Під знаком роду Лимичів

      Помічено, що всі події, пов'язані з родом Лимичів, не випадкові. Якщо на мапі України з'єднати суцільною лінією колишнє карпатське село Лікоть, Рівне і подільське село Гарячківка, вийде прямокутний рівнобедрений трикутник з вершиною у Рівному. Лимичі вважають це божественним знаком, тому в цих трьох населених пунктах встановлено відповідні символи. Неподалік місця, де розташована церква святого архістратига Михаїла, охоронця роду, вони встановили у 2000 році пам'ятний знак «Корінь роду Лимич», а в нього заклали капсулу з інформацією про свій рід. Цього року на Святу Трійцю у Гарячківці на Вінниччині, неподалік церкви Іоанна Богослова,було зведено і освячено стелу «Доля роду Лимич». Третій родинний символ «Знак роду Лимич» освятили тепер у Рівному. Знак складається з трикутної триметрової стели зі стилізованим зображенням угорі Всевидющого ока та трикутного п'єдесталу, на який піднято каміння з біблійним змістом: «На все свій час — час розкидати каміння і час каміння громадити». На іншому боці стели — родовий герб. Ця дивовижна бетонна споруда ніби зависає над землею і символізує одночасно і Божу волю, і силу духу предковічного єднання.

      Сотні кілометрів долають Лимичі, щоби вшанувати пам'ять предків, вклонитися їхнім могилам, землі, звідки бере витоки великий селянський рід...

      Рівнянин Андрій Лимич, лікар за фахом, дослідив коріння дев'яти поколінь до початку XVIII століття і розшукав понад тисячу родичів по всьому світу. Зацікавившись етнічним походженням і етимологічним значенням слова «Лимич», дослідник довідався, що рід походить від єдиного предка Григорія Лимича з уже неіснуючого села Лікоть, теперішнього Турківського району Львівської області. Саме тут, як стверджують архівні документи, ще з XIV століття проживали його предки. Село було розташоване на берегах річки Сян, на межі Лемківщини і Бойківщини. Більшість його мешканців — бойки. Тому коли у селі з'явилася родина лемків, їх стали називати лемкичами. Андрій Іванович з'ясував, що з часом прізвище набуло численних змін і перетворилося на Леміч, Ліміч і Лимич, яке нині найпоширеніше. На початку XVIII століття більшість роду добровільно переселилася із Закарпаття на Поділля, де звільнилося багато родючих земель. Так Лимичі, зокрема, опинилися у рідному селі батька Андрія Івановича — Гарячківці, що на Вінниччині. Зараз багато Лимичів мешкає у Городоцькому і Сокальському районах Львівщини. Саме сюди їх у 1946 році, внаслідок трагічної операції «Вісла», переселили з рідного села Лікоть. Архівні документи підтверджують, що Лимичі з вінницького села Гарячківка є кровними родичами тих Лимичів, котрі мешкають на Львівщині. Рівнянин Андрій Лимич припускає, що представники двох гілок роду могли зустрітися на початку ХХ століття під час Першої світової війни на одному полі бою, але по різні його боки. Адже дід дослідника Андрій Васильович служив у російській армії, а його далекий родич з Галичини Стефан Іванович — у складі австро-угорського війська.

      Ще у Сибіру, де народився і прожив понад 30 років, Андрій Лимич поставив за мету повернути історичну пам'ять кожному з нині живих Лимичів і відродити родинні зв'язки. Коли повернувся на омріяну Україну, батьківщину своїх репресованих батьків, то за 10 років своїх досліджень розшукав понад тисячу родичів по всій країні, а також у США, Канаді, Австралії, Німеччині і Росії. З допомогою науковців Львова, Кам'янця-Подільського і Рівного Андрій Лимич узагальнив зібрані матеріали, склав генеалогічне древо роду, яке сягає корінням аж до XVIII століття. Велику родину він зібрав у Рівному на початку жовтня 2000 року. Понад 300 Лимичів з різних куточків України і світу вперше зустрілися разом на велике родинне віче та установчі збори першої родинної організації «Всеукраїнський фонд роду Лимичів». Тоді вони здійснили акт самопожертви — безкоштовну здачу донорської крові. Це було одночасно і таїнством кровного єднання роду! Різні люди, розкидані у просторі і часі, зібралися докупи через три століття. Ця неординарна організація, давній селянський рід, була представлена на Третьому Всесвітньому форумі українців у Києві.

      На родинному гербі у рослинному символі є дві гілки вільхи: одна осіння (старші представники родини), а інша — весняна (це молодь). Осіння гілка складається з двох листків і шишечок (вони символізують родину — чоловіка, дружину і дітей), а весняна — з листя і цвіту, що уособлює продовження роду. Вільху обрали не випадково. Кажуть, вона символізує життя. А легенди розповідають про походження людини від цього дерева. До того ж у народі вільху називають «лемичем». Цікаво, що Лимичі не тільки відроджують давні традиції свого роду, а й започатковують нові. Наприклад, про народження нового Лимича вони сповіщають дзвонами, які встановлені на місці розташування колишнього села Лікоть, на пам'ятнику «Корінь роду Лимич». Символічно, що Лимичі встановили й освятили хрест на місці зруйнованої радянською владою Свято-Михайлівської церкви у Лікті. З гордістю вони розповідають історію, пов'язану з місцевим храмом. Коли їхній родич, Степан Михайлович, довідався, що святиню збираються знищити, він ризикував життям, аби врятувати церковний дзвін. Разом з односельчанами зняв його вночі і закопав. А вже через 40 років урятований Лимичами дзвін скликав парафiян на службу Божу до новозбудованого храму в Сокальському районі на Львівщині.