29 квітня цього року відзначаємо 100-ліття проголошення Конституції Української Народної Республіки.
Ця Конституція вперше у світовій практиці надавала право національним меншинам на національно-персональну автономію та закріплювала право національних союзів на законодавчу ініціативу.
У переддень 100-ліття цієї події пропонуємо читачам «УМ» розмову з викладачкою Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, яка веде курси з історії української культури, етнології та етнічної і національної самосвідомості, — Наталею Аксьоновою.
«Україна має прогресивне законодавство...»
— Наталю, якою є сьогодні участь представників різних етносів у розвитку Української держави?
— Наразі наша нація обділена увагою з боку етнічних груп. Я починаю свій спецкурс «Етнічні групи України» з вивчення правових засад існування різних етносів в Україні. Далі міркуємо зі студентами, що сприяє збереженню самобутності етнокультурних спільнот. Порівнюємо, які «привілеї» мають національні меншини в сусідніх державах, у Західній Європі. І студенти відкривають для себе, що Україна має в цьому плані прогресивне законодавство, за яким усі етноси можуть утворити структури, що обстоюють їхні цінності й особливості на рівні Української держави.
— Кілька прикладів, будь ласка. З чого видно, що в нас хороші умови для розвитку різних культур?
— По-перше, дуже багато країн не гарантують навіть початкової освіти рідною мовою. А за нашим законодавством, держава зобов’язується впроваджувати початкову освіту рідною мовою і забезпечує її відповідним комплексом підручників і навчальних матеріалів. Також будь-які три представники одного етносу можуть написати статут і стати засновниками культурно-освітньої етнічної організації.
— А в інших країнах із цим складніше?
— Так, потрібно, приміром, щоб членами цієї групи були не менше 500 осіб чи навіть більше. Ще приклад: у свідоцтво про народження дитини є змога вписати ім’я новонародженого з урахуванням етнічних особливостей. Ось народився син у Джамали, його записали: Емір-Рахман Сеіт-Бекірогли Сулейманов. В інших країнах імена в державних документах уніфіковані під певний зразок.
«Є спекуляції на статистичних даних...»
— Чи етнічні спільноти, на вашу думку, цікавляться українською нацією і територією, на якій вони живуть?
— Ступінь відкритості спільнот різний. Українською мовою володіють найкраще вірмени й білоруси. Що таке етнічна група? Це представники одного етносу, які живуть поза своєю державою і утворюють етнічні шлюби всередині своєї групи. Таких груп у нас не так і багато. Утім є спекуляція на статистичних даних, коли говорять, що «в Україні живуть понад 100 національностей». Потрібно нагадати, що термін «національність» не вживається у міжнародній спільноті і застосовувався тільки в СРСР. Є народ, або ж етнос, і є нація.
Скажімо, за даними перепису 2001 року, 390 громадян України визнали себе бурятами, 48-евенками. Але їхні діти в Україні не укладають моноетнічних шлюбів. Найзакритішою етнічною спільнотою в Україні, чиї представники укладають шлюби переважно між собою, є роми. На другому місці євреї, потім вірмени, болгари, румуни... А більшість представників етносів, у тому числі й росіяни, асимілюються через укладання міжетнічних шлюбів.
Найактивніше навчанням рідною мовою займаються вірмени. Але їхні діти вивчають і українську — вони націлені на інтеграцію в українську націю. Дехто говорить: «Вивчимо англійську, тихенько не зважатимемо на українську, і в глобальному світі виживемо». Але ж більшість молоді з етнічних спільнот хоче долучитися до такої привілеї в Україні, як навчання у ВНЗ на бюджетній основі — для цього треба скласти ЗНО з української мови та літератури.
За статистикою, найгірше українську мову складають вихідці з місць компактного проживання угорців і болгар. По-перше, вони не мають серед представників своїх етнічних груп висококваліфікованих українських філологів. Люди, які викладають у їхніх школах українську мову, здебільшого, не є представниками їхнього етносу. По-друге, молодь цих двох етнічних груп заохочували навчатися у ВНЗ Угорщини чи Болгарії.
До речі, в Болгарії через демографічну кризу все навчання у ВНЗ відбувається безкоштовно. Угорці ж переконані, що навчання у ВНЗ Угорщини відкриває їм шлях до кращого працевлаштування в Євросоюзі. Донедавна у Береговому потужно працював філіал угорського університету, де можна було отримати угорський диплом.
— Наскільки зараз серед угорців поширена ідея «приєднання» цих кількох районів до Угорщини?
— Ця ідея нікуди не зникала від 1946 року. Вона всіляко підігрівається з боку угорської влади. Угорці претендують на цю територію ще з часу захоплення Карпатської України. Стратегія угорської держави націлена на те, щоб якомога міцніше втягнути ці райони у сферу впливу Угорщини.
— Якби ці люди спрямували свої зусилля на розвиток територій, де народилися і зростали, то від цього виграли б і вони, і Україна?
— Так. Зробити кар’єру в Україні для них легше, ніж в країні, яку вони розглядають як батьківську. Приміром, запорізькі й бессарабські болгари, які приїжджають до Болгарії, спілкуються старим діалектом болгарської мови, законсервованим із часу переселення наприкінці ХVIII століття. Їх відразу впізнають за їхнім акцентом. Тому найперше, що вони мають зробити, — це вивчити сучасну болгарську літературну мову. До того ж вони не відразу адаптуються в болгарському суспільстві.
«І в етнічних українців, і в етнічних груп є спільна проблема...»
— Яким чином можна донести це до етнокультурних спільнот?
— Не треба забувати, що Українська держава на сьогодні є не надто людяною стосовно самих українців... Ми наразі можемо говорити про Батьківщину, яка надана цим етнічним групам при народженні. Говорити про те, що жодна країна світу не може взяти на себе зобов’язання щодо цих людей, які народилися в Україні, — більші, ніж власне Україна. Утім у нас чимало людей намагаються набути громадянства інших країн — тих же Румунії, Угорщини. І для молоді слід вирішити: вони інтегруються в українське суспільство чи готуються до еміграції.
Тут виходимо на головну проблему. У нас усіх — і в етнічних українців, і у кримських татар, і в’єтнамців, і в угорців — є одна спільна проблема: немає перспектив реалізації молодому спеціалісту в Україні. Жодній етнічній спільноті в нас немає преференцій щодо кар’єри. Скажімо, при Харківському університеті тренується дуже потужна юніорська команда з математики. Вона майже на половину складається з в’єтнамців.
Але це не значить, що в подальшому ми зможемо усіх цих представників олімпіадної команди втримати в Україні. Не варто забувати, що триває війна, а наша держава тільки-но звільнилася з колоніальної залежності. І з того, як ми консолідуємося всі: угорці, молдавани, всі в Україні, — залежить, чи буде наша Україна успішною державою.
— Слід творити націю на засадах мультикультуралізму чи інтегруватися навколо чогось іншого? Україна, взагалі, поліетнічна чи моноетнічна?
— Головний меседж, який я хочу донести, що в Україні потрібно будувати моноетнічну націю. Це дуже добре перевіряється за правилом, що встановлене для такого роду спільнот. Якщо дві третини населення країни є представниками одного етносу — в країні формується моноетнічна нація. Якщо менше двох третин — поліетнічна.
За переписом 2001 року, українці за етнічною приналежністю складають приблизно 78 відсотків від загальної кількості. Це трохи більше, ніж дві третини. Українці на цих землях автохтони, нізвідки не прийшли. Таким чином, у формуванні української нації має бути стрижень: українська культура і українськість як така.
«Система русифікації міста була запущена в 1933-му...»
— Чому так важливо, щоб представники інших народів на території України пізнали і прийняли українську культуру як головну в Україні?
— Тому що українська культура, створена на цих територіях, відображає картину світу, що відповідає природним регіонам України. І цей досвід мають використовувати представники всіх інших народів, які мешкають тут. Вони мають принаймні ознайомитися з цією картиною світу, яку транслює українська культура, мова. Інакше вони не зможуть адаптуватися та психологічно поєднатися з цими територіями і людністю.
— Як нещодавня колоніальна залежність впливає сьогодні на міжетнічні стосунки в Україні?
— Єдина — російська — культура була тоді взірцем, усіляко пропагувалася і в свідомість вкладалася думка, що вона набагато краща, вища від інших. Лише абсолютне прийняття російської культури і мови давало змогу людині робити кар’єру, просуватися суспільними щаблями в «інтернаціональній» державі СРСР. Наприкінці 1950-х система вищих навчальних закладів в СРСР надала можливість «колгоспним кріпакам» отримати паспорт і виїхати з села.
А місто відразу вимагало російської мови. Система русифікації міста була запущена в 1933 році. Українізація підсилила ідею від’єднання від Москви, а для Союзу Україна була головним ресурсом. Русифікація впливала на рівень життя. Що краще — перейти на російську і отримувати продуктові картки на заводі чи «трудодні» в колгоспі, говорячи українською? Досі в нас існує поділ на «сільську» і «міську» культуру. Українська розглядається як сільська, причому недолуга, кумедна. «Ти що, з села?» — питають зневажливо.
— І яке ставлення може бути в етнічних спільнот до українців, якщо повага до самих себе ось так витравлена?
— Маю констатувати, що в сучасних студентів немає цієї конотації — «українська — селянська мова». Дуже часто вони зазначають, що українська культура — значуща, висока, світового рівня. Але старше населення досі дотримується «старих» поглядів.
