Коли розгорівся скандал навколо керівника САП Назара Холодницького, мало хто звернув увагу на його слова про те, що він вимагатиме публічного прослуховування та аналізу всіх записаних у його кабінеті розмов.
І закликав робити висновки лише на підставі докладного аналізу того, що він насправді казав, і того, що він після цього зробив.
Власне, з цим, тобто з детальним аналізом сказаного у співставленні з подальшими діями об’єктів нашої уваги, у нас і справді великі проблеми.
Ми живемо в кліповому суспільстві, перенасиченому інформацією, де громадська думка часто формується на основі коментарів окремих експертів, вирваних із контексту фраз, добряче приправлених емоціями.
В результаті ми часто робимо висновки, які не мають нічого спільного з першоджерелом.
І одна справа, якщо просто хтось чогось не дочув чи не зрозумів. Інша — якщо маніпуляція фактами відбувається свідомо, відволікаючи увагу громадськості від одного і переводячи на інше.
І якщо ще років п’ять тому головним полем битви за серця і душі людей був телевізор, то останнім часом ці баталії все більше переносяться в інтернет.
Пропонуємо вам звернути увагу на кілька класичних способів маніпуляцій.
Ні дня без сварки
Якщо в часи Майдану соцмережі були платформою для пошуку та єднання однодумців та формування конструктивного діалогу, то нині цей діалог усе більше скочується до рівня, кажучи по-простому, «срачів».
Причому не важлива тема дискусії, не важливо, в що це може вилитися — важливий емоційний градус спілкування.
Градус протистояння свідомо накручується до рівня переходу на особистості та взаємних образ. Як і теми для дискусій, які часто виникають на рівному місці і свідомо поширюються.
Хоча рівень аргументації багатьох буває на рівні «я сам на власні очі це бачив по телевізору».
Це яскраво було помітно, наприклад, по недавніх дискусіях щодо доцільності знесення «кримських інсталяцій», яка розгорнулася на «Фейсбуці» 18 березня.
Основний аргумент противників знесення (за дивним збігом обставин, це виявилися люди, наближені до БПП чи адміністрації Президента) — «як можна прапор кидати під ноги?», «варвари, це неповага до нашої історії», «це проти Криму і кримських татар».
І дискусія справді виявилася досить гострою й емоційною. Хоча свідки подій запевняють, що нічого страшного і крамольного не сталося: учасники акції протесту просто розібрали конструкції (до речі, прапорів там не було, а були лише полотна синьої тканини), які заважали проходу, й акуратно склали їх в одну купу.
До речі, те ж саме зробили б під вечір комунальники. Але скільки людей через це відвернулися одне від одного?
До речі, це ще одна мета, з якою влаштовуються такі «срачі» — пересварити однодумців і змусити їх перестати чути одне одного.
Зачіпаються, як правило, больові точки: мова, історія, пам’ять. І якщо реальність не дає підстав для чергового розгону теми, їх можуть вкидати штучно.
Один з останніх прикладів — дискусія з приводу того, чи варто переводити українську мову на латинку.
Три дні весь україномовний сегмент «Фейсбуку» тільки й обговорював це питання. Але наскільки воно нагальне саме зараз і взагалі, звідки воно виникло, в цей час мало хто замислювався.
Загалом, будь-яка топова тема живе в соцмережах не більше трьох днів. Але не буває дня, щоб нам не підкидали нових тем для поділу на різні табори.
Часу вистачає лише для того, щоб рефлексувати. Для переосмислення проблеми і правильних висновків його немає — нас уже смикають за інші ниточки і кличуть у нові віртуальні бої.
Хто не з нами — той проти нас
Ще один улюблений спосіб маніпуляції, який взяли на озброєння політтехнологи від влади — навішування ярликів.
У часи Майдану улюбленим словом, яким «маркували» неугодних, було слово «провокатор».
«У нас мирна акція, не слухайте провокаторів, не піддавайтеся на провокації, ми ведемо переговори, ми висунули їм вимоги, ми добиватимемося від влади, щоб нас почули», — лунало зі сцени чи не в кожному виступі тих, хто взяв на себе місію бути обличчям Майдану.
Пізніше практика показала, що слово «ми», очевидно, стосувалося саме тих, хто це говорив.
Пізніше слово «провокатор» у лексиконі маніпуляторів замінилося на «рука Кремля», «не треба розхитувати човен» та «картинка для російських ЗМІ».
Критикуєш владу? — Ти «агент Кремля», який свідомо чи несвідомо реалізує російський план із дестабілізації суспільства, «розхитуючи човен» та «роблячи картинку для російських ЗМІ», які сплять і бачать, що в нас усе погано, а ми їм у цьому допомагаємо.
Зрештою, один із недавніх постів у «Фейсбуці» радника Президента Юрія Бірюкова, де той відкрито назвав усіх, хто не задоволений нинішньою владою (і на яких так само вже навісили ярлик «зрадофілів»), ворогами, — лише підтверджує те, що за чотири роки в цьому плані практично нічого не змінилося.
До речі, один з останніх ярликів, якими почали маркувати неугодних, — несповна розуму.
Саакашвілі закликає до імпічменту Президента? — Та він якийсь нарваний і божевільний, у нього, мабуть, проблеми з психікою.
Савченко хотіла влаштувати теракт? — Та їй треба призначити психіатричну експертизу.
Хмара захотів узяти Савченко на поруки? — Та він на старості років поїхав розумом, щось таке меле.
Лариса Ніцой відстоює право українців на рідну мову в освіті та сфері обслуговування? — Та вона ж ненормальна, копійками кидається.
І ці мислевіруси, грамотно закинуті в інтернет і розігнані хвилею, формують нашу думку, вбиваючи навіть бажання розібратися, що ж відбувається насправді.
А дарма. Бо той же Степан Хмара, виступивши в ефірі каналу ZIK, дуже грамотно і толково пояснив свою позицію.
«Я не є адвокатом Савченко, я лише вважаю, що не варто її тримати під вартою, коли достатньо домашнього арешту. Я не думаю, що з цієї справи варто роздувати ту мильну бульбашку, яку намагаються роздути. Не варто підігрівати таким чином і без того надмірні Надіїні амбіції, використовуючи її політичну недосвідченість і завищену самооцінку. Надія не розуміє, що за слова теж треба відповідати. Але відповідальність за слова не співмірна з тими обвинуваченнями, які їй висувають. Нею можна легко маніпулювати, але завербувати її неможливо, це не той склад характеру. Взагалі, тут треба дивитися на все з точки зору того, кому це вигідно», — заявив політик і тверезо та аргументовано пояснив свою точку зору, припустивши, що операція зi «знешкодження Надії Савченко» готувалася спільно силами ФСБ та СБУ.
Але його слів практично ніхто вже не почув. Бо, прочитавши фразу, що Хмара став на бік Мураєва і Шуфрича, заступившись за Савченко», багато хто або видалився з друзів, або заблокував сторінку політика, вкорінившись у думці, що «у Хмари щось із головою, а був же таким патріотом!».
Шоу — наше все
Узагалі, ситуація з арештом Надії Савченко прекрасно демонструє схильність наших політиків до театральних жестів та ефектних викриттів, які є ще одним способом маніпуляції та привернення громадської уваги.
До такого способу вдаються тоді, коли результатів роботи катма, але треба створити видимість бурхливої діяльності.
Згадайте хоча б арешт у прямому ефірі на засіданні Кабміну у 2015 році очільника ДСНС Сергія Бочковського та його заступника Василя Стоєцького.
Чи «кіно про Ігоря Мосійчука» у залі парламенту та виведення останнього у супроводі конвою. Або нещодавні зняття депутатської недоторканності з народних депутатів Борислава Розенблата та його п’ятьох колег, арешти із залученням вертольотів та спецназу «очільників бурштинової мафії» на Рівненщині чи драматичне затримання екс-глави фіскальної служби Романа Насірова.
Судові засідання у цих справах тривають і досі, а тим часом їхні фігуранти спокійно гуляють на волі і навіть виграють суди щодо поновлення їх на посаді.
Інший «хіт сезону» — це запобігання терактам та замахам на політиків. За останній час від такого лиха були «врятовані» народні депутати Антон Геращенко та Олексій Гончаренко, а екс-генпрокурор Віктор Шокін ледь не отримав кулю в лоб на робочому місці із застосуванням тепловізора.
Цікаво, що, окрім гучних заяв та подробиць операції з вуст самих «врятованих», ми в більшості випадків так і не почули, а що ж за цим стояло: ні мотивів злочину, ні імен замовників, ні вироків суду.
До речі, про те, що Надія Савченко і справді могла просто стати жертвою спецоперації з боку СБУ, говорить і ще кілька фактів. По-перше, тема про підрив Верховної Ради, Кабміну та адміністрації Президента — далеко не нова.
Такі ж звинувачення, якщо пам’ятаєте, два роки тому були висунуті керівнику цивільного корпусу «Азов-Крим» Станіславу Краснову. І тоді у цій справі так само була замішана СБУ.
А по-друге, як стало відомо «УМ» із власних джерел, один зi «співрозмовників» Надії Савченко, той самий «Кедр», ще до цього скандалу заводив із бійцями розмови на тему, що «Ми спецназ, ми готові зробити переворот, але ви із Саакашвілі нам заважаєте». Хлопці послухали ці розмови і промовчали. А Надія, з її характером, очевидно, вирішила діяти.
Насправді ж, як показує практика, справжні спецоперації проводяться тихо і без зайвого галасу. І запобігти теракту буває ой як непросто, як і знайти після цього кінці.
Тому досі немає відповіді на запитання, хто і як убив Павла Шеремета, як і чому загинув волонтер Ендрю, хто організував убивство начальника резерву Головного управління розвідки Міноборони Максима Шаповала чи заступника начальника головного відділу контррозвідки Донецького управління Олександра Хараберюша.
Та й про загибель Аміни Окуєвої уже мало хто згадує. І таке враження, що навряд чи колись ми почуємо відповіді на ці запитання.
