У творчому доробку Надії Василенко-Коровянської чотири поетичні збірки та численні малюнки, зроблені гуашшю: квіти, пейзажі, жіночі образи й ангели...
«Ангели Чорнобиля» — цикл робіт. Незважаючи на те, що тематика не з радісних, вона вражає яскравістю образів: ангели в національному українському вбранні серед жита, волошок, маків і соняшників, їхні обличчя прикриті різнобарвними квітами. Це — про нас, про українців.
Янголи на чорному тлі — була біда. Втім привертають увагу яскраві кольори — символ радості і надії на кращу долю для України.
40 ангелів — за два місяці
— Надіє, звідки черпаєте сюжети для живопису?
— Вони самі приходять. І вже коли приходять, доки не намалюєш, порятунку від них немає. Каталізатором може бути що завгодно — звук, колір, квітка, людина, сильна емоція. І байдуже, яка та емоція була, бо через 15 хвилин малювання я вже посміхаюся тому, що малюю.
Інколи «бачу» в голові готову картину в кольорі, інколи лише частинку (і з неї починаю малювати), а інколи просто «відпускаю» руку і вона робить щось сама, і то найцікавіше, бо навіть я не знаю, що воно буде. І в такому випадку треба знайти гарний мультик або дитячий фільм для «фону», тоді робота сама робиться.
— Ви романтична натура. Чому звернулися до чорнобильської теми?
— Смію сподіватися, що романтики в мене порівну з адекватним сприйняттям реальності... Власне, чорнобильська тема була і лишається болючою для кожного, хто так чи інакше причетний до подій, що відбувалися, здається, ще зовсім недавно — майже 32 роки тому. Не оминув цей гіркий келих і мене. Якось зателефонував мені мій друг — видавець Максим Павленко, який тоді започаткував видання серії фотоальбомів із циклу «Зона відчуження», на той час уже вийшли альбоми «Ляльки Чорнобиля» й «Обличчя Чорнобиля». Він запитав, наскільки близька мені чорнобильська тема і як я як художник бачу Ангелів Чорнобиля. Після цього я взялася за цю роботу.
— Як довго працювали над циклом робіт «Ангели Чорнобиля»?
— Над чорно-біло-червоними роботами (які, власне, й задумувалися в національній українській кольоровій гамі, притаманній тій місцевості), а це десь 40 робіт, — приблизно два місяці. І думала на той момент часу, що серія вже завершена. Але через два місяці раптово з’явилися ще ангели, і в цих роботах додалися кольори. Для мене Ангели Чорнобиля — це душі тих, хто нас захистив, душі тих, хто вже пішов, це пам’ять про них, і про те, що вони для нас зробили... А кольори вплела з надією на відродження тієї землі, на те, що вона зможе очистися і знову квітувати, стати придатною для життя.
— Де можна побачити ваших ангелів?
— Сказати, що важко, коли колосальна праця лишається незатребуваною, — це нічого не сказати... Завдяки моїм небайдужим друзям я знайшла простий шлях рішення — відправити моїх ангелів у самостійну подорож «у люди», до тих, кому це потрібно і цікаво. Саме вони — небайдужі друзі — Ігор Агарков, Юрій Якимчук, Олександр Мельник і Ясу Сугімо (японець, що побачив моїх ангелів на інтернет-сторінці і не зміг лишитися байдужим) — доклали чимало зусиль, аби надрукувати невеликим накладом презентаційні примірники художньо-літературного альбому «Ангели Чорнобиля» для бібліотек (на безкоштовній основі). У кожній бібліотеці, в якій зберігаються оригінали картин, є і примірник художньо-літературного альбому «Ангели Чорнобиля». Наразі це три бібліотеки: імені Миколи Реріха, Київського Національного технічного університету будівництва і архітектури (КНУБА) та духовно-просвітницького центру «Київський Єрусалим».
Посприяти одужанню діток
— Ви є автором-художником незвичайних казок-розмальовок. Розкажіть про цей проект?
— Насправді було два окремі проекти, але з однією людиною. Це був дуже цікавий досвід для мене як непрофесійного художника. Якось через спільних знайомих зустрілася на просторах інтернету з дитячим психологом Разидою Ткач, вона запропонувала проілюструвати її книжку «50 цілющих казок для дітей». Чесно скажу, вагалася, чи впораюся, тим більше що звикла працювати з кольором, а книга мала бути чорно-білою, та й ніколи раніше не працювала ілюстратором.
Зробила три тестові малюнки, попередила Разиду, що не зможу робити більше одного варіанта ілюстрації до казки (бо як побачила, так намалювала, інакше вже не зможу, не тому що капризую), її все влаштувало, і треба сказати, що з 50 малюнків, на прохання Разиди, підправляла лише вуса одному годиннику, аби він не мав такий суворий вигляд. Уже по закінченні роботи Разида Ткач мені відкрилася, що було кілька художників, що робили оті три перші тестові малюнки, був конкурс, і мої їй сподобалися (підійшли) найбільше, бо в них збереглося дитяче сприйняття світу.
А кілька місяців потому Разида готувала благодійний проект — казки-розмальовки для онкохворих дітей — і запросила мене зробити розмальовки до своїх казок для одужання. Я дуже зраділа такій можливості — ще раз спробувати посприяти одужанню діточок і отримати новий досвід як художник-ілюстратор. І мені здається, що нам усе вдалося...
Оригінали ілюстрацій до обох книжок зберігаються в Разиди в робочому кабінеті і, сподіваюся, допомагають її маленьким пацієнтам одужувати.
— А пам’ятаєте свій перший малюнок?
— Най-най-найперший? Та ні, навряд... А от перший, з якого почалося нестримне і палке малювання — так! Чорна киця на червоній квітці, чимось схожа за стилістикою на японський стиль.
— Є яскравий спогад дитинства, пов’язаний із малюванням?
— Сиджу в кущах із густим врожаєм червоної і білої порічки біля нашої хати у Біличах і намагаюся ті ягоди відтворити — і ніц у мене не виходить. У дитинстві, певне, як усі... Малювала Петриківку в дитячому садочку і змальовувала вподобаних героїв із «Малятка» і «Веселих картинок» мамі і решті домашніх до свят.
Незабутня зустріч
— У вас є безмірне бажання дарувати свої ілюстрації. Свої поетичні збірки ви самі ілюстрували?
— Скажімо, в мене просто є така любов — дарувати. Це окремий вид задоволення. Я, як, напевне, і будь-яка людина, дуже люблю отримувати подарунки (не мають значення розмір і грошовий еквівалент, а лише людина і її намір зробити приємне). А ще більше люблю дарувати — радувати близьких і щойно побачених, але чомусь приємних мені людей, а особливо коли бачу, що людина вподобала якусь річ (чашку, з якої пила в мене чай, керамічного дзвоника над дверима, чи мою роботу/картину...), легко віддаю, з радістю. І дуже люблю обирати (робити) подарунки для близьких: коли майже на всі сто впевнена, що вони зрадіють.
Власне на авторському сайті макетів (віршів і прози) в електронному вигляді значно більше ілюстрацій, ніж у збірках поезій. Є ще друкований прозовий дебют — книга «Карпати кличуть!».
Як каже моя мама: «І швець, і жнець, і на дуді гравець». Пишу сама, редагую сама (за фаховою освітою я саме редактор, але давно не працюю на цій ниві, тож навички дещо розгубила, та й око замилюється, коли все сам), малюю сама, верстаю теж — баба семиділуха! Важкувато. Страждає якість, але зате ні від кого не залежу, нікому голову не морочу й отримую те, що хотіла.
— Яке місце в житті художниці Надії Василенко-Коровянської займає поезія?
— Це невід’ємна й органічна частина мене, можливість поділитися з іншими своїми думками, емоціями, відчуттями, почуттями. Пишу, скільки себе пам’ятаю. Але «зрілі» вірші були написані в студентські роки, під час навчання на видавничо-поліграфічному факультеті НТУ КПІ. Мої вірші були надруковані в першому альманасі поезії фізиків і ліриків, із понад двохсот претендентів було обрано 49 авторів, у тому числі мене та поетку Вікторію Осташ, з якою товаришую. Згодом Вікторія Осташ започаткувала при НСПУ поетичну студію «Перехрестя», куди запросила до участі й мене.
— Маєте історію, пов’язану з Богданом Ступкою.
— Це був мій перший «похід» до Спілки письменників. Варто зазначити, що я погано орієнтуюся на місцевості, байдуже — в лісі чи у місті. Тож, прямуючи у Києві до приміщення Спілки, я вийшла на Хрещатику з метро, але (звісно) не в той бік. Намагаючись вирулити дворами до вулиці Банкової, 4, вийшла до Театру Франка, де розгубилася остаточно. Там стояли четверо чоловіків, з яких двоє — спинами. Я, затинаючись, запитала, чи підкажуть мені, як пройти до Спілки письменників?
Один із них щиро посміхнувся і почав показувати руками і розказувати словами, куди мені йти і де повернути. Це був... Богдан Ступка. Я не могла оговтатись від здивування і Стримати щире захоплення цією людиною, і ще якийсь час просто стояла на місці, як стовпчик, щасливо посміхаючись. Зрештою, я таки мусила подякувати і йти своєю дорогою, але ту зустріч несу в серці через усе життя... Зі Спілкою в нас стосунки не склалися, але кращого дарунку і дороговказу доля мені зробити не могла.
— Слово і малюнок — це для вас?..
— Ідилія.
