Цьогоріч Україна відзначатиме 85-ті роковини Голодомору 1932—1933 років.
Коли три десятитиліття тому завіса таємничості над найбільшою трагедією нашого народу впала, в Україні ще було багато живих свідків тих страшних часів.
Усі, хто пережив цей геноцид радянської влади, до кінця життя постійно боялися його повторення та психологічно так ніколи й не оговталися.
Дослідники ще встигли записати їхні розповіді. Але й до сьогодні в цій темі залишається багато «білих плям», які належить з’ясувати історикам.
Чому Голодомор 1932—1933 років був геноцидом та яких втрат зазнала тоді Україна, «УМ» попросила розповісти відомого історика, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Сергійчука.
«У документах чітко прослідковується етнічний мотив Голодомору»
— Володимире Івановичу, коли вперше почали публічно говорити про голод 1930-х років в Україні?
— До 1987 року говорити про Голодомор на теренах УРСР було заборонено. Лише коли перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький виступив у грудні 1987 року на урочистому засіданні, присвяченому ювілею Радянського Союзу, це табу було знято й завісу таємничості почали потроху привідкривати. Цим питанням зайнявся ЦК КПУ й першим, кого допустили до московських архівів, був професор Станіслав Кульчицький з Інституту історії.
Але ще з 1983 року українська діаспора почала створювати своєрідний міжнародний трибунал над організаторами Голодомору в Україні. Це було зроблено з ініціативи Володимира Даниліва (юриста українського походження з Торонто) — він написав відповідне подання до Світового конгресу вільних українців. Його ініціативу підтримали, а в 1988 році було організовано міжнародну комісію юристів.
Паралельно свою роботу, за завданням Конгресу США, проводив американський дослідник Джеймс Мейс: у Північній Америці він збирав документи, свідчення Голодомору. Міжнародний трибунал відбувся, туди були запрошені й свідки цієї трагедії. Комісія звернулася до СРСР, аби їм надали документи, проте Союз їм відмовив і, зрозуміло, не прислав ніякого представника на цей трибунал.
— У чому ви бачите ознаки геноциду під час Голодомору 1932—1933 років?
— Відповідно до Конвенції про запобігання злочинам проти людства, ухваленої ООН у 1948 році, я дійшов висновку, що таких ознак є шість. У моєму розумінні геноцид — це свідомі дії влади на знищення нації чи її частини (українського селянства). Бо лише влада має каральний, репресивний апарат. Звичайно, ті, хто проживав разом з українським селянством, також потрапили в цю «м’ясорубку» — це поляки, німці, болгари, греки, шведи і т. д.
Отже, перша ознака — це те, що влада забрала хліб. Хіба вона не розуміла, що вилучення продовольства призведе до голодної смерті? Розуміла, але пішла на це! Є телеграма Сталіна від 1 січня 1933 року з вимогою покарати тих, хто не здає хліб, штрафами (вони були у вигляді не лише вилучення зерна, а й вимітання всього до «нитки» — картоплі, квасолі, пшона, з погребів навіть квашену капусту забирали). Це все призвело до масового мору! Як на мене, він був уже навесні 1932 року.
І тут я категорично не сприймаю нової концепції професора Кульчицького, який починає писати про якийсь «всесоюзний» голод в Україні 1932 року. Такий підхід не відповідає документам українських архівів. Скажімо, в них збереглися свідчення про масову смертність уже в березні 1932 року. Так, 15 травня 1932 року секретар Вінницького обкому партії Алексєєв писав до генерального секретаря КП (б) У Станіслава Косіора: в Уманському районі «в селе Фурманка за 10 дней апреля от недоедания умерло 27 душ, а с 1/V по 5/V еще 24 чел... В апреле этого года подобрано по г. Умани на улицах 48 мертвецов, причина — недоедание. Подобранные мертвецы — селяне, частично сел Уманского и других районов». Подібна ситуація була в Христинівському, Монастирищенському, Жашківському районах нинішньої Черкащини. Нічого подібного ми не знаємо в Росії 1932 року.
— А мій тато саме з Жашківського району — в його родині вмерло від голоду троє дітей...
— Саме про ці райони — повно документів, особливо за 1932 рік, звідси все починалося й тут був найбільший голод... І тому оця концепція, мовляв, у 1932 році скрізь був голод, спрямована на те, щоб «розмити» удар, який був нанесений по Україні вже в той рік. Наші селяни це зрозуміли, а тому влітку 1932-го вже почали ховати врожай. Друга ознака геноциду під час Голодомору — заборона українському селянству йти по хліб в інші регіони. У тій же Росії хліб був, але українців туди не пускали! Від 22 січня 1933 року є спеціальна «заборонна» постанова Ради народних комісарів і ЦК ВКП(б), підписана Молотовим і Сталіним.
Це постанова проти українського селянства й населення української Кубані. Українці не могли піти в Росію, Білорусію чи Закавказзя й обміняти щось цінне на харчі або ж там заробити й врятувати сім’ю! До слова, казахів, які дуже постраждали від голоду в ці роки, не тільки пускали до Росії по хліб, а й доручали з Москви спеціальною постановою місцевим органам влади опікуватися ними.
Третя ознака: якщо справді в країні нема продовольства, то можна організувати допомогу із Заходу, як це було в 1921—1923 роках. Але Сталін сказав, що ніякого голоду немає, тобто не визнав його. І замовчування владою цієї трагедії також є злочином! Четвертою ознакою, не менш злочинною, була відмова радянської влади від допомоги з-за кордону. Наша діаспора, дізнавшись про голод, розпочала бити у дзвони й збирати допомогу, також закликали до цього Лігу націй і Червоний Хрест. Але Москва не тільки не прийняла цю допомогу, а й організувала пропагандистські акції за участю відомих діячів культури Заходу, яким показували «потьомкінські села» в Україні.
Ці чотири ознаки є свідченням фізичного геноциду української нації. Та, крім цих ознак штучно організованого фізичного знищення, бачу ще дві. Це ознаки духовного знищення української нації. По-перше, було припинено українізацію. І з цього приводу є два документи, в яких чітко прослідковується етнічний мотив. Наприклад, постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі і в Західній області (на Смоленщині).
Ця постанова повідомляє, що було заслухано доповіді трьох секретарів — Косіора (від України), Шеболдаєва (від Північного Кавказу) і Румянцева (від Західної області). Далі про Смоленщину немає ні слова... Зате є причини невиконання плану хлібозаготівель в Україні і на Кубані — мовляв, в органи влади пролізли петлюрівські елементи, самостійники, і на Кубані є члени так званої кубанської ради — усі вони саботують. Які висновки? Запровадження репресій! На Україні судити секретарів райкомів, керівників районів — дати їм по 5-10 років тюрми або й розстріляти найбільших «саботажників».
Також звертають увагу на... «небольшевистскую украинизацию» в Україні, яка також заважає виконанню плану хлібозаготівель. А по Кубані (у 1792 році відбулося переселення козаків після знищення Запорозького війська. — Авт.) також «небольшевистская украинизация по более чем половине районов Северного Кавказа». І справді — 37 районів Північно-Кавказького краю були на той час вже українізовані й радянська влада починає проводити там «контрзаходи».
Перше, що роблять — станицю Полтавську, як найбільш контрреволюційну, повністю виселяють («кроме элементов, полностью отданных советской власти») у 1932 році в східні райони СРСР (у Казахстан, поблизу Караганди). Тільки за те, що вона є центром українського національного відродження на Кубані! До слова, в станиці Полтавській ще з 1921 року був перший Всеросійський український педагогічний технікум, який очолював до 1923 року Микола Міхновський (перший ідеолог українського націоналізму. — Авт.).
А звільнені будинки українських хліборобів цієї станиці заселили привезеними з Росії червоноармійцями, ветеранами ГПУ. Навіть була спеціальна директива, яку підписав заступник наркома оборони Михайло Тухачевський: не брати туди червоноармійців, які родом з України чи Північного Кавказу. Ось вам суто етнічний мотив! Згодом виселять станицю Уманську, де у 1926 році з 20 тисяч населення українцями записалися 18 тисяч (у станиці Полтавській із 14 тисяч населення — українцями записалося 11 тисяч). Тобто абсолютною більшістю там були українці. І це одна з основних причин виселення!
Назви станиць змінюють, щоб нічого не нагадувало про Україну: ст. Полтавська стає Красноармєйской, ст. Уманська — Лєнінградской, а ст. Поповичівська стає Кагановицькою (на честь Лазара Кагановича, який організував там «чорні дошки» з листопада 1932 року). Усі 400 шкіл Кубані було переведено на навчання російською мовою; усі газети в 37 українізованих районах почали випускати російською мовою. Тобто усе українське на Кубані — закрили!
«Смоленщина теж не виконала плану хлібозаготівель, але «каральна рука» її обійшла»
До речі, ніяких подібних драконівських постанов щодо Західної області (села Смоленщини, етнічна білоруська територія) не було (у 1920-х роках там відбувалася «білорусизація», формувалися білоруські райони, відкривалися білоруські школи — є відповідні документи), хоча вони також не виконали плану — на 48% — хлібозаготівель. То чому оббирають до останнього Україну й Кубань, а Смоленщину «каральна рука» обходить?..
Наступного дня, тобто 15 грудня 1932 року, виходить постанова за підписом Сталіна й Молотова про припинення українізації по всій території Радянського Союзу. Тобто йдеться про Далекий Схід, де вже 9 районів було українізовано; Казахстан, де мали українізувати 40 районів; Західний Сибір, де, наприклад, Славгородський округ вже українізовувався; Поволжя, де проживало мільйон українців і велика кількість районів українізовувалася; Слобожанщина (Вороніжчина, Курщина), де вже було українізовано 26 районів.
Я знайшов у Казахстані документи про те, як переводили українські школи на російську мову. А там, станом на грудень 1932 року, було 94 (!) українські школи, виходило три районні україномовні газети. Усе це одним розчерком пера було заборонене! Я питаю у тих, хто каже, що був «лише» геноцид соціально-економічного спрямування: чи є подібні постанови стосовно інших націй?! Немає! Це був свідомий удар саме по українській нації! Саме тому в моєму розумінні п’ятою ознакою є духовний геноцид! І шоста ознака — це геноцид духовний через так зване доприселення.
«Оази російськості поширювалися метастазами й поїдали все українське»
— У чому полягало це доприселення?
— Справа в тому, що в східних, південно-східних, степових районах було менше шансів на порятунок, ніж у Лісостепу чи Поліссі. На Донбасі врятувалися ті, кого взяли на шахти, але ж усіх підряд голодних українців не брали! Коли ви подивитеся на документи, то побачите, що здебільшого на роботу в шахти брали вихідців зі Смоленщини, Татарстану, Центрально-Чорноземної області (північ Вороніжчини та Калузької, Орловської, Липецької областей). У мене є документи за жовтень 1932 року, коли вже почався голод, по шахтах тресту «Кадіїв-вугілля»: на одного українця брали з-за меж України — чотирьох. І подібне можна говорити про будівництво Дніпрогесу чи металургійні, коксохімічні заводи... Брали в першу чергу людей із Росії!
Вимерлі цілі села у степових регіонах (нинішні Кіровоградська, Запорізька, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Донецька, Луганська й Харківська області) заселяють людьми з Росії й Білорусії: восени 1933-го лише першим потоком заїхало 120 тисяч людей зі Смоленщини, Івановської області, Горьковського краю, а також Білорусії. А вже потім, коли для заповнення «вакууму» й переселенців було замало (частина їх узагалі повтікала), завозили людей із Чернігівщини, Київщини, Житомирщини.
Чому я вважаю доприселення однією з ознак духовного геноциду, бо новоприбулим одразу відкривали російські школи, газети. Тобто в суцільний етнічний масив українства вкидалися оази російськості, які поширювалися метастазами й поїдали все українське. Тобто ситуація в регіонах, де Москва хотіла створити так звану Новоросію, готувалася вже тоді.
«Цифра визначення кількості жертв Голодомору належним чином не досліджувалася»
— Ви не погоджуєтеся з офіційними цифрами втрат. Чому?
— Наша діаспора всі роки (принаймні, починаючи із 1953 року) скрізь говорила, що втрати нашого народу від голоду 1930-х років — 7-10 мільйонів! Хто діаспорі дав такі дані? Виявляється, що першими їх оприлюднили німецькі дипломати. Вони, в свою чергу, пояснюють, що одержали ці цифри... в «довірливих розмовах із високопоставленими чинами ГПУ». Зрозуміло, що чекісти добре знали справжній стан речей, адже контролювали всю ситуацію в країні.
Тобто цифру в 7-10 мільйонів дали іноземці ще в 1930-ті роки! Коли в 2006 році було ухвалено спеціальний Закон про геноцид, американський демограф Олег Воловина почав співпрацювати з нашими демографами, й у науковий обіг почала впроваджуватися цифра загиблих від голоду в 3,9 млн. Одним з аргументів (зокрема, заступника директора Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Олександра Гладуна) на користь цієї цифри втрат є те, що, нібито, окремі історики називають завищену цифру жертв Голодомору тільки тому, аби вона була більшою, ніж втрати під час єврейського Голокосту. Я, принаймні, такого ніколи не казав.
— А скільки євреїв загинуло під час Голокосту?
— Як стверджують єврейські дослідники, шість мільйонів. В Україні цифра визначення кількості жертв Голодомору 1932—1933 років належним чином не досліджувалася. Вже згаданий професор Кульчицький підтримує наших демографів, які кажуть, що на основі створеної ними особливої методології вони вийшли на 3,9 млн. прямих і 0,5 млн. непрямих втрат (ті, хто не народився). Але, наголошую, це ще не є офіційна цифра Української держави, це наполеглива спроба частини дослідників закріпити її всупереч документам українських архівів. І другий рік поспіль наші демографи закликають писати петицію в ООН, аби там визнали Голодомор із жертвами не більше 3,9 млн. осіб.
— То все ж таки, скільки людей втратила Україна в 1932—1933 роках?
— За моїми розрахунками, це щонайменше 7 мільйонів. Чому? Тут треба звернути увагу на дві цифри: скільки було людей в УРСР станом на 1 січня 1932-го та 1 січня 1934 років. Мені апелюють, що в ці роки не було всесоюзного перепису. Але є офіційна цифра тодішньої влади на основі сільського й міського обліку 1931 року. Так от, на початок 1932 року в УРСР було 32,68 млн. населення — цю цифру офіційно опублікувала Рада народних комісарів. Це на 3,8 мільйона осіб більше, ніж результат перепису 1926 року, який беруть за базу для своїх розрахунків наші демографи.
До речі, я не беру до уваги результатів перепису 1939 року, котрий також використовують мої опоненти. Чому? Та тому, що, згідно із секретною довідкою від 2 лютого 1939 року, населення УРСР у 1939 році було лише 29,4 млн., а не 30,9 млн., як оголосила Москва.
—А як дізнатися, скільки було в 1934 році?
— Є дані про приріст населення в 1934—1936 роках — це 1,039 млн. осіб: віднявши цей «приріст» і порайонні приписки перепису 1937 року в кількості 532 тисяч — матимемо 26,81 млн. у 1934 році. Різниця між січнем 1932-го і січнем 1934 року таким чином становить 5 868 700 осіб. Віднімаємо ймовірні природні втрати за 1932 і 1933 роки в кількості 1 029 400 й одержуємо 4 839 300 осіб прямих втрат. Але ж давайте до цієї цифри додамо і тих, хто народився в 1932-му (782 тисячі) і 1933-го (470,7 тисячі), тобто 1 252 700 тисяч. Відтак прямі втрати за 1932—1933 роки вже виражаються цифрою в понад 6 мільйонів осіб.
Чому ж ми наполягаємо сьогодні на щонайменше 7 мільйонах жертв? Тому що й досі не досліджено всієї складової втрат, а це не дає можливості одержати реальні результати наукових пошуків. Бо хто рахував людей, які через Збруч і Дністер, тікаючи в Польщу та Румунію, були розстріляні й втопилися... А скільки трупів собаки розтягнули по дорогах? Скільки голодних померло в Росії й Білорусії, куди пішли по хліб? Скільки лежить у братських могилах біля залізничних станцій і річкових пристаней? А скільки завезли на шахти, оборонні заводи з Росії в 1932—1933 роки, замістивши таким чином померлих українців під час перепису 1937 року?..
Я бачу на сьогодні 13 напрямків пошуків у цьому плані — якщо все порахуємо, це буде ще не один мільйон. Ось чому твердження нашої діаспори про втрати від 7 до 10 мільйонів загиблих у 1932—1933 роках сприймаю як дороговказ до подальших досліджень. І, в першу чергу, в українських архівах.
