Душа Буші

      У Дер­жав­но­му ре­єс­т­рі не­ру­хо­мих пам'яток Ук­ра­ї­ни цей уні­каль­ний об'єкт — за­по­від­ник «Бу­ша» на Він­нич­чи­ні — сто­їть на­рів­ні з та­ки­ми всес­віт­ньо ві­до­ми­ми пам'ят­ка­ми, як Софiя Ки­їв­сь­ка, Бах­чи­са­рай­сь­кий та Кер­чен­сь­кий iсто­ри­ко-куль­турнi за­повiдни­ки, Ки­є­во-Пе­чер­сь­ка лав­ра. Так виз­на­че­но в до­дат­ку до пос­та­но­ви Кабiне­ту Мiнiстрiв Ук­ра­ї­ни № 1761 від 27 груд­ня 2001 ро­ку «Про за­не­сен­ня пам'яток iсторiї, мо­ну­мен­таль­но­го мистец­т­ва та ар­хе­о­логiї нацiональ­но­го зна­чен­ня до Дер­жав­но­го ре­єс­т­ру не­ру­хо­мих пам'яток Ук­ра­ї­ни». Крім то­го, Дер­жав­ний iсто­ри­ко-куль­тур­ний за­повiдник «Бу­ша», роз­та­шо­ва­ний в од­ной­мен­но­му се­лі Ям­піль­сь­ко­го ра­йо­ну, — єди­ний об'єкт та­ко­го ста­ту­су на Вiннич­чинi. На жаль, це зов­сім не оз­на­чає, що міс­це­ва вла­да ста­вить­ся до ньо­го з на­леж­ним по­ша­ну­ван­ням.

      Не­пов­торнiсть пам'ят­ки виз­на­ча­єть­ся цiлою низ­кою чин­никiв, якi вiд си­вої дав­ни­ни на­ко­пи­чу­ва­ли­ся з пли­ном ча­су. Най­пер­ший з них — клі­ма­тич­ний. Дов­ко­лишнiй гор­бис­тий лан­д­шафт, який за­хи­щає від силь­них віт­рів ро­дю­чу до­ли­ну рiчок Бу­шан­ка та Му­ра­фа, які са­ме тут зли­ва­ють свої рус­ла, здав­на при­ваб­лю­вав лю­дей.

      На те­ри­торiї, яка ни­ні вiдно­сить­ся до Бу­шан­сь­кої сiльської ра­ди, на­ші пред­ки жи­ли без­пе­рер­в­но уп­ро­довж ти­ся­чолiть. Уче­ні ви­я­ви­ли, що тут од­на за од­ною змі­ню­ва­ли­ся різ­ні ар­хе­о­ло­гіч­ні куль­ту­ри: кiлька трипiльських по­се­лень ран­ньо­го та се­ред­ньо­го перiодiв, слiди дiяль­ностi пред­с­тав­никiв бу­го-днiстров­сь­кої та чер­няхiвської куль­тур, куль­ту­ри шну­ро­вої ке­рамiки... До­сить гли­бо­ко коп­ну­ти — i в будь-яко­му мiсцi мож­на наштовхну­ти­ся на за­лиш­ки по­су­ду та зна­рядь працi да­ле­ких предкiв. Свою час­т­ку у спiльну спад­щи­ну внес­ли скiфськi i сар­матськi на­ро­ди, якi за­ли­ши­ли в ближ­ніх око­ли­цях кiлька по­ки що не­дослiдже­них кур­ганiв. Уза­га­лі, в ар­хе­о­ло­гіч­но­му пла­ні те­ри­то­рія по­ки що ком­п­лек­с­но ма­ло­дос­лід­же­на, тож май­бутнi ре­тельнi по­шу­ки мо­жуть вiдсу­ну­ти пер­ше за­се­лен­ня ме­жирiччя Бу­шан­ки i Му­ра­фи на­зад ще ти­ся­чолiть на двад­цять-трид­цять. Як-не-як, сто­ян­ки первiсних лю­дей до­би па­ле­олiту ви­яв­ле­но у ближ­ньо­му Приднiстров'ї — за якийсь де­ся­ток кі­ло­мет­рів. Мож­ли­во, оз­на­ки ко­лиш­ньо­го стій­би­ща по­ки що прос­то не пот­ра­пи­ли ар­хе­о­ло­гам на очі.

        Та навiть то­го, що є, до­статньо, аби вва­жа­ти Бу­шу унiкаль­ною. Перш за все при­вер­та­ють ува­гу за­лиш­ки язич­ниць­ко­го скель­но­го хра­му з рельє­фом ри­ту­аль­но­го приз­на­чен­ня, ви­ник­нен­ня яко­го да­ту­єть­ся по­чат­ком пер­шо­го ти­ся­чолiття на­шої ери — чер­няхiвською до­бою. Зго­дом храм ви­ко­рис­то­ву­вали слов'ян­сь­кi пле­ме­на­ ти­верцiв, що на­се­ля­ли цю міс­ци­ну. Жод­но­го подiбно­го ка­пи­ща з рiзьбле­ним на ка­ме­ні настiнним рельє­фом в Ук­ра­ї­ні — та й Схід­ній Єв­ро­пі — бiльше не­має. Зго­дом тут роз­ки­ну­ло­ся по­се­лен­ня часiв Ки­їв­сь­кої Русi, яке адмiнiстра­тив­но належа­ло Га­лиць­ко-Во­лин­сь­ко­му князiвству.

      Пов­ний iсто­рич­ний опис Бушi зас­лу­го­вує на кни­гу, але в ко­рот­ко­му га­зет­но­му ма­терiалі до­во­дить­ся об­ме­жи­тись хiба що ок­ре­ми­ми на­йяс­к­равiши­ми епiзо­да­ми. А во­ни i в пiзнiшi перiоди бу­ли та­ки­ми, що їх iз гордiстю мож­на вкар­бу­ва­ти зо­ло­ти­ми лiте­ра­ми в ук­ра­їн­сь­ку iсторiю. Чо­го вар­та ли­ше зна­ме­ни­та обо­ро­на ко­заць­кою за­ло­гою Бу­шан­сь­кої фор­тецi 1654 ро­ку вiд пе­ре­ва­жа­ю­чих поль­сь­ких сил. Вiд пiзньо­се­ред­ньовiчної фор­тецi збе­рег­ла­ся нарiжна ве­жа, яка за­раз є ок­ра­сою за­повiдни­ка. У тi ро­ки тут час­то бу­вав прадiд май­бут­ньо­го кла­си­ка пол­ков­ник Ос­тап Го­голь, який ко­ман­ду­вав Мо­гилiв-Подiльським при­кор­дон­ним пол­ком (Бу­ша вхо­ди­ла до йо­го скла­ду). До за­по­від­ни­ка увій­шов і ста­ро­вин­ний цвин­тар ві­сім­над­ця­то­го сто­літ­тя, де на за­рос­лих мо­хом, по­де­ку­ди по­ва­ле­них і врос­лих у зем­лю хрес­тах мож­на ро­зіб­ра­ти іме­на і да­ти смер­ті міс­це­вих ко­за­ків.

      Тут же, в уро­чищi, кiло­метрiв за два вго­ру по течiї Бу­шан­ки, ко­лись зби­ра­ли­ся гай­да­ма­ки. Ця мiсци­на так i на­зи­ва­єть­ся — Гай­да­маць­кий яр. I хоч вiн адмiнiстра­тив­но вхо­дить до су­сід­ньо­го Чернiвець­ко­го ра­йо­ну, про­те фак­тич­но скла­дає єди­не лан­д­шаф­т­не i куль­тур­не цiле з Бу­шею.

      Гай­да­маць­кий яр має ста­тус ге­о­логiчно­го за­каз­ни­ка. Ске­лі схи­лiв уро­чи­ща, що здiйма­ють­ся на кiлька­де­сят метрiв, вра­жа­ють не­тор­ка­ною при­род­ною кра­сою, а їхнi ви­гад­ливi фор­ми, вит­во­ре­ні за ба­га­то літ віт­ря­ною та вод­ною еро­зі­єю, нiби самi нап­ро­шу­ють­ся на те, щоб от­ри­ма­ти чу­дер­наць­кі наз­ви: Ма­монт, Двiйня­та, Гриб, Ба­ран, Завiша­на ска­ла... Ос­тан­ня справдi ви­сить у повiтрi — кiлька­над­ця­ти­тон­ний ула­мок не ско­тив­ся вниз по схи­лу, а за­че­пив­ся за сусiдiв i три­ма­єть­ся прос­то ди­вом.

      Ок­ра­си за­повiдни­ка до­пов­нює су­часнiсть — ве­ли­чез­ний парк скуль­п­тур, який ство­рюють ру­ки митцiв, котрi по­чи­на­ю­чи з 1986-го при­їж­д­жа­ють сю­ди що­ро­ку не тiльки з Ук­ра­ї­ни, а й з-за кор­до­ну на унiкаль­ний кам'яний пле­нер...

      У лис­то­падi 2004-го ви­пов­нить­ся 350 рокiв з по­ри ге­ро­їч­них ко­заць­ких зма­гань, i знов ува­га ук­ра­їн­с­т­ва бу­де при­ку­та до Бушi. Та ко­ли ми з ди­рек­то­ром за­по­від­ни­ка Олек­сан­д­ром Пір­ня­ком за­во­ди­мо мо­ву про те, з чим він зби­ра­єть­ся зус­т­рі­ча­ти юві­лей, про ста­но­ви­ще, в яко­му нинi пе­ре­бу­ває за­повiдник, до­во­дить­ся спус­ти­ти­ся із зах­мар­них iсто­рич­них ви­сот до ба­наль­них бю­рок­ра­тич­них буднiв, а на до­да­чу — до нiко­му не потрiбно­го конфлiкту, в який за­по­від­ник ви­я­вив­ся втяг­ну­тим. Спра­ва в то­му, що 1998 ро­ку, ще до на­бут­тя iсто­ри­ко-куль­тур­ним ком­п­лек­сом за­галь­но­нацiональ­но­го ста­ту­су, мiсце­ва сiльська ра­да вiдве­ла на йо­го те­ри­торiї дiлян­ку для будiвниц­т­ва цер­к­ви, а за­тим релiгiйнiй гро­мадi УПЦ бу­ло ви­да­но дер­жав­ний акт на во­лодiння зем­лею.

      I це поп­ри те, що те­ри­торiя вже тодi бу­ла охо­рон­ною на під­с­та­ві чин­но­го (ще ра­дян­сь­ко­го) За­ко­ну «Про охо­ро­ну куль­тур­них пам'яток», тож ви­рі­шен­ня цьо­го пи­тан­ня не на­ле­жа­ло до ком­пе­тен­ції сіль­сь­кої ра­ди. Про­те ні ра­йо­н­на дер­жав­на ад­мі­ніс­т­ра­ція, ні об­лас­не уп­рав­лін­ня куль­ту­ри, яко­му без­по­се­ред­ньо під­порядковується за­по­від­ник, не пос­пі­ша­ють ін­ці­ю­ва­ти ска­су­ван­ня зга­да­но­го рі­шен­ня.

      А то­му кош­ти, видiленi з дер­жав­но­го бюд­же­ту на ге­не­раль­ний роз­ви­ток за­повiдни­ка i на ство­рен­ня йо­го ге­не­раль­но­го пла­ну, «за­ви­са­ють» у повiтрi незгiрше ска­ли з Гай­да­маць­ко­го яру — у ди­рекцiї за­галь­но­нацiональ­но­го за­повiдни­ка по сьо­годнi не­має дер­жав­но­го ак­та на зе­мель­ну дiлян­ку пло­щею всьо­го-на-в­сьо­го 6,68 гек­та­ра. I спра­ва з мiсця не ру­ха­єть­ся.

      Зви­чай­но, си­ту­ацiя не па­то­ва. Мож­на спро­бу­ва­ти до­мо­ви­ти­ся з релiгiйною гро­ма­дою (хоч нас­п­рав­ді зро­би­ти це важ­ко!) про бу­дів­ниц­т­во цер­к­ви в iншо­му мiсцi. Врештi, мож­на бу­ло б i на те­ри­торiї за­повiдни­ка рес­тав­ру­ва­ти ста­ро­вин­ну цер­к­ву, ана­логiчну тiй, що сто­я­ла тут у XVII—XVIII столiттях і до сьо­год­ні не збе­рег­ла­ся. Але ж хто вiзьметь­ся за фiнан­су­ван­ня та­ко­го до­ро­го­го про­ек­ту?

      Не по­вин­на ж, вреш­ті-решт, до­ля унiкаль­ної пам'ят­ки, яка є на­род­ним на­бут­ком, за­ле­жа­ти вiд рі­шен­ня од­ні­єї сіль­сь­кої ра­ди.