Іспанія по-європейськи повелася з Каталонією, де наші північні сусіди дуже підігрівали ідею проведення референдуму про відділення від Мадрида.
А нещодавно сепаратистське угруповання ЕТА заявило, що не змогло вирішити політичний конфлікт у Країні Басків і саморозпускається. Уряд мав тверду політику стосовно сепаратистів і добився загальнонаціонального результату.
Перед Україною — доленосний вибір і архіважливе позиціонування щодо вибору власного шляху розвитку, зокрема євроінтеграційного напрямку, вступу в НАТО. І головне — покінчити з війною, припинити смерть і розруху.
Як показала понад чвертьвікова історія нашої Незалежності, будівництво соборної України завжди великою мірою залежало і залежить від волі, мудрості та досвіду першої в державі особи. Не всім легко зрозуміти основні напрямнi свого шляху та усвідомити, що його якості — комплексні, а їх показники — інтегративні, національні й загальнолюдські.
Для українців вони характеризують, по-перше, соборність (не лише територіально-просторову, а й духовно-світоглядну), що акумулює суверенність, суб’єктність, самостійність, субсидіарність та інші загальнолюдські прояви свободи, особливо потрібної нам зараз, аби незалежно рухатися і будувати у світовому розмаїтті свою, — Українську — державу.
По-друге, що її українськість у широкому сенсі — це ексклюзивний наш соборно-національний здобуток у різнокольоровому суцвітті прогресивних досягнень світу. Цей ексклюзив слід берегти і розвивати не лише як мовно-культурний спадок роду — національну його барву в світовому розмаїтті, а й як соціально-економічний, науково-технічний та інший екзистенційно-необхідний ресурс, що творить потенціал майбутнього.
По-третє, гідність у запозиченні й впровадженні прогресивних досягнень інших цивілізованих країн для розбудови власного дому («рідної хати»), не протиставляючи себе і не заважаючи це робити іншим. Не покидати свою оселю, мовляв, усе пропало, тут жити неможливо, а важко працювати і, переймаючи передовий світовий досвід.
Українцям треба бути націоцентричними, керуватися єдиними соборними інтересами, розвивати колективне мислення нації та емерджентно удосконалювати складові ідеї українського державотворення як його якісно нові структурно-функціональні стратегеми, які диктує ХХІ сторіччя, — Україна: соборна, українська і гідна цивілізованого людства. Формула СУГ (соборність, українськість, гідність) проектує візію і місію сучасної національної ідеї, а її складові слугують своєрідними СУГестіями, які можуть впливати на опрацювання стратегії розвитку держави, якісно модернізуючи її систему через механізм емерджентності.
Тобто удосконалювати як суспільну систему, де людина, нація і цивілізований світ — триєдино-необхідне підґрунтя, а складові СУГ — основоположні маркери та орієнтири поступу разом iз цивілізованим світом.
Тільки трансформувавши складові української національної ідеї (УНІ) в стратегеми, можемо відповісти «Хто я?» і «Що зробив для Української держави?».
У такому сенсі стратегеми — це генеральні напрямні державотворення, за дорожньою картою яких має рухатись та самовіддано працювати і людина, і нація, аби не провалитися в небуття.
Передовсім йдеться про поступ духовний, який передбачатиме не лише територіально-просторову, а й духовно-інтелектуальну соборність українців як єдність та спроможність разом, толокою, синергійно творити власну державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, консолідуючись і об’єднуючись ментально, національно.
Це не проста, а комплексно-інтегрована єдність, що також має триєдину основу: визнання спільної історії минулого, консолідацію бажань громад сьогодення працювати заради вимріяної держави майбутнього (політична воля впровадження соціально-економічних реформ, євроінтеграції, спілкуватися українською мовою, мати єдину національну церкву тощо).
Іншими словами, ідеться про модель соборності в духовно-інтелектуальному, мовно-культурному, ідейно-політичному, світоглядному вимірах, що на соціогуманістичних засадах формує, склеює і кристалізує із сірої маси населення націю як національно-свідому спільноту з притаманними лише їй якісними характеристиками (усвідомленням національної ідентичності, потреби збереження традицій, виховання патріотизму і згуртованості нації, водночас бажань стати продуцентом нового продукту, передових новацій для дальшого поступу, прориву на світові простори і ринки тощо).
Мається на увазі модель поступу на основі цілого пакета видимих і невидимих активів, які уможливлюють збереження національної ідентичності у системі аксіологічних (ціннісних) аспектів цивілізованості.
«Хоч синам, як не собі»
Тільки за такого всебічного врахування пакета всіх названих (і не згаданих) чинників можна правильно вибрати стратегію перемоги на сході, де національна Ідея стане її наріжним каменем.
Цей камінь для нас — не спеціально спечений агломерат для подальшої імперської переплавки в ім’я возвеличення нового самодержця; не штучний пропагандистсько-гібридний конгломерат, створений для розширення панування над іншими народами, а скелеподібний витвір.
І лише набувши, за Іваном Франком, якостей, притаманних розвиненим націям, розбивши скелю перешкод сусідів, зможемо прокласти «хоч синам, як не собі» широкий шлях у вільний світ.
І такі культурно-показові ін’єкції, як проведення європейських фінальних футбольних заходів у Києві, мали б не лише емоційне, а й когнітивно-філософське сприйняття і світоглядну направленість.
Нам «розумно» рекомендують деякі західні політики шукати порозумінь iз Росією. Чи знають про це вболівальники світу?
Чи, може, саме їх варто закликати не відмовлятися від поїздок у Москву на чемпіонат світу 2018, а, навпаки, їхати, аби толерантно «урозуміти» організаторів (чию душу «умом не понять»), що не можна в ХХІ сторіччі анексувати чужі землі та труїти людей?
Українці ж віддавна знають, що цивілізовані вмовляння росіян не продуктивні без: реального припинення агресивної гібридної війни на Донбасі, повернення анексованого Криму; відшкодування знищених ресурсів і покарання за вбитих, покалічених і поранених; врешті, без відмови від пропаганди «дез» про добро «русского міра», бо насправді — це нова імперська ідеологія розшматування та поневолення соборної України (і не лише її).
Україну ж більше страшить, що неправда, яку практикують політики, глобалізує гібридизацію, котра може стати предтечею Третьої світової. Причини цього не шукаймо ні на футбольному полі, ні поза ним.
Їх там, на відміну від російських військових на Донбасі, справді «нєт!». Вони — в головах сучасних маніяків, готових заради відновлення імперії зла запропастити людину, зодноріднити нації, асимілювати їхні мови, культури, нищити питомі традиції, цивілізаційні цінності, ідеї та мрії цілих народів і народностей, нехтуючи міжнародними кордонами, правилами і порядками.
Без ригористичного впровадження соціогуманістичної максими: зберігаючи людину і націю, збережемо духовно-культурне багатство цивілізованого світу, — цього не усунути, не розробити ні стратегії перемоги на Донбасі, ні досягнути тривалого миру на Планеті!
