Два століття тому французький філософ Огюст Конт довів, що знання можна отримати лише в результаті суто наукового (не філософського) пізнання.
Так зародилася методологія позитивізму, наразі провідна пізнавальна установка практично всіх природничих наук. Філософія як «наука наук» перестала панувати в природознавстві.
Наріжним каменем природознавства стали експеримент і науковий факт — об’єктивне спостереження, котре можна перевірити; з сукупності фактів складається наукова картина світу.
Після робіт Ч. Дарвіна і його послідовників сама еволюція стала фактом для переважної більшості природознавців.
Проте не для всіх. Релігійні адепти в деяких країнах змогли добитися заборони викладання еволюційної теорії. Найвідомішим випадком є «мавпячий процес» 1925 року в США.
Прихильники креаціонізму («вчення про створення») відкидають загальноприйнятні, багаторазово підтверджені наукові теорії щодо походження Всесвіту, Землі, біологічної еволюції загалом і людини зокрема.
Останнім часом в Україні спостерігається справжній ренесанс креаціонізму. Столицю заполонили псевдохристиянські шарлатани, послідовники Живих богів.
«Наукові» неокреаціоністи, не пропонуючи нових концептуальних ідей або аргументів, друкують солідні монографії, а скромні креаціоністські брошурки безкоштовно роздаються біля кожного людного місця.
Це свідчить про примітивізацію викладання біології в середній школі, вищих навчальних закладах і гостру нестачу науково-популярної літератури.
Про журнали рівня «Наука і життя», «Наука і релігія» тощо в Україні годі й мріяти.
Відтак книга Йелле Роймера «Homo Urbanus. Парадокс еволюції» (К.: Видавництво Жупанського) стане в нагоді тим, хто ще уникає серйозної філософської та природничої літератури, проте прагне глянути на природу, еволюцію, людину під незвичним ракурсом.
Зокрема, його відповідь на здавалось би тривіальне питання: «Де ж тоді криється базове поняття індивідуума?» — є доволі несподіваним.
Дійсно, зрідка зустрінеш думку, що «наше тіло є рециклінговою одноразовою упаковкою, що служить для популяції мікроорганізмів».
Та й твердження, «щоб земля залишалася свіжою і родючою, з діючою екосистемою, час від часу відмирають декілька видів», — достатньо несподіване.
Нідерландський біолог наводить приклади співжиття різних організмів. Колоніальні форми життя є серед рослин (вольвокс), одноклітинних (губки) і багатоклітинних (корали, моховатки) тварин.
Найвідомішими безхребетними, котрі створюють колонії, є терміти, бджоли й мурахи. Вища форма об’єднання — еусоціальна — існує у ссавця (підземного гризуна) голого землекопа.
На думку Й. Роймера, життя в колонії з розподілом праці серед її мешканців є «еволюційною інновацією».
Й. Роймер вважає, що й людина має жити в колоніях, аналогічних сім’ям термітів, бджіл або мурах.
Для цього потрібна дещиця — «перенести антисексовий ген Neofem2 від термітів на людину», бо саме тотальна пристрасть до розмноження заважає людині жити в комунах із розподілом праці (секс — не виключення).
«Місто — майбутнє середовище проживання людини. І тут поступово виникне Homo Urbanus. Тільки питання: як вона виглядатиме і як житиме»?
