Досліджуючи репресії проти конотопських кобзарів у 30-х роках, завдяки допомозі СБУ в Чернігівській області (Конотоп тоді був у її складі), я ознайомилась з їхніми судовими справами.
Випадково знайшла й матеріали «трійки» щодо обвинувачення в антирадянській діяльності селян із села Мартинівка.
Ця явно сфабрикована справа — зразок жахливого терору проти українського селянства, який чинив в Україні московський окупаційний режим.
На селі радянська влада репресивними методами заганяла селян у колгоспи, придушуючи найменші прояви спротиву.
За вже відпрацьованими ГПУ сценаріями викривались «контрреволюційні організації».
Знайдені мною у Держархіві Чернігівської області документи свідчать, що саме такий «антирадянський осередок» був виявлений у Мартинівці Плісківського району Чернігівської області, — щоб виправдати невдачі швидкої колективізації.
У листі до Всеукраїнської православної церковної ради її уповноважений Василь Устименко-Бакумовський згадував це село як національно свідоме, повідомляючи у серпні 1921 року про становлення там Української церкви: «(...) боротьба захоплює з кожним днем усе більше і більше людей, в боротьбі почувається здоровий народний, тільки одному українцю належний, дух, який бадьорить і, відкриваючи завісу перед майбутнім, показує реальну Українську Автокефальну Живу Соборноправну Церкву!».
Обвинуваченими вибрали кількох селян, за анкетою — «крестьяне-кулаки», яких голова кооперації Терентій Прокопенко, звичайно ж, «крестьянин-бедняк», назвав «...одними из самых ярых врагов соввласти». (Тут і далі мова оригіналу. — Авт.).
Саме їх він вважав винними у тому, що в колгосп із 760 дворів записалося менше 100. На несвідомих селян жалівся і уповноважений з проведення, за його словами, різних кампаній на селі Григорій Морской: «В процессе проведения своей работы я наталкивался на упорство со стороны некоторой части населения».
На нього ніби мали вплив кулаки, які агітували не підписуватися на займи, не вступати до кооперації і т. д., «благодаря чему тормозилась возможность проведения этих мероприятий власти».
Оскільки, як змушені були визнати ці представники влади, «открытых антисоветских выступлений с их стороны замечено не было», до уваги слідчі брали з допитів свідків натяки, припущення, наклепи — все, що годилось для фабрикації справи.
Так, у справі Дмитра Карпенка червоним олівцем було підкреслено його діяльність як священика УАПЦ, участь у місцевій «Просвіті», зв’язки з головою товариства і навіть те, що співав «Заповіт», «Морозенко» та інші українські пісні. «Когда головою «Просвиты» был Бакумовский, то они с Карпенко были большими друзьями».
Свідчення про діяльність в УАПЦ та «Просвіті», зокрема, і про поїздку на її повітовий з’їзд підкреслено і у звинуваченого Василя Ляха: «При власти Центральной Рады в начале 1918 года вплоть до прихода немцев я был кассиром местной «Просвиты». (...)Когда у нас в селе организовалась украинская община, я тоже дал свою подпись».
Те, що репресії проводилися, перш за все, проти найсвідоміших селян, наочно показують і такі вислови свідка Петра Репія у справі Дмитра Карпенка: «Идя на дело организации украинской церкви, делал это в силу своих политических взглядов, желая в той или иной мере развить чувство ненависти к существующей власти. Карпенко, это человек с такими крепкими и устойчивыми взглядами украинца-самостийныка, что на него ничего не подействует и он им никогда не изменит. Он несомненно тип, который может пойти в контрреволюционную организацию, чтобы работать против соввласти».
Звичайно, всі ці покази російською мовою були заздалегідь сформульовані слідчими ГПУ, зважаючи на те, що свідки, за анкетами, були малописьменними.
У звинувачувальному вироку Окружкому ГПУ від 6.05.1930 року стверджувалось, що Василем Ляхом, який «(...) в прошлом принимал активное участие в украинском шовинистическом движении, создана организация, ставящая своей задачей восстание на Украине против Советской власти».
Його звинуватили у вербовці людей, отриманні грошей з-за кордону для створення організації, яка ніби мала намір зупинити пасажирський рух на Конотопському пасажирському вузлі.
Згадали й участь у «Просвіті» 12 років тому: «Будучи убежденным украинцем, принимает участие в украинском движении, состоя членом правления «Просвиты» в с. Мартыновка».
Зовсім безглуздим було таке звинувачення проти цього малописьменного селянина, батька п’ятьох малолітніх дітей: «Лях собирался выехать за границу с целью получения инструкций и указаний к будущей весенней кампании по вызволению Украины, которое должно произойти в результате восстания внутри УССР, а также и внешней помощи под руководством Польши и Румынии».
Дмитро Карпенко був названий переконаним українцем — шовіністом, що проводить роботу в дусі відновлення на Україні Демократичної української республіки, говорив про необхідність надання матеріальної допомоги борцям за Україну, які мордуються в радянському концтаборі і гинуть там, як гинули українці при царі Петрі.
Його звинувачували також у тому, що він ніби агітував селян не здавати хліб у кооперацію тому, що отриманий хліб радянська влада відправляє за кордон, а підписуватись на займ не варто, тому що гроші, заплачені за облігації, пропадуть. Про колективізацію він говорив, що це ніщо інше як кріпацтво. І ще — співав українські пісні.
Рішенням «трійки» (Особого совещания при Коллегии ГПУ) Дмитра Карпенка та Василя Ляха засудили на 3 роки концтаборів. А 60-річному Якову Щеку дали 3 роки концтаборів умовно (Протокол 162/492 від 22.05.1930р.)
На цьому переслідування «убежденных украинцев» не закінчилося. Дмитра Карпенка було вислано з Сиктивкарського концтабору, де він відбував покарання, у Сумський оперсектор ГПУ і 6 липня 1931року висунуто нове звинувачення.
У звинувачувальному висновку вказувалось: «Органами ГПУ на Украине ликвидирована повстанческая организация, ставившая перед собой целью содействия в интервенции Украины капиталистическими государствами, поднятия вооруженного восстания, свержение советской власти, отделение Украины от СССР и создание Соборной Украинской Демократической Республики. Организация обьединяла контрреволюционную часть украинского населения, в основном интеллигенцию, стоящую на платформе УНР».
Згідно з протоколом Судової трійки при Колегії ГПУ від 5 лютого1932 року, він отримав 5 років концтаборів. За спогадами одного з діячів УАПЦ Василя Потієнка, після концтабору на Медвежій Губі в 1937 році чоловіка знову заарештували.
Певно, не закінчились концтабірні муки і для Василя Ляха після закінчення терміну покарання. Бо вже в серпні 1932 року управління Вишерських таборів на Уралі терміново надіслало запит його справи.
У 1989 року ці репресовані українські селяни разом із тисячами невинних жертв більшовицької влади були реабілітовані.
Родичі репресованих, вказані в автобіографіях, «не значатся» (так коротко записано в реабілітаційному документі Чернігівської прокуратури).
Та хто їх шукав? Найімовірніше, довгі роки перебуваючи в статусі родин ворогів народу, люди так і не дізнались про реабілітацію доброго імені своїх рідних.
