Після прем’єри цієї вистави Київського театру «Колесо» одна з газет писала: «Пристрастi дому пана Г.-П.» — вистава дорога, бо глядачі потрапляють у кафе, де кожного, окрім веселощів, пригощають іще вином і солодощами, тому ціна квитка автоматично зростає аж до 20 гривень. Затяті театрали згадають, що було це ще у минулому столітті, нехай і наприкінці.
У «Колесі» на Подолі прем’єра водевілю «Пристрастi дому пана Г.-П.» за першим драматичним твором Ольги Петрівни Косач, у дівоцтві Драгоманової, відбулася 25 квітня 1998 року.
В архівах збереглося 18 п’єс, що були написані видатною українкою, яка підписувала свої твори псевдонімом Олена Пчілка, а ще Колодяжинська, Полтавенко, Кочубеївна, Олена Суботенкова.
Першою стала «Сужена — не огужена!» (у сценічній версії Київського академічного театру «Колесо» — «Пристрастi дому пана Г.-П.»), яку 32-річна літераторка написала у 1881 році.
Нагадаємо, навесні 1879-го Олена Петрівна Косач із трьома дітьми приїхала з Новограда-Волинського, де сім’я мешкала дев’ять років, у Луцьк до свого чоловіка, якого перевели на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників.
Там вона вступила в драматичне товариство (гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки).
Уже наступного року видала своїм коштом «Співомовки» Степана Руданського. У 1881-му ще вийшла збірка її перекладів творів Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна і Михайла Лєрмонтова «Українським дітям».
Усі ці нагадування для того, щоби дати трохи зрозуміти, чому Олена Пчілка вдалася до написання п’єси-жарту на одну дію з життя тогочасних співвітчизників.
Маючи порівняно немалий подружній досвід і вік 30+, який ще й зараз дехто розглядає як початок старості, — авторка дозволила посміятися над прагненням чоловіків, у яких уже починає сивіти волосся, іншим представляти обов’язково молодих і красивих своїх дружин.
П’єса «Сужена — не огужена!» і відповідно її театральна постановка не такі прості, як здається непідготовленому глядачеві.
Спочатку між головними героями: не першої молодості господарем дому Іваном Семеновичем Гриценком-Перепелицею, десь рік як його дружиною Марією Василівною та її молодшою сестрою Варочкою відбувається емоційна розмова про роман француза Еміля Золя «Нана» — жіноцтво його не радить читати чоловікові.
Щоб глядачеві дізнатися чому — треба покопатися в історії. Роман «Нана» вперше опублікували у 1879-1880 роках у паризькій газеті, практично відразу передрукували у журналі і двох газетах Російської імперії, до складу якої тоді входила й Україна, — це тому Іван Г.-П. у виставі тримає у руках друковане видання.
Вже у 1880-му вийшла окрема книга французькою і перекладена російською (це її приховували Марія Василівна і Варочка).
У виставі не йдеться про причину перипетій із «Нана». У рік написання п’єси «Сужена — не огужена!» і так було зрозуміло: роман про паризьку кокотку викликав неабиякий інтерес, який поміж собою соромилися обговорювати чоловіки і жінки.
До речі, ще у 1877 році Едуард Мане написав картину «Нана», яка зберігається у Художній галереї Гамбурга. Бо перед тим ця героїня вперше з’явилася на останніх сторінках «Западні» Золя. І якщо подивитися на олійне зображення — стане зрозуміло, чому у Марії Василівни і Варочки у «Пристрастях дому пана Г.-П.» дещо дивне вбрання як для кінця ХІХ століття в Україні.
Та повернемося до сюжету вистави, яка два десятиліття іде на сцені столичного театру «Колесо». Водевіль закрутився жартами і підсміюваннями, коли у домі пана Г.-П. з’явився його давній знайомий Василь Михайлович Хороший.
Він на Правобережжя поїхав щастя шукати. Але там «луб’я старе урядове», а «молодим і освіченим — кутки терти». Тому змушений прямувати в Оренбурзький край. Утім у знайомого затримується.
Хорошому в усьому молодику западає в серце Варочка, але встиг він обмовитися про Марію Василівну: «Стара таки трохи. Дурний би був, якби хто її взяв».
Тому Іван Семенович вирішив представити дружиною — молодшу зовицю, а справжню дружину — її сестрою-вдовою. Комічність ситуації підкреслює постійна присутність у домі Г.-П. кого-не-кого — самого Чапліна.
Олена Пчілка вміла підбирати добірні вирази українською. «Мало чого чоловік у руках не передержить — що все перечитає?!», «Не дівочка — не вільна пташина», «Де мед — там і мухи», «Наша маківка цвіте», «Премила, прехороша молодичка», «Журбою — об землю!»
У постановці заслуженого діяча мистецтв України Вахтанга Чхаїдзе переважає жартівливий тон, який місцями збиткується над неупевненістю і небажанням захистити рідних людей, бо «що люди скажуть?!»
Із акторського складу Валентина Сова (Марія Василівна) та Станіслав Колокольніков (Гриценко-Перепелиця) єдині, хто ніколи не мали дублів, відповідно зіграли всі вистави упродовж 20 років! Увесь цей період у постановці грає й Марія Грунічева (Варочка).
«Вистава пережила і моменти охолодження глядацької уваги, і нові сплески зацікавленості, — констатує Ірина Кліщевська, засновниця, художній керівник-директор та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо», який цьогоріч святкує 30-річчя. — Ідея поставити в такому стилі виставу виникла від французьких кафе-шантанів. Глядачі сидять за столами, їх пригощають, вони стають фактично учасниками вистави, те що сьогодні називають інтерактивною виставою».
І додає: «Вистав-довгожителів у нас кілька. Є такі, які граємо від початку створення театру. І одна з них також поставлена в кафе театру.
Це спектакль за поезією Беранже «Любити, палати та бути таким, як раніше...» Виставу тримаємо стільки, скільки вона користується популярністю.
Звичайно, що коли ми обираємо п’єсу до постановки, ми не замислюємося над тим, скільки років гратимемо виставу. Але зазвичай намагаємось прораховувати усі моменти та спрогнозувати зацікавленість глядачів».
