Письменниця Олена Осмоловська — людина, яка змінює світ. А коли змінити його не вдається, то створює новий.
І в цьому її світі кожна людина — навіть якщо має вроджені чи набуті вади здоров’я — має право побачити себе в книжці.
Керівник радив писати художні твори
— Пані Олено, колись ви залишили комфортний кабінет у Верховній Раді заради творчості, але творчості — особливої. Не шкодуєте?
— Будь-яка творчість особлива. Я змінила комфортний кабінет на цілий світ. І це зовсім не означає, що одного дня я раптом потрапила в казку. Такий мій вибір приніс паралельно з казкою багато розчарувань, сліз та важкої праці. Але я в жодному разі не шкодую.
Настав своєрідний момент істини, і мій вибір дав мені можливість дихати на повну. Це пояснити неможливо. Весь час писала, й одного разу зрозуміла, що потрібна реалізація. Навіть готуючи звіт про офіційну зустріч, я часто додавала метафору, художньо оформлювала думки керівника, на що він відповідав, що такого не казав і радив мені писати художні твори! Так одного разу зрозуміла, що час щось змінювати. І тепер найбільша для мене нагорода, якщо бодай одна дитина прочитала мої твори і щось цікаве з них для себе взяла.
— Але ж у вас і особлива аудиторія. Чому обрали саме тематику інклюзивної літератури? Адже це зовсім нелегка ніша…
— Зараз наше суспільство намагається виробити якесь спільне бачення термінології, ми поступово відходимо від визначень «людина з особливими потребами» або «особлива». Хоча і сьогодні, коли до мене звертаються батьки дітей з інвалідністю, вони зазвичай представляються батьками особливої дитинки. Як на мене, то запропоноване нашим проектом визначення «інклюзивна література» саме і є найбільш повним і комфортним для літератури про людей з інвалідністю або про особисту різноманітність.
Моя аудиторія — це кожен, кому цікаво стати моєю аудиторією. А тематику я не обирала спеціально, просто в моєму світі поруч зі мною живуть різні люди: з інвалідністю, без інвалідності, просто дивні, смішні або сумні. І кожен із них заслуговує на те, щоб потрапити в цікаву книжкову історію.
Першою моєю виданою казкою стала історія, головна ідея якої в тому, що не потрібно намагатися врятувати цілий світ, треба просто допомогти тому, хто поруч. Із нею я пішла до дітей. А ніша інклюзивної літератури зараз є справді нелегкою. Як і, між іншим, увесь видавничий процес. Багатьом людям простіше не помічати людей, які істотно відрізняються від них самих. Таке є, на жаль, у нашому суспільстві.
У всьому цивілізованому світі інклюзивна тема звучить, а ми в цьому плані відстали на кілька десятків років. Скажімо, у Швейцарії є спеціальна рада (IBBY), окремим напрямом діяльності якої є саме інклюзивні книжки. Є цікаві британські та американські книжкові проекти, які просувають інклюзивну літературу. Тому це питання я порушую якомога більше й акцентую увагу на необхідності популяризації і розвитку інклюзивної тематики у літературі та книговиданні.
Інклюзивні книжки приходять якось природно
— Саме тому і створили власний «Видавничий центр «12»?
— «Видавничий центр «12» народився для того, щоб видавати цікаві історії, а інклюзивні книжки приходять до мене якось природно. Нещодавно вийшла друком книга, написана практикуючим психологом, письменницею Вікторією Надикто. Прототипом казки стала дівчинка Даша, яка живе в Києві. У реальному житті дівчинка змушена щодня приймати ліки, бо бореться з недугою зі складною назвою — муковісцидоз. У казці ж одинадцятирічна сусідка Вікторії Даша та її улюблена собачка Емілія стають головними героями вигаданих історій. Читаючи казку, можна разом із героїнею і посумувати, і посміятися. Зауважу: із кожної реалізованої книжки 10 грн. йтиме на допомогу прототипу головної героїні книжки — дівчинці Даші. Придбати її легко через сайт osmolovska.com.
— Тобто ви ще й матеріально підтримуєте дітей з інвалідністю?..
— Я пишу та видаю книжки, а матеріально підтримати дівчинку Дашу може кожен, просто купивши та прочитавши захоплюючу історію. Таким чином ми реалізовуємо принцип читати = допомагати. Така книжка може стати інструментом для проведення книжкових благодійних зустрічей у школах та різних дитячих колективах.
— Ви «лікуєте» дитячі душі казкотерапією. А як народжуються ваші казки?
— Напевно, в першу чергу, я так лікую власну душу. А казки народжуються несподівано. Наприклад, інклюзивна казка «Сонце в озері твоєму», головні герої якої — дівчинка з синдромом Дауна та хлопчик з аутизмом, народжувалася довго, а була записана мною у Хрещенську ніч. Це інновація на книжковому ринку України, тому що вперше казка була ілюстрована авторськими ляльками. Їх створила київська дизайнерка Ольга Бутковська.
Інша інклюзивна книжка-гра «Квітті» народилася за порадою моїх донечок, які дуже люблять вигадувати власні казкові історії, дивлячись на картинки. Я сформулювала ідею, а молода талановита художниця Христина Маканик її намалювала. Так і з’явилася книжка майже без тексту, завдяки якій кожного дня можна вигадувати нові казки.
— З якого віку, на вашу думку, варто доносити до дитини інклюзивну тематику?
— Я вважаю — змалечку: як тільки дитина починає розуміти, сприймати цей світ, потрібно формувати відчуття толерантності, людського ставлення до всіх навколо. Це питання не має віку. Такі істини слід пояснювати з дитячого садочку. І ще одне: дітей неможливо навчити, якщо вони цього не хочуть. Тому потрібно подати тему цікаво. У жодному разі не насильницьким чином. І саме таку мету має інклюзивна література, через такі книжки можна цікаво подавати важливі теми.
А взагалі, спочатку потрібно працювати з батьками. На жаль, в Україні сьогодні є випадки, коли батьки, використовуючи професійну лексику, нормотипових діток виступають проти створення інклюзивних класів. І це відбувається саме через несприйняття та брак інформації. Свою відповідальність у цьому процесі я бачу саме в літературі та книговиданні.
— Ви ще викладаєте у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Чи там також є інклюзивна тематика?
— Письменник має бути постійно в русі, спілкуватися з читачами, надихатися молоддю. Для мене можливість професійної комунікації зі студентами — це своєрідна синергія, енергетичний обмін інформацією, ідеями, можливостями. Я намагаюсь не вчити студентів, а просто ділюся з ними тим, що знаю та вмію. Кому потрібно, той цю інформацію візьме та понесе далі. Так, до речі, відбувається і з інклюзивною тематикою. Я дуже рада та вдячна університету, що мої інклюзивні проекти та дослідження підтримуються та поступово створюється наукове підґрунтя інклюзивного напряму української видавничої справи.
