Письменник та історик Юрій Канюк поліг у бою
Під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку загинув військовослужбовець, письменник, історик і теолог Юрій Канюк. >>
«Усі різні, бо говорять різними мовами»: рецензія на книжку «Ловитва невловимого птаха: життя Григорія Сковороди»
16.05.2018
Радянська біографістика — жанр, в суті справи, шкільний, а тому простий, ба навіть тривіальний: дати-події-етапи.
Хронологічний стрижень сюжету годиться, скажімо, для життєпису Великого Олександра.
А як зробити захопливою розповідь про життя філософа — життя, яке насправді відбувається в його голові та слабо зчіплюється із тим, що відбувається навкруги?
На щастя для біографів, земне буття видатного українського мандрівного філософа Григорія Сковороди мало багато цікавих побутових проявів, а проте розрізнені відомості трьохсотлітньої давнини таки варто надійніше цементувати системою його поглядів.
Леонід Ушкалов у книжці «Ловитва невловимого птаха: життя Григорія Сковороди» (К.: Дух і Літера, 2017) практично в кожному розділі намагається проникнути у всесвіт «сковородинства» та, на жаль, не наважується вийти за рамки школярської парадигми хронологізму.
Прикро, бо життя Великого слобожанця переповняють філософські алюзії. Так, він обрав форму викладу своїх поглядів, як у Платона, — діалоги.
Й Аристотель, гуляючи з учнями, «по ходу» проговорював свої лекції. Та подібність не так у цьому, як у багато в чому спільному метафізичному вченні про душу в усіх цих мислителів (а далі — і з Томою Аквінським та іншими) — у відчутті живого спілкування з Богом та перебуванням під його пильним наглядом.
А у ставленні Г. Сковороди до матеріального прозирає Діоген Синопський, найвідоміший кінік. Гострі вислови Діогена є надбанням історії, проте дошкульність язика Г. Сковороди теж знана.
Фраза Епікура: «Спасибі блаженному Богу за те, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним», — мала для Григорія Савича не словесну форму розради. Його самість була не грою, не маскарадом, а сутністю натури: в єдності слова й діла, слова і переконань — весь Сковорода.
Л. Ушкалов відзначає вплив на Г. Сковороду засновника німецького релігійного містицизму філософа-самоучки Я. Бьоме, та робить це дещо побіжно, хоча обом мислителям притаманна віра у спасіння людини через внутрішню віру серця, духовне переродження, діалогічне «спілкування» з Богом, відчуття єднання з Абсолютом: «Бог веде схоже до схожого».
Та ще цікавішим є порівняння філософії Сковороди з філологічними розвідками Олександра Потебні. Цьому присвячена левова частка передмови.
Думка Григорія Савича — «певно, мова така, яким є життя, а життя таке, яким є серце», — надзвичайно плідна й перспективна.
Слово «серце», до речі, вжите філософом 1146 разів, і це поняття є, на його думку, «єством людини».
Науковий підхід Г. Сковороди, попри його схильність до метафізики, містицизму, емблематичності, достоту раціональний: людина творить думку за «власним образом і подобою», думка людиноподібна: «Пізнавати себе ми можемо лише шляхом пізнання світу — і навпаки».
Знання відносне, людина завжди суб’єктивна, та пізнання однак можливе, «якщо розуміти під мисленням ту частину розумової діяльності, яка оприявнюється в мові».
Для О. Потебні «слова не є думкою, але вони поєднані з думкою», тобто це символ думки: пізнати себе і світ можна тільки в слові, що об’єктивує думку. Самопізнання можливе лише на ґрунті рідної мови.
«Потебнева морфологія слова має генетичний зв’язок з морфологією образів «символічного світу» Сковороди», — значить Л. Ушкалов.
Мовознавець Потебня, провівши етимологічну розвідку деяких слів Сковороди, «підкреслив національні особливості мови та мислення старого філософа».
Це «сродність» епістемологічного підходу обох великих українців. Читач, який очікує розвитку цієї лінії й розгортання її в алюзії з логічним позитивізмом, ідеями Віденського гуртка, буде дещо розчарований, адже ідеї про «нерівність» одного слова іншому, про «нерівну рівність» як універсальний принцип кантіанства Сковороди — розвитку не знайшли.
Глибока етнічність Г. Сковороди проявилася не лише у відразі до північних столиць, а й у підкресленні різності людей: «Усі різні, бо говорять різними мовами». І це — попри всезагальну тоді моду на вольтер’янську рівність.
Природа людини — у різності: «Усяка справа успішна, коли перед у ній веде природа. Тільки не заважай їй, а коли можеш, прибери перепони, ніби звільняючи їй дорогу».
Відповідати природі потрібно з любов’ю і чистим серцем: «Любов — це донька Софії. Суспільна гармонія можлива лише за умови чистоти наших сердець. Любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожнеча руйнує».
Наше пізнання «можна уявити як безкінечне знімання покривів істини». Це й є сковородинська ловитва прекрасного птаха-істини без надії його піймати.
