Розписався на рейхстазі: історія українця Василя Філоненка, який дійшов до Берліна

«Я не можу плакати, бо дуже їсти хочу!»

 

Василько ріс у багатодітній сім’ї. Батько Василь і мати Параска, крім нього, мали ще семеро дітей: синів Григорія, Миколу, Івана, Андрія та дочок Ганну, Надію, Марину.

 

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років сім’я жила непогано: мали коней, декілька корів, свиней. Старші діти робили заготовки для місцевої меблевої фабрики і заробляли (хоч і невеликі) гроші.

 

Але прийшла колективізація, а за нею — голодні 1932-1933 роки, і сім’я позбулася худоби, запасів хліба та овочів. Життя стало нестерпним. 

 

Члени комітету незаможних селян в особі місцевих жителів, нерідко ледарів та п’яниць, за участю представників сільради та міліції нишпорили по хатах і забирали останні продукти.

 

За це їх прозвали «червона мітла». Якось під час чергового обшуку мати сховала у невеличкій торбинці квасолю, поклала на піч і наказала Васильку лягти на неї, щоб «комнезами» не знайшли.

 

Але ті зігнали Василька з печі й забрали навіть останній вузлик із квасолею. В господарстві Філоненків була свиня і малі поросята. Вони загинули від хвороби, але голодна родина поїла їх і завдяки цьому якийсь час протрималася. 

 

У той час, як над селом витала голодна смерть, «комнезами» часто п’янствували ввечері у приміщенні сільської ради. 

 

Узимку 1933 року впродовж одного тижня померли батько і мати. В ті страшні дні сусіди говорили йому: «Поплач, синку, твої ж батьки померли».

 

Але з притаманною дітям відвертістю він сказав: «Я не можу плакати, бо дуже їсти хочу!». Важко уявити, наскільки нелюдськими були страждання малолітньої дитини (Василькові було лише 9 років), якщо голод відібрав почуття жалю навіть до найближчих людей. 

 

Після смерті батьків Василько разом із 11-річним братом Іванком якось знайшли у клуні на дні бочки залишки висівок. Вони дуже зраділи своїй знахідці і почали готувати для всієї сім’ї їжу.

 

Закип’ятили воду, кинули туди висівки, добавили потертих жолудів, а щоб був ще й запах опустили декілька разів у кип’яток торбинку, у якій колись зберігалися оселедці і від них ще залишився сильний запах. Потім вони ще неодноразово використовували торбинку «для заправки». 

 

Навесні 1933 року, коли з’явилася трава, Василько з Іванком ходили на луг, щоб вгамувати голод бодай цією першою зеленню. Одного разу просто там втратили свідомість.

 

Непритомними їх знайшли сусіди, забрали до себе і виходили. Але голодна смерть уже чатувала на Іванка — через якийсь час він таки помер.

 

У тому ж році не стало і сестри Марини та найменшого братика Андрійка. 

 

Рятуючи Василька від голоду, старші брати і сестри відправили його до дядька Тимофія Філоненка в Білорусь. Завдяки цьому він і вижив... 

 

«Війни вистачить і на твою долю»

 

Україна ледь оговталася від пережитого Голодомору, як знову прийшла біда — війна. 22 червня 1941-го Василь разом з однолітками пас корови.

 

В небі на невеликій висоті з’явилися літаки з хрестами на крилах, які летіли над залізницею в напрямку Києва.

 

Хлопці подумали, що то санітарна авіація. Але один із літаків опустився ще нижче і біля підлітків упав град куль...

 

Лише дивом ніхто з хлопців не постраждав, а літак полетів далі. Пілот бачив, по кому стріляв, і, мабуть, задовільнився тим, що налякав хлопців... Удома ж вони дізналися, що розпочалася війна.

 

Через декілька днів на військову службу призвали найстаршого брата Василя — Григорія. Прощаючись, він сказав Василю: «Війни вистачить і на твою долю». Невдовзі він пропав безвісти.

 

І тільки у 1990 році син Василя Філоненка — Володимир — випадково прочитав у газеті «Сільські вісті» інформацію про те, що учні зі Скалата на Тернопільщині розшукують родичів, загиблого в їхньому місті Філоненка Григорія Васильовича.

 

Виявилося, що це справді брат Василя Васильовича. Згодом, на День Перемоги, пан Василь побував на могилі брата. Його дуже щиро і гостинно прийняла місцева влада, учні, громадськість...

 

Однак повернімося у буремні роки війни. 5 серпня 1941 року окупанти зайняли станцію «Чоповичі». Окупація тривала до листопада 1943 року.

 

Відразу ж після звільнення села на війну був мобілізований, незважаючи на певні проблеми зі здоров’ям, брат Василя — Микола.

 

А потім і він сам. Згодом доля звела їх на курсах підготовки у Народичах Житомирської області. Василь  проходив підготовку на зв’язківця, а Микола на кулеметника.

 

Якось Микола сказав братові: «Я буду першим номером кулеметного розрахунку і довго не повоюю, а ти зв’язківець — ще поживеш».

 

Після завершення курсів брати потрапили в одну роту. Слова Миколи виявилися пророчими. 19 січня 1944 року він загинув у Мозирському районі Білорусі.

 

Про смерть брата Василь дізнався просто під час бою від знайомого бійця. Знайшов його понівечене осколками чи то міни, чи то снаряда тіло...

 

Але навіть не мав часу поховати брата, оскільки рота йшла в наступ. Лише гірко заплакав над його тілом і побіг наздоганяти своїх бойових побратимів.

 

(Під час підготовки матеріалу вдалося встановити точне місце поховання Миколи Філоненка — це село Скригалів Мозирського району. Ці дані я передав родичам загиблого). 

 

А через місяць тінь смерті нависла й над самим Василем — він був тяжко поранений. Проте доля була милостивою: він, єдиний із п’ятьох братів, вижив. А потім — знову на фронт.

 

Війна котилася все далі на захід і все ближче до лігва нацистів. 

 

В один із весняних днів 1945 року батальйон, у якому служив Василь, зупинився на перепочинок біля дороги, яка вела на Берлін.

 

Серед бійців вирізнявся непосидючістю зовсім ще юний боєць Михайло (польові військкомати відразу після звільнення окупованих територій призивали на службу навіть 16-річних юнаків, якщо вони були фізично розвинені. — Авт.).

 

І ось цей боєць на дорожньому вказівнику, де було зазначено, що до Берліна — 90 кілометрів, вивів хімічним олівцем: «Х...ня! Дійдемо!». 

 

Напис бійця на знаку помітив генерал, який проїздив. Він зупинився, наказав командиру зібрати особовий склад і суворо запитав, хто зробив напис на вказівнику.

 

Всі мовчали, очікуючи «розносу» від генерала. Той повторив своє запитання, але вже таким тоном, що стало зрозумілим: автору напису треба зізнаватися.

 

Коли винуватець вийшов зі строю, генерал якийсь час мовчав, ніби роздумуючи, як вчинити, а потім сказав: «Молодець, солдат! Ти дуже влучно виразив бойовий запал радянських воїнів. За стійкість духу, мужність і рішуче прагнення громити ворога оголошую тобі 10 діб відпустки!».

 

І вже зовсім по-батьківськи додав: «Їдь додому, синок, а ми за цей час і без тебе до Берліна дійдемо»...

 

22 квітня 1945 року на підступах до Берліна під сильним артилерійським і мінометним вогнем Василь Філоненко усунув шість пошкоджень телефонної лінії і забезпечив безперервний зв’язок батальйону з підрозділами. За цей подвиг його було нагороджено медаллю «За бойові заслуги». 

 

А 25 квітня розпочався штурм Берліна. Німецькі війська в передсмертній агонії чинили шалений опір. Бої точилися за кожний будинок.

 

В одному з таких боїв Філоненко наштовхнувся на групу німецьких солдатів. Не злякавшись переважаючих сил ворога, він вступив у нерівний бій і вогнем з автомата знищив п’ятьох солдатiв і 10 узяв у полон.

 

Ще й захопив два станкових кулемети та один міномет. За це хороброго бійця було нагороджено орденом Слави III ступеня.

 

Про ці подвиги я дізнався з нагородних листів Філоненка через сайт «Подвиг народу».

 

Після взяття рейхстагу воїнами опанували неймовірна радість і полегшення від того, що нарешті закінчилася ця страшна війна.

 

Багато хто залишав свої підписи на колонах і стінах рейхстагу (деякі збережені й до сьогодні, їх можна побачити в німецькому парламенті).

 

Залишив свій підпис і гвардії рядовий 83-го гвардійського стрілецького полку 27-ї гвардійської стрілецької дивізії Василь Філоненко. 

 

З війни — у голод

 

Я знав Василя Васильовича ще в розквіті сил, і мене дивувало те, як він міг здійснити такі подвиги, будучи дуже тихою і спокійною людиною.

 

Відповідь на це питання якось мені дав учасник Другої світової війни, полковник у відставці Іван Федорович Нечаєв.

 

За його словами, війна дуже змінювала людей: тихих і непримітних часто робила відважними і безстрашними, а сміливих і геройських, на перший погляд, іноді навпаки — боягузами...

 

Війна завершилася, але не закінчилася служба для Василя Філоненка, як і для багатьох тисяч молодих воїнів, які продовжили службу, оскільки серед цивільного населення не було юнаків, яких можна було призвати до війська.

 

Додому Василь Васильович зміг повернутися тільки в 1947 році. До речі, батько моєї дружини і учасник Другої світової Григорій Васильович Симончук (світла йому пам’ять) пішов на військову службу в 1939 році, пройшов усю війну, а додому повернувся лише в 1946 році, не побувавши за сім років жодного разу у відпустці.

 

А сьогодні багато юнаків не хочуть іти до армії — не на чотири роки чи сім, як згадані ветерани, а й на півтора року, як того вимагає теперішнє законодавство. І це в країні, де знову точиться війна...

 

Герой же нашої розповіді після повернення додому працював у місцевому колгоспі. У 1947-му в Україні знову настали зловісні голодні часи. Кожного дня, йдучи на роботу, у вікні будинку своєї сестри Надії він бачив її трирічного синочка Толю.

 

Серце Василя, який дитиною теж пережив подібне, краяв біль від того, що малюк голодував. Восени, щоб якось допомогти сестрі, Василь під час оранки картопляного поля знаходив бульбу, клав її в кишеню шинелі, а наприкінці робочого дня присипав шинель землею, щоб легше було знайти картоплю.

 

Вночі повертався і забирав свої знахідки. Василь дуже ризикував: якби його на цьому спіймали, то могли б судити за крадіжку.

 

У 1954 році Василь одружився з одинокою жінкою Ольгою, яка мала дочку Раю. У подружжя народилося двоє дітей — Валя і Володя. Але дружина померла молодою, в 31 рік...

 

Його друга дружина, Тетяна, теж мала дочку Олену. Згодом народився ще й син Сашко. Таким чином Василь Васильович виховав і вивів у люди п’ятьох дітей.

 

З 50-х років і до виходу на пенсію працював на залізниці. Василя Васильовича не стало в 2007 році, але пам’ять про нього живе у його дітях, шістьох онуках та чотирьох правнуках.

 

За життя ветеран був не дуже говіркий і про свої подвиги на війні він ніколи не розповідав. Проте тепер його родина знатиме про них і гордитиметься своїм батьком і дідом...