Український політикум рясніє ідеями щодо переінакшення на європейський лад суспільно-політичного устрою нашої країни.
Зазвичай, це умоглядні побудови, спричинені незнанням сучасного й минулого інших держав.
За розміром, чисельністю населення, культурним розмаїттям та складністю історії подібною до України є Франція.
Різниця — хіба в успішності. Збагнути, як ця сумна різниця утворилася, допоможе ґрунтовне дослідження блискучого історика Фернана Броделя «Ідентичність Франції» (К.: Видавництво Жупанського).
Публікація тритомовика почалася п’ять років тому. У першому томі, що має назву «Простір та історія», зустрічаємо фразу, вельми незвичну для українців, узвичаєних скиглити: мовляв, Донбас — не Галичина.
Автор, залюблений у французьку просторову різноманіть, ніби риторично запитує: «Географія: чи саме вона вигадала Францію?». І далі пропонує гасло: «Нехай Франція зветься різноманіттям».
У другому томі під назвою «Люди і речі» Ф.Бродель переходить до демографії та економіки. Добробут людини і держави віддзеркалюється в кількості й щільності населення.
Демографічний поступ Франції — не висхідна пряма: у зменшенні числа французів (кельтів, галів) винні клімат, війни, хвороби.
Чи не найстрашніша з останніх — чума: «Історія чуми, здається, добре підпорядковується довготривалим біологічним циклам. Ми не знаємо, чому вона цілком зникла в Європі у ХVІІІ сторіччі, так само як це сталося на шістсот років раніше, після того як вона лютувала упродовж століть».
З Х до ХV сторіччя формувалася Європа: «Не може бути Франції, якщо нема Європи. Європа — наша родина, умова нашого існування. Європа консолідувалася, зцементувалася навколо нас». Водночас творився «французький народ»: «Французьке населення — це полотно, зіткане з різних етносів, поєднаних разом багатьох регіональних народностей, до яких доєдналися завдяки різним хвилям еміграції впродовж більш ніж сторіччя іноземці з Європи чи ще дальших країв».
Перекладена торік третя книга «Ідентичності Франції» відкриє очі багатьом українцям, зачарованим сьогоденним європейським добробутом, адже ранню історію Франції супроводжували «злидні, неврожаї, голодомори, хлібні бунти, повстання».
«Вигнати привид голоду з вочевидь багатої країни» вдалося ледве наприкінці ХІХ століття.
Швидка й несподівана руйнація селянської Франції й перетворення її на уніфіковану державу політичної нації відбулася саме завдяки відкритості території Франції, бо «будь-який політичний організм постійно підживлюється культурними надбаннями, які отримують завдяки вічному рухові, що розносить їх світом».
Відтак апологетам «працелюбності українців» варто обережніше ставитись до стереотипів, адже готовність «орати як раб на галерах» і прогрес — не є синонімами.
А селянська економіка, хоча й зберігає народну розмаїтість, спричиняє її закритість або навіть автаркію. Тоді як модерн вимагає уніфікації, єдності, торгівлі, націєтворення, лібералізму.
Разом із концентрацією капіталу, індустріалізацією, зростанням наукоємності виробництв змінювалося ставлення людей і урядів до грошей і банків.
Не дивно, що імена фінансистів зустрічаються в книзі частіше, ніж імператорів чи прем’єрів. Це має знати укрсучеліта. Як і те, що умілим політикам, які творять єдину націю і державу з різноманіття, — жоден Збруч не заважає.
* Рецензія на книжку Ґульнари Бекірової «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення. 1941—1991 роки» (К.: Критика) опублікована в «УМ» від 14.02.2018.
** Офіційні результати підномінації «Минувшина / біографії / мемуари» опубліковані в «УМ» від 14.03.2018.
