Андрій Ніцой: «Влада виробила стратегію, як позбутись майбутніх майданів»

28.03.2018

Андрій Ніцой.

Днями ми відзначили 19-ті роковини трагічної загибелі лідера Народного руху України В’ячеслава Чорновола.

Ця загибель стала однією з перших трагічних «випадковостей», якими збагатилася за часи незалежності наша політика і в розслідуванні яких досі немає однозначної відповіді.

Народний депутат Анатолій Єрмак звинувачував у загибелі В’ячеслава Чорновола заступника начальника загону спеціального призначення «Сокіл» МВС Юрія Ненаженка і генерала-полковника, начальника міліцейської розвідки під назвою «Управління кримінального пошуку», керівника апарату МВС Едуарда Фере.

І, звичайно ж, усе це не могло обійтися без відома головного міліціонера країни Юрія Кравченка.

У лютому 2003 року Анатолій Єрмак так само загинув в автокатастрофі за дивних обставин.

Едуард Фере (який так само причетний і до вбивства Георгія Гонгадзе) у тому ж 2003-му раптово впав у кому і через шість років помер у лікарні, не приходячи до тями.

Юрій Кравченко застрелився 4 березня 2005 року, перед тим, як iти на допит у Генпрокуратуру. Попри те, що пострілів було зроблено два, всі зупинилися на офіційній версії про самогубство.

Про всі ці таємничі сторінки нашої історії ми розговорилися із директором Центру стратегічних розробок Андрієм Ніцоєм. І саме собою виникло питання: що можна протиставити цьому і як перестати бути пішаком у чужій грі.

«Якби було розслідувано вбивство Чорновола, то не було б убивства Гонгадзе»

— Пане Андрію, ви одним із перших опинилися на місці аварії. Які недоречності вам упали у вічі?

— Я був із В’ячеславом Максимовичем у той день у Кіровограді і повертався з усіма іншою машиною. І я справді був одним із перших, хто опинився на місці трагедії. І це справді майже детективна історія. Коли ми кинулися відкривати машину, я звернув увагу на одного чоловіка, який випадково опинився на місці аварії. Він допомагав виламувати двері з боку водія, і тоді зазирнув досередини і сказав: «О, це ж Чорновіл». Я то знав, хто в машині. А як могла стороння людина в темряві зорієнтуватися і впізнати, якщо ти не знаєш про це наперед?

Мене це тоді дуже здивувало. І я десять років розповідав про це слідчим, наполягав на важливості цього моменту, пропонував намалювати фоторобот. У січні 2014-го, коли в Борисполі був суд, я ще раз розповів про це і попросив у судді подивитися фото, які є у справі. Мені показали фотографії, і я на одній із них справді впізнав того чоловіка. Виявляється, це один із фігурантів справи. Тоді мої свідчення в суді боляче вдарили по офіційній версії слідства, що це ДТП. А через тиждень мені несподівано в Києві спалили машину.

— Які іще недоречності є у справі, які підтверджують версію, що це убивство?

— У нас є чотири томи власного розслідування вбивства В’ячеслава Чорновола. Рух у 1999 році створив свою комісію, яку очолив Микола Степаненко. Там усе розписано. Детально. Свого часу було ексгумовано тіло Чорновола. Було ексгумовано тіло одного з тих, кого підставили під убивство, який у 42 роки несподівано помер від інфаркту. Це Іван Шолом, який того трагічного дня був у кабіні КамАЗа разом iз Куделею і який у 2000 році несподівано помер, причому, як кажуть, напередодні до нього приїжджав якийсь незнайомець і про щось із ним говорив. А при ексгумації в нього виявили миш’як. Тобто, це було чисте вбивство з метою прибрати свідка, який міг наговорити зайвого.

— А які перспективи у розслідуванні цієї справи і доведенні її до кінця?

— Справу в принципі вже розслідувано. Там лишилося тільки допитати тих, хто ще не був допитаний. Наприклад, генерала міліції Міленіна, генерала Нікітенка, які організовували стеження за Чорноволом у Кіровоградській області й по маршруту його слідування. Багато матеріалів знищено, але ж є живі свідки. Діти тих генералів успішно працюють у нас у міністерстві. Треба допитати тих експертів, які або фальшували результати експертизи, або взагалі не брали в ній участь, а підписували те, що хтось написав. Я б поставив їм усім одне просте запитання: хто вам давав наказ? Вони повинні на слідстві процесуально це сказати.

Узагалі, це питання лежить не стільки в юридичній, скільки в політичний площині. Як і справи Майдану, як і розслідування таємничих самогубств та інших білих плям нашої історії. Це все ланки одного ланцюга, який тягнеться ще з часів компартійної верхівки, яка тісно була пов’язана з КДБ. І ці зв’язки і досі багато в чому визначають і нашу політику, і історію. Я переконаний, що, якби було розслідувано вбивство Чорновола, то не було б убивства Гонгадзе, і багато чого було б по-іншому.

«Чорновіл міг вийти в другий тур»

— Але яка була причина вбивати Чорновола? Рух на той час уже розколовся на дві частини і В’ячеслав Максимович мав реноме несерйозного, імпульсивного політика, який багато жестикулює, багато кричить iз трибуни, але мало що може.

— Не кажіть. Рух і в 1999 році лишався потужною політичною проукраїнською силою, єдиний з патріотичних партій мав свою окрему фракцію в парламенті, тому його треба було розколоти і знищити. І ця робота велася системно ще з початку 90-х. Спочатку намагалися купити, як Івана Драча, який у 1991-му після розмови з Леонідом Кравчуком видав свою збірку багатотисячним накладом, а потім, будучи формально головою Руху, жодним словом протягом президентської кампанії не підтримав Вячеслава Чорновола, на жодній зустрічі.

Чи запросити у владу, як Ігоря Юхновського, який став першим віце-прем’єром в уряді Кучми. Тоді ж іще купували політиків не за гроші, а посадами, даючи ілюзію можливості реалізувати свою стратегію. Але система від цього не змінювалася. Ні від цих посад, ні від того, що той же Левко Лук’яненко став першим послом України в Канаді. Навіть дипломатична система лишилася майже незмінною практично до сьогоднішнього дня.

Але спецслужби могли впливати на політичну верхівку, в тому числі і рухівську. А партійні низи були за Чорновола. План розколу Руху писався тими, хто жив у комуністично-кадебістській системі, коли ти дав вказівку — і воно пішло по рознарядці. І вони і тут, і там за хутором Михайлівським не готові були до того, що Рух — це не Компартія, що це справді народна організація. Син В. Чорновола — Тарас — озвучив версію, що незадовго до трагедії з’явилася нова соціологія, за якою Чорновіл міг вийти в другий тур.

Тоді офіційним кандидатом від Руху був Удовенко. Але він сам розумів, що це не його роль, і просив Чорновола його зняти. В день убивства Чорновіл повідомив мені про свій намір балотуватися в президенти України. Детальніше ми мали обговорити це наступного ранку разом з М. Косівим та В. Ковалем. Мабуть, це і вплинуло на остаточне рішення спецслужб усунути небезпечного кандидата. В. Чорновіл був надто непрогнозованим і його не можна було купити. Тому його вирішили знищити.

— Але ж у 1991 році він поступився Леоніду Кравчуку?

— Так, але якою ціною? Ми ж тільки зараз дізнаємося деякі деталі, які раніше намагалися приховати. Наприклад, ви знаєте, що в одному з районів Одеської області за Чорновола проголосувало більше, ніж за Кравчука? І що виборча комісія при передачі результатів просто поміняла їх місцями: результат Кравчука, менший, приписали Чорноволу, а результат Чорновола — Кравчуку. А потім іще у дворі Донецького міськвиконкому палили виборчі бюлетені. І один з донецьких рухівців це зафіксував. А потім ще частина цих протоколів зберігалася на горищі, і вони зникли. А чого вартий гебістський вкид про те, що Чорновіл, ставши президентом, відбере пенсії, щоб, мовляв, старих утримували їхні діти, а не держава?!

Не обійшлося і без впливу наших «стратегічних партнерів». Ми лише зараз дізнаємося, що напередодні тих виборів 1991 року відбулася зустріч секретаря ЦК КПРС і найближчого соратника Михайла Горбачова Олександра Яковлєва і президента США Джорджа Буша-старшого. І під час цієї розмови говорилося про ризики України для світової системи. І небезпеку Чорновола як самодостатнього і непередбачуваного для них політика. З Кравчуком їм усе було зрозуміло, з ним можна домовитися. А що робити з Чорноволом, який був українським самостійником і непохитним у своїй позиції, вони не знали. І вже тоді ставка була зроблена на Леоніда Кравчука.

— Ми згадали про розкол Руху. Це теж була спецоперація?

— Безперечно. І це вже доведено багатьма істориками, які досліджували цю тему, збирали докази і свідчення. І з них видно, що партії піддаються цілеспрямованому розколу, коли поставлене завдання, — то це на смерть. Розкол Руху — це була спецоперація Кремля, здійснена руками молодих і амбітних українських політиків. Були визначені ролевиконавці, хто фінансує. Москва ж не фінансує все напряму.

Вона дає вказівки виконавцям. Доручення фінансувати розкол Руху отримав, як тоді казали, Сергій Тігіпко, який був віце-прем’єром, але мав свій банківський та інший бізнес. І є інформація, що саме за його сприяння ініціатори розколу Руху мали змогу об’їхати, пообіцяти, надати матеріальне заохочення тим, хто вагався. І в деяких людей одразу з’явилися квартири, машини, посади, інші можливості. Це темна сторінка нашої історії.

Крім бульдозера в 2013 році, народ про Порошенка нічого не знав

— А плівки Мельниченка — це теж спецоперація Москви?

— Я впевнений, що так. При чому, це спецоперація Москви не стільки проти Кучми, скільки проти України. Кучма робив олігархічну республіку, але Україна тоді зміцнювалася на зовнішніх ринках і по зброї, і по металу, і газотранспортна система ставала серйозним об’єктом, на який Росія поклала око. А Україна, незважаючи на тиск, її не віддавала. І приватизація підприємств відбувалася не завжди так, як того хотіла Росія. І згадайте боротьбу за острів Тузлу. Тому й була проведена ця спецоперація з метою, щоб «присадити» Україну.

— Якщо чесно, у мене не зникає відчуття, що і зараз Україна часто живе за сценарієм, який пишеться не українцями.

— На жаль, це так. Яскравий приклад — вибори Президента України в 2014 році. Нам нав’язали кандидатуру Порошенка на Президента України, хоча до того крім бульдозера в 2013 році народ про Порошенка нічого не знав. Це був людям абсолютно не цікавий персонаж. А ті, хто знав, пам’ятали його, як корупціонера, проти якого виступала Юлія Тимошенко та Олександр Зінченко у 2005 році, коли почалася гризня між «Нашою Україною» і «Батьківщиною».

Але у 2014-му відбулася змова олігархів, які пішли на компроміс і взяли на себе місію вирішувати нашу з вами долю. Підключили інформаційний ресурс, фінансовий ресурс, пропагандисти переконали нас, що іншої альтернативи немає, що Путін не дасть нам провести другий тур виборів, що будемо жити по-новому. Треба віддати належне Ігорю Гриніву, який забив простір тотальною рекламою і вибудував грамотну стратегію. І — вони отримали бажаний результат, який задовольнив і стару систему влади, і Росію, яка досі її контролює.

— Тільки не українців.

— На жаль, так. Але ніхто не чекав, що ця влада — Яценюк, Турчинов, Порошенко — наважиться обвалити економіку країни. Ми спочатку думали, що вони тупі, профани, які дорвалися до влади і не знають, що робити. Але потім ми побачили, що вони, навпаки, дуже грамотно ділять фінансові потоки, розставляють своїх менеджерів на ключові позиції. Сьогодні позиції у владі вимірюються не посадами, а потоками. Спочатку — фінансовий потік, потім — людина, яка його контролює, а далі — посаду під це. І якщо треба під цей потік створити нову посаду — її створюють.

І таке враження, що вони або виконують спущений їм план, або самі виробили стратегію, як позбутися майбутніх майданів, як грамотно каналізувати протестні настрої і продовжити своє панування далі на догоду зовнішнім партнерам у тому числі. Я маю на увазі як західних, так і східних, я нікого не ідеалізую. Усі вони дивляться на Україну як на один iз десятків важелів впливу на своїх конкретних конкурентів і суперників. Але ніхто з них не зацікавлений у зміцненні України, щоб вона стала центром Європи, таким собі «Європейським вовком».

Не забуваймо, що у 1991 році ми були сьомою економікою світу. І компартійна влада діяли чітко в програмі на знищення сьомої економіки світу. І нинішня влада Порошенка—Турчинова—Яценюка так само чітко діяла на знищення уже ослаблої, але все ще з великим потенціалом економіки України зі згуртованою енергією Майдану. Нас треба було підбивати на злеті. Що ця влада і зробила. Спочатку обваливши гривню, це був страшний удар, більше психологічний, нiж фінансовий. Дискредитація добробатів, волонтерів, котли. Вони навмисне програвали у війні там, де можна було вигравати.

— Але ми на порозі нових виборів. І, судячи з ситуації, це єдиний спосіб демократично змінити владу, без зайвих ексцесів.

— Іще В’ячеслав Чорновіл казав, що українцям треба навчитися об’єднуватися попри все заради майбутнього. Ми вміємо гарно об’єднуватися в боротьбі проти ворога. Але нам треба навчитися об’єднуватися в розбудові країни. Я вірю, що зростання політичної культури ошуканих українців призведе до того, що вони почнуть фільтрувати обіцянки різних політичних сил і думати не лише про те, що їм обіцяють, а й про те, хто що і як робив раніше. Нам потрібна політична відповідальність як політиків, так і простих людей, які голосують за цих політиків.

А взагалі я оптиміст. Як історик я бачу, що вже не один рік проти України ведеться системна, цілеспрямована організована і профінансована кампанія з підриву державного суверенітету. І водночас згадайте, скільки разів ми, українці, ламали зовнішнім і внутрішнім режисерам цієї вистави всі плани. Українці здатні ламати, бо ми в протесті можемо об’єднатися. Тепер час навчитися об’єднуватися і для розбудови держави.

Друкована версія