Із Любою Свіріденко я познайомилася кілька років тому в соціальних мережах. Одразу й не помітила, що ця красива жінка пересувається у візку.
Багато разів ми планували нашу зустріч, та все щось ставало на заваді. І ось воно — приємне повідомлення: «Їду на семінар до Чернігова. Зустрінемося в Києві!»
На мить уявила: і як ото вона, ніжна й тендітна, цілісіньку ніч — із Чернівців до Києва?
І треба подолати всі перепони на залізничному вокзалі: з 12-ї колії дістатися на центральну площу вокзалу; добре, якщо працює ліфт...
Без сторонньої допомоги людині на візку ніяк. Я пишу про Любу Свіріденко, аби ви стали сильнішими, загартованішими й вірили, що все можливо у житті.
До речі, пані Любов — голова Комітету з питань охорони здоров’я, соцзахисту, освіти, культури, спорту та дозвілля у Громадській раді при виконавчому комітеті Чернівецької міськради.
— Любо, нас часто зігрівають теплі спогади з дитинства. Що згадується найбільше?
— Із мого дитинства найбільше запам’яталось, як батько заплітав мені в коси білі стрічки... Кравчиня нам шила довгі сукні, і ми з сестричкою Надійкою бігали наввипередки. Мама поралась по господарству. Шкільні безтурботні роки, домашні обов’язки.
— Юність зробила свій вибір і дала іншу долю...
— Юність, якої, по суті, не було... Якось в одну мить усе обірвалося, наче на гітарі струна... Лікарня, безліч операцій... Заплакані очі матері... Про все це дуже важко згадувати. Та і не завжди хочеться.. Сльозяться очі.
Найважче було встати і зробити перший крок після довготривалого перебування в гіпсових пов’язках, бачити небо і не відчувати свіжого повітря, дивитись на літаючих птахів у небі, проводжати їх поглядом... Але без віри ніяк — встати на ноги, пройтись по зеленій росяній траві, не оглядаючись навкруги, а просто дивитись уперед, ніде не оступитись, щоби знову не травмуватись...
Коли відчула рухливість у ногах, почала над собою працювати.
Вночі, коли в палаті всі спали, сповзала на обшарпаний лікарняний лінолеум і примушувала себе рухатись по підлозі, допоки санітарки не піднімали мене, непритомну, з облізлими до крові колінами... Це повторювалось з дня у день, аби встати і вижити. Коли маєш мрію, віру і є життєлюбом, — із будь-якими проблемами можна впоратись. Інколи задаюсь питанням: чому? Хтось мені підказує — для чого. Знаю, що за моїми плечима охоронець — мій батько...
— Але сьогодні ви вдячні Всевишньому за...
— Я вдячна Богу за те, що не залишав мене наодинці з болем. У мене є багато друзів, з якими я познайомилась у лікарні, родина: мама, сестрички, племінниці, які мене завжди підтримують, робота, яку я люблю. Найдорогоцінніший скарб мого життя — синочок Владислав, якого я народила всупереч лікарям. За це і вдячна Всевишньому.
— Любове, але ж ви не сидите склавши руки, ні від кого нічого не чекаєте?
— Із 2008 року я очолюю громадську організацію «Мрія», яка об’єднує довкола себе людей з інвалідністю, які пересуваються за допомогою інвалідних візків. Знаю, як їм важко подолати бар’єри, вийти з власних помешкань і, насамперед, здолати свої душевні бар’єри. Дехто й нині запирається у чотирьох стінах, відсторонюється від друзів та знайомих, поставивши на себе тавро інвалідності.
Зізнаюсь відверто про останнє травмування. На ноги мені підвестись практично неможливо, пересуваюся за допомогою інвалідного візка, але здаватися не збираюся. Я обертаю навколо себе землю колесами інвалідного візка — як би це не було важко, бо за моєю спиною ще є люди, яким потрібна моя підтримка й допомога.
Мала нагоду брати участь у семінарах-тренінгах Львівського та Чернігівського апеляційних господарських судів, де обговорювалися питання забезпечення безбар’єрного доступу до судових установ осіб з інвалідністю та маломобільних груп населення, етики спілкування з людьми з інвалідністю, їхнього правового статусу.
— А ще знаю, що ви з усіх сил намагаєтеся допомагати іншим, займаєтеся благодійністю?
— Благодійність — це моє покликання, це — моє служіння! Вперто і наполегливо працюю над собою. Організовую різноманітні заходи, зустрічі, семінари, спартакіади для «візочників». До речі, ми вже їх провели десять і не зупиняємося.
— Чим займаєтеся на дозвіллі, яке хобі маєте?
— Після останньої травми, лікуючись, набула професію вишивальниці бісером. Мої роботи вже є за межами України. Трохи пишу. Маю десять авторських пісень та три сотні віршів. Визнана переможцем фестивалів у номінації «Літературна творчість» (2013) та «Авторська пісня» (2016). Мрію видати збірку поезій «Сузір’я любові». Беру активну участь у фестивалях для людей з інвалідністю «На крилах надій», «Барви життя». Особливий Х міжнародний благодійний фестиваль «Долина нарцисів». Він щороку проходить у місті Хуст, що на Закарпатті, у травні.
— Можливо, прочитаєте власні поезії?
— Будь ласка, «Весняне»:
А десь під снігом вже встає весна...
Земля промерзла очі відкриває,
Радіє сонцю і теплу вона,
Весняну пісню вітер починає.
Притихлий ліс підспівує йому,
Вже й пролісок збудився несміливо.
Тендітний, ніжний — він почув весну
І розпускає пелюстки красиві.
Пливе над лісом аромат п’янкий.
Іде весна — та хто ж її не хоче!
І світ такий чудовий навкруги,
І вітерець легесенько лоскоче...
Вона вже близько — рання, запашна
Барвиста, тепла, наче дивна казка!
У наші дні вже стукає Весна,
А з нею — у душі тепло і ласка.
— Знаю, Любове, що ви вдячні долі за кожен день. Маєте якісь особливі побажання?
— Понад усе дякую долі за щирих друзів. Люблю життя таким як воно є. Кожна людна вибирає, якими барвами буде розмальований її день. Не опускайте рук від втоми, набирайте обертів у польоті до нових мрій — і вони неодмінно здійсняться. Вірте в себе і свої можливості, адже вони такі багатогранні.
