«Щоб досягти успіху в будь-якій справі, потрібно вкласти в неї свою душу і серце. Не кошти, не інвестиції, не бажання заробити — а вкласти себе!» — так пояснює власний феномен успішності Михайло Поплавський, який днями відсвяткував 25-річчя ректорської діяльності.
Цю дату в Київському національному університеті культури і мистецтв святкували яскраво і зі смаком.
Студенти влаштували масштабний флешмоб: створили біля головного корпусу вишу напис із кульок «Ректор 25 років», які потім випустили в небо.
Червоною доріжкою через «живий коридор» зі студентів йшли до вишу поважні гості: Віктор Ющенко, В’ячеслав Кириленко, Ростислав Карандєєв, Степан Івахів, Володимир Бандуров, Ігор Молоток, Олександр Пономарьов, Євген Рибчинський, Сергій Шахов, Володимир Макеєнко, Олександр Горган, Дмитро Гордон, Михайло Дорошенко, Юрій Рибчинський, Геннадій Татарченко, Денис Богуш, Володимир Бебешко, Ахтем Сеітаблаєв, Володимир Мойсеєнко, Богдан Бенюк, Дмитро Ступка та інші відомі особи.
З нагоди ювілею Михайло Поплавський презентував книжку «Ректор», в якій відверто розповів про себе, родину, свій шлях до успіху та становлення університету.
Студенти зробили улюбленому керівникові ще один пам’ятний подарунок — відзняли фільм «25-річчя ректорства», який, зізнається Михайло Михайлович, він і сам уперше побачив разом із гостями на презентації.
Михайло Михайлович був у доброму гуморі, багато жартував і сипав дотепами, а гострим на слівце він був завжди. У мене якоїсь миті навіть закралася думка — а чи не час Поплавському вже видавати книжку власних афоризмів?
«Думав, буду їздовим, як батько»
«Колись я мріяв, що виросту і підміню в колгоспі батька, який працював їздовим, — згадує Михайло Поплавський. — Але Бог вирішив інакше: бути Мишку ректором. Я з дитинства займався художньою самодіяльністю, після служби в армії був завклубом, грав на сільських весіллях. А потім зрозумів: якщо нічого не зміниться, то зіп’юся, бо ж де весілля, там і застілля. От і кажу мамі: «Буду вступати в інститут культури».
Закінчив виш із червоним дипломом і вирішив вступати до аспірантури.
«Та сталося несподіване: партком інституту культури не рекомендує мене до аспірантури, хоча я все здав на «відмінно»! — продовжує Михайло Михайлович. — Якби мене тоді рекомендували в аспірантуру, дали б мені кафедру, то, можливо, я б там і досі сидів...Але це зачепило мене, мій український гонор, амбіції, і головне — честь і гідність українця. Я сказав на засіданні парткому, що не буду себе поважати, якщо не захищусь. Потім прийду і мухоморів вчорашнього розливу, таких як ви, розжену, бо ви є гальмом інституту».
Обіцянку, дану парткомівським «мухоморам», він таки дотримав. І незабаром повернувся в інститут... ректором. Проте це був тільки початок боротьби.
«У столичних вишах на сто років уперед усе розписано, хто і коли стане ректором. А тут Міша з села прийшов і раптом став керувати. Такого не буває! — каже Михайло Поплавський. Тому невдовзі знайшовся формальний привід і Поплавського змістили з посади. Почалися суди, на захист ректора, який вже встиг здобути авторитет серед молоді, стали студенти. За тих часів виграти судовий процес у будь-якого міністерства було нереально, проте Поплавському, за потужної підтримки студентства, і це вдалося! «Взагалі вважаю, що студенти — це святі люди. Студента потрібно любити — таке моє переконання», — каже ректор.
І молодь відповідає Михайлу Михайловичу цілковитою взаємністю. Студентство — публіка особлива, її не купиш оцінками в заліковках, а брехню й нещирість відчуває здалеку. Проте з Поплавським у них повне порозуміння, для них він — «свій у дошку».
Мені згадалася історія, яку нещодавно розповіла знайома лікарка. До її відділення госпіталізували студента з Університету культури.
Згодом до неї зателефонувала секретарка Поплавського і з’єднала з ректором. Михайло Михайлович поцікавився станом здоров’я хлопця, запитав, що потрібно: «Цей хлопчина сирота, про нього нікому подбати». Невдовзі від Поплавського прибув «гінець» і привіз гроші на дорогі ліки, яких не було у відділенні. «На моїй пам’яті це був єдиний випадок, коли ректор особисто і дійсно щиро переймався cвоїм студентом», — додала лікар.
І цю батьківську турботу студенти відчувають у всьому, навіть у тих умовах, що для них створені, починаючи з чистих відремонтованих туалетів і закінчуючи комфортними інноваційними аудиторіями.
«Я розглядаю студентів як своїх колег. Вони мені довіряють, а довіра — дуже дорогого коштує, — ділиться ректор. — У мене 25 років немає ні днів прийому, ні годин прийому. Студент може прийти до мене в будь-який час і я його вислухаю. Ми вчимо студентів вірити в себе і свої сили. Бо якщо людина вірить, вона перемагає. Ми формуємо філософію лідерів, філософію переможців, що вони мають бути кращими. Я бачу в студентах самого себе багато років тому і горджуся, що в мене сьогодні є такі «поплавки».
«Усе тільки починається!»
«Коли я прийняв Університет культури, тут було всього два факультети — культурно-освітньої роботи і бібліотечний, які були не дуже популярними серед молоді, — згадує ректор історію вишу. — Вивчивши досвід українських і світових університетів, я зрозумів, що ми не виживемо, якщо не відкриватимемо конкурентоздатні перспективні спеціальності. Сьогодні маємо 46 спеціалізацій, готуємо фахівців із готельно-ресторанного і туристичного бізнесу, дизайну і реклами, піару й журналістики, кіно і телебачення, міжнародних відносин, режисури і шоу-бізнесу, музичного та хореографічного мистецтв, економіки, права та інформаційних технологій. В університеті сьогодні — найвищий вступний конкурс».
Але перед цим була ще одна сторінка — проект «Співаючий ректор як технологія».
«20 років тому прийшов до мене Михайло Михайлович і каже: «Що треба зробити, аби вийти на сцену?» — згадував на презентації продюсер Володимир Бебешко. — «Треба вдягти костюм Бетмена, — кажу, — і полетіти». Він одягнув і полетів!» (Для першого кліпу на пісню «Юний орел» Поплавський, нагадаємо, знявся в образі Бетмена. — Авт.)
Задум — утнути щось таке, аби про університет заговорили, — був ризикований і авантюрний.
«Фішка була в чому? Сам вихід ректора на сцену мав викликати стрес, шок і його несприйняття. Головна задача була — привернути увагу до iнституту культури. Ми з цього проекту зі 100 можливих відсотків витиснули всі 500!».
Бо поки одні ним захоплювалися, інші критикували, команда Поплавського займалася реформуванням освітнього процесу, втіленням програми стратегічного розвитку інституту, і результат не забарився: в найвищих урядових кабінетах уже готували президентський Указ про надання вишу статусу Національного.
«Це було визнання всього колективу, мене як ректора, ми довели, що на ринку навчальних культурно-мистецьких послуг — найкращі. Тепер хочу, аби університет став українським Гарвардом. Щоб українські діти не їхали здобувати освіту за кордон, а навчалися тут, в Україні». Що втне задля досягнення цієї мрії Михайло Поплавський, можна тільки гадати.
«25 років — це і мало, і багато — наголошує він. — Все тільки починається!»
Аплодисменти ректору
«Кожна людина, яка приходить в Університет культури, закінчує його перш за все громадянином України, — зауважив у вітальному слові третій Президент України Віктор Ющенко. — Славно, що ректор та його професура виховують справжніх українців, адже культура — основний духовний пласт держави, вона найбільше ідентифікує нас. 90 відсотків «зірок» України викладають у цьому виші, і це теж мистецтво — зібрати їх тут та поширювати досвід».
Віце-прем’єр iз гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко додає: «Я 25 років знайомий з Михайлом Поплавським і 25 років спостерігаю, як він продовжує нести слово правди в українську культуру. Мої найщиріші вітання та побажання ще 25 років процвітання і благополуччя».
...Чи багато в Україні вишів, які ідентифікують за прізвищем ректора? Мабуть, університет Поплавського такий один.
«Я щасливий, що святкую сьогодні серед своїх», — каже він. Свої — це 10 тисяч студентів і чималий викладацький колектив.
«Лідер нічого не вартий без своєї команди, якою я горджуся. Щоб вистава відбулася і в кінці аплодували, треба правильно роздати ролі. У мене кожна людина на своєму місці», — впевнено каже ректор.
У будь-якому випадку, аплодисменти за свій найуспішніший проект — КНУКіМ — ректор Поплавський дійсно заслужив!
