Силу духу, iнтелект i розум: як українці під час Другої світової врятували Крим від фашистів

 

Улiтку 1933 року випускник гiдротехнiчного факультету Ленiнградського iнституту iнженерiв водного транспорту киянин Борис Цекало отримав призначення на плавбазу Чорноморського флоту.

 

 

Прибув до Одеси i вiдразу вiдчув на собi здивованi й захопленi погляди: давно, дуже давно тут не бачили спецiалiста з вищою гiдротехнiчною освiтою.

 

 

Навiть начальник плавбази, i той ходив у десятниках, а тут (треба ж таке) iнженер приїхав. Та ще й звiдки — з Ленiнграда! Не знали навiть, куди й приставити молодого фахiвця.

 

 

Спочатку керував роботами зi спорудження причалiв Одеського торговельного порту, потiм розширював гавань, шлют та акваторiю порту в Миколаєвi, згодом опинився в Очаковi, де очолив будiвництво причалiв для торпедних катерiв.

 

І в той час, коли робота була в розпалi, знайшла його повiстка з вiйськкомату.

 

Вiн нiколи не боявся вiйськової служби, але через поганий зiр його не брали, все вiдстрочували.

 

Думав, що й цього разу буде так само, але очакiвський воєнком, немовби вибачаючись, сказав йому: «З п’ятисот призовникiв лише п’ятеро мають вищу освiту, у тому числi й ви. Ваша професiя — iнженер-гiдротехнiк iз морських споруд — справжня знахiдка для нас».

 

На початку 1934 року вiйськовий моряк Борис Цекало прибув у Севастополь за спецiальним призначенням.

 

Заступник командуючого Чорноморським флотом iз питань будiвництва iнженер-капiтан I рангу Косович уважно оглянув його, посадив навпроти себе.

 

Потiм пiдвiвся, витяг iз сейфа якiсь папери i, крокуючи просторим кабiнетом, сказав:

 

— Рiк тому до влади в Нiмеччинi прийшли фашисти. Фашизм — це завжди вiйна, яка, зрозумiло, не омине й нас. Це спонукає нас приймати вiдповiднi заходи. Вам, Борисе Пилиповичу, доручається робота виняткової секретностi — спорудити пiдземний командний пункт Чорноморського флоту. Впораєтесь?

 

Борис чув про бункери, факультативно навiть їх вивчав, але вiдповiв не одразу:

 

— Я хотiв би ознайомитися з проектною документацiєю.

 

— Даю вам одну добу, — вiдповiв Косович i присунув  до нього тi папери, якi щойно витяг iз сейфа.

 

Наступного дня через ад’ютанта Косовича Борис передав свою згоду. А ще через кiлька днiв Косович вручив наказ: Бориса Цекала призначено начальником будiвництва спецоб’єкта пiд кодовою назвою «холодильник».

 

Оклад — 300 карбованцiв на мiсяць, харчування — в їдальнi комскладу, звiльнення на берег — цiлодобове, житло — окрема кiмната на двох у будинку начскладу.

 

За нечуваними пiльгами, якi надавали йому — рядовому, по сутi, матросу, Борис зрозумiв особливу значимiсть об’єкта, який вiн мав спорудити.

 

Зрозумiв i свою особисту роль, i почуття вiдповiдальностi вже не полишало його. Щоправда, непокоїло одне «вiдкриття», яке вiн устиг зробити: як же вiдрiзняється реальне життя вiд книжкових iстин! Справдi, приступаючи до земляних робiт, вiн мiг лише мрiяти про екскаватори, бульдозери, скрепери, якi були на озброєннi будiвельникiв Нiмеччини або Сполучених Штатiв.

 

Тут же, в Севастополi, механiзацiї нiякої, всюди панують вiдсталiсть i примiтивiзм. Проте це компенсував ентузiазм пiдпорядкованих йому людей у формi вiйськових морякiв.

 

За три мiсяцi земельнi роботи було виконано. Ще мiсяць знадобився для того, щоб звести цегельний нульовий цикл пiд усi види комунiкацiй, i можна було переходити до головного — бетонних робiт.

 

Двi спецiально обладнанi «полуторки» завозили бетон iз передмiстя Севастополя. Через спеку i поганi шляхи машини прибували iз запiзненням — бетон тверднув, ставав непридатним для використання.

 

Цекало порушує питання перед Косовичем про будiвництво невеликого бетонного заводу безпосередньо на територiї «холодильника», який уже було обнесено трьома рядами колючого дроту. Борис доводить, що бункер — це, передусiм, бетон, який треба укласти сотнями, може, й тисячами тонн, i бетон потрiбен першокласний.

 

Косович не проти, i як депутат Севастопольської мiської ради досить швидко вирiшує це питання.

 

За три тижнi завод дає перший бетон. Моряки-чорнофлотцi одноколiсними тачками розвозять його в опалубочнi колодязi. Повiльно, та все ж ростуть стiни зав­ширшки два метри.

Найскладнiше в бункерi — стеля.

 

Борис планує зробити її такої ж товщини, як i стiни. Та спершу сiдає за вiйськовi довiдники. Дiзнається, що найпотужнiшi авiабомби з величезною вагою виробляє фашистська Нiмеччина.

 

Замислюється, чи здатна така бомба при прямому влученнi пробити двометрову залiзобетонну стелю. Звичайно, нi. Але ж фашистська преса хвалькувато твердить про вдосконалення всiх видiв вiйськової технiки та озброєнь.

 

Що, коли нiмецький мiлiтаризм винайде авiабомбу зi значно бiльшою руйнiвною силою? Це означає, що ти, iнженер Борис Цекало, повинен передбачити цю обставину.

 

І Борис приймає рiшення: двометровi бетоннi стiни укрити триметровою залiзобетонною стелею.

 

У жовтнi, коли пiдйомнi крани уклали останнi багатотоннi елементи стелi, бiля об’єкта зупинився легковий автомобiль. Вартовi шанобливо розступилися, пропускаючи двох людей.

 

Косовича Борис упiзнав одразу, а от другого... Стривай, так це ж командуючий Чорноморським флотом адмiрал Кожанов!

 

— Товаришу адмiрал! — витягнувся Борис. — Будiвництво спецоб’єкта вiдповiдно iз затвердженим графiком...

 

— Не треба, — обiрвав Кожанов, — показуйте.

 

Борис вiв командуючого пiдземним тунелем, Косович iшов за ними. І раптом вони опинилися в просторому примiщеннi, де повним ходом iшли опоряджувальнi роботи.

 

— Так це ж справжнiй палац, — захоплено вимовив командуючий флотом, — як вважаєте, витримає стеля бомбову атаку?

 

— Не маю нiякого сумнiву, — вiдповiв Борис i пояснив, — вона витримає навiть i пiвтоннi бомби, а такi нiде у свiтi не виробляють.

 

Про пiдземний командний пункт Чорноморського флоту знали лiченi особи з числа найвищого командування.

 

І тому по закiнченнi всiх робiт не перерiзали червону стрiчку, не грали духовi оркестри, не надсилали урочистi рапорти.

 

Лише найспостережливiшi люди звернули увагу на те, що на однiй iз дiлянок Балаклавського шосе з’явився чепурний вишневий садок, якого рiк тому тут не було.

 

Служба на флотi наближалася до кiнця. Борис складав плани цивiльного життя, дедалi частiше в його уявi поставав рiдний Київ, батьки, кохана дiвчина, романтичнi прогулянки на схилах Днiпра.

 

І от настав 1938 рiк — рiк його демобiлiзацiї. Проте демобiлiзацiї так i не судилося здiйснитися: ледь розпакував валiзи, ще не переодягнувся в цивiльне, як отримав ввiчливе i водночас категоричне запрошення — з’явитися для бесiди в Київський особливий вiйськовий округ.

 

— Із вами розмовлятиме начальник будiвельного управлiння округу генерал Хрульов, — попередив його начальник приймальної.

 

Коли Борис увiйшов до кабiнету, Хрульов пiдвiвся й одразу розпочав iз головного.

 

— Як вiйськовий будiвельник я добре обiзнаний про вашi успiхи в будiвництвi севастопольського «холодильника», — сказав Олександр Хрульов, — тож пропоную вам виявити досвiд i знання в рiдному Києвi. Наш округ особливий — прикордонний, у разi вiйни ми першими приймемо на себе удар. І от що я вам скажу: наша оборонна вiдсталiсть усюди дається взнаки, нам треба термiново покласти цьому край.

 

— А чим саме ви пропонуєте зайнятися менi?

 

— Будiвництвом i облаштуванням бо­йових аеродромiв у їх повному комплексi.

 

І от уже розбито наметовi мiстечка в Борисполi та Жулянах, солдати-будбатiвцi та вiльнонайманi шанобливо називають їх «господарство Цекала».

 

Тепер Борисовi легше, вiн iде торованим шляхом: запускає пересувнi заводи з виробництва бетону, але до того бульдозери та скрепери вирiвняли поверхню майбутнiх аеродромiв, перетворивши дикi степи, що потонули в заростях бур’янiв пiд Борисполем i Жулянами, на впорядкованi аеродроми.

 

І тiльки вiйна завадила укласти тут тисячi кубометрiв бетону, але невибагливi лiтаки тiєї пори чудово сiдали на ґрунтову поверхню.

 

Сотнi, тисячi лiтакiв прийняв Борис Цекало в першi мiсяцi вiйни: сюди, до Києва, просто з передової звозили поранених, а iз залишених територiй — унiкальне устаткування, шедеври музеїв, дорогоцiнностi, архiвнi документи державної ваги.

 

Восени 1941 року безпосереднiй начальник Бориса Цекала Андрiй   Хрульов отримав високе та вiдповiдальне призначення: народний комiсар (мiнiстр) шляхiв сполучення СРСР.

 

Успiхи Бориса в евакуацiї промислового, економiчного та людського потенцiалу України та Києва не пройшли непомiченими: Андрiй Васильович запросив його до себе i не запропонував, як до вiйни, а наказав: як представниковi наркомату взяти дiєву участь в евакуацiї найважливiших об’єктiв Ленiнграда, серед яких на першому мiсцi стояли Ермiтаж, Петергоф, 12 музеїв свiтового значення.

 

Маючи широкi повноваження, Борис швидко пiдготував аеропорт Пулково, проте... не вiдправив у тил жодного лiтака: група нiмецьких армiй «Пiвнiч» вдало провела обхiдний маневр, узявши Ленiнград в облогу.

 

Нiмецька зенiтна артилерiя i лiтаки-винищувачi контролювали кожний клаптик ленiнградського неба. Стало зрозумiлим, що пiдняти лiтак iз вантажем у небо означало загубити його.

 

Настали важкi часи блокади, яка тривала два тяжких довгих роки. Опинившись у полонi блокади, шукаючи своє мiсце в екстремальнiй ситуацiї, Борис не знайшов нiчого iншого, як прийти в альма-матер — Ленiнградський iнститут iнженерiв водного транспорту, випускником якого вiн був.

 

Але тепер у нього iнший статус — викладача. Як не дивно, iнститут працював, готуючи кадри офiцерiв-будiвельникiв для армiї та флоту.

 

Робота в iнститутi врятувала його вiд голодної смертi: замiсть грошей там давали пайку хлiба, ложку маргарину, шмат цукру...

 

Як i всi блокадники, Борис напружено вслухався в повiдомлення радiо, яке не приносило жодної втiшної звiстки: ворог стрiмко просувається на схiд, солдати фюрера розглядають у бiноклi обриси Москви, блоковано Ленiнград, залишено Київ, вiдчайдушно обороняється Севастополь.

 

Але що це? Минають днi, тижнi, мiсяцi, а Севастополь тримається, розрекламований фашистський «блiцкрiг» тут явно провалився! Радостi Бориса немає меж, як немає сумнiву в тому, що тут неабияка заслуга його бункера, який надiйно захистив тих, хто командував Чорноморським флотом, i тих, хто керував обороною Севастополя.

 

Та чи мiг подумати Борис, що там, у Севастополi, вiн знадобиться знову...

 

У квiтнi 1944 року його запросили до мiського вiйськкомату i повiдомили: вам наказано прибути у ставку командуючого 3-м Українським фронтом генерала Малиновського.

 

Лiтаком вас доставлять до Новоросiйська, звiдти вiйськовим катером у район Севастополя. Вилiтати негайно.

 

Прiзвище Малиновський на Бориса подiяло магiчно: генерал народився в Одесi, а щойно — 10 квiтня 1944 року — 3-й Український фронт пiд його командуванням звiльнив вiд ворога це оспiване мiсто. Як людина вiйськова, Цекало знав i те, що Малиновський мав смiливiсть заперечити самому Сталiну!

 

Того дня, коли визволили Одесу, Родiон Якович Малиновський iз найвищими офiцерами пiдняв «фронтовi» 100 грамiв за перемогу. І раптом влетiв сполотнiлий радист: «У апарата товариш Сталiн!»

 

У притаманнiй йому манерi — не привiтавшись i не поздоровивши Малиновського з визволенням рiдного мiста, Сталiн мовив тоном наказу: «Ви успiшно провели операцiю з визволення Одеси. Нам бажано, аби ви, розвиваючи успiх, визволили й iншi мiста — Кривий Рiг, Миколаїв, Нiкополь, Мелiтополь...»

 

— Товаришу Сталiн, — вiдказав Малиновський, — не можна планувати великi наступальнi операцiї, якщо в тилу перебувають значнi ворожi угруповання.

 

— Що ви маєте на увазi?

 

— У Криму закрiпилася 17-та нiмецька армiя, а Севастополь утримують румунськi посiпаки нiмцiв, усього ж у повнiй бойовiй готовностi на кримському плацдармi задiяно п’ять нiмецьких i сiм румунських дивiзiй загальною чисельнiстю двiстi тисяч солдатiв, напоготовi всi види бойової технiки.

 

— Ну що ж, — пiдсумував Сталiн, — скоординуйте свої дiї з 4-м Українським фронтом i разом починайте визволення Криму. Це наказ.

 

Повiтрям, а потiм морем Борис дiстався мiсця, де на нього чекали. Коли Цекало ввiйшов до кабiнету Малиновського, той вiдiрвався вiд карт, поглянув на Бориса червоними вiд безсоння очима й одразу перейшов до дiла:

 

— Ви будували пiдземний командний пункт Чорноморського флоту?

— Так точно, товаришу генерал.

— Артобстрiли та бомбардування з повiтря знищили всi наземнi орiєнтири. Скажiть, ви змогли б знайти мiсце розташування бункера?

— Змiг би.

 

Родiон Якович витримав коротку паузу й сповiстив головне:

 

— Штабами 3-го та 4-го Українського фронтiв розроблено план з очищення Криму вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. Його схвалила Ставка Верховного Головнокомандуючого й особисто товариш Сталiн. Для успiху операцiї нам конче потрiбен пiдземний командний пункт. Тож берiть людей, виходьте на розташування бункера, зробiть його придатним для роботи й перепочинку.

Усi спроби розшукати бункер, голов­ним орiєнтиром якого було Балаклавське шосе, успiху не принесли: нiмцi й румуни обладнали тут потужнi укрiпрайони i все, що з’являлося на шосе, знищували мiнометним або гарматним вогнем. На щастя, бункер мав i допомiжний вхiд, про який знав тiльки Борис, — через Інкерманськi катакомби, якi не мали для ворога стратегiчного значення. Із невеликого гроту повiльно стiкав гiрський струмок, але саме по ньому повiв Борис пiдпорядкований йому загiн матросiв.

 

І раптом усi зупинилися в просторому примiщеннi, щоправда, в суцiльнiй темрявi. Але ж бункер зберiгся, Борис одразу впiзнав своє дiтище.

 

Вiн доповiв генералу Малиновському, що планує тут провести ремонтi роботи, але подiї розвивалися так стрiмко, що не можна було чекати: обладнавши бункер електрикою i зв’язком, сюди пiзно вночi переїхала ставка генерала Малиновського разом iз представниками 4-го Українського фронту — операцiя з визволення Севастополя та Криму розпочалася!

 

Із «Севастопольського щоденника» Бориса Цекала (заключна частина): 8 травня 1944 року. Сьогоднi Севастополь повернуто Батькiвщинi!

 

Залишки ворожого угруповання вiдiйшли на мис Херсонес, де знайшли або смерть, або полон, для багатьох суцiльною могилою стало Чорне море.

 

Кримська катастрофа гiтлерiвцiв така: 100 тисяч убитих i полонених, втрата всiєї бойової технiки, всiєї морської ескадри.

 

12 травня 1944 року. Був присутнiй на допитi нiмецьких генералiв Йєнеке — розробника плану «Мiхаель», плану з утримання Криму — та Штюльпнагеля — командуючого 17-ю «кримською» армiєю вермахта.

 

Обидва нiяк не можуть збагнути: чому нiмецьким армiям знадобилося аж 250 днiв, щоб на початку вiйни оволодiти Севастополем, а наша армiя звiльнила Крим за 35 днiв, а Севастополь — за п’ять. Вони ж клялися фюреру, що Севастополь не вiддамо, бо нашi укрiплення тут надiйнi, як фатерланд.

Для того, аби отримати перемогу й на морi, знадобився ще один син України — Анатолiй Александров.

 

Попри класичне росiйське прiзвище, Анатолiй Петрович — етнiчний українець, народився в селi Тараща Київської губернiї, в серединi тридцятих рокiв прийшов пересiчним викладачем фiзики в Київську єдину трудову школу №79.

 

Навчаючи учнiв, учився й сам, вступивши на фiзико-математичний факультет Київського унiверситету.

 

Та дуже скоро вiдiйшов вiд сухої теоретичної схоластики, зосередившись на практичнiй роботi.

 

Україна в цей час жила електрифiкацiєю. Долаючи труднощi та незгоди, українцi спромоглися закласти поблизу Запорiжжя найпотужнiшу в свiтi гiдростанцiю — Днiпрогес, i всi в Українi пильно стежили за ходом будiвництва.

 

«Пам’ятайте, весь український свiт дивиться на вас iз надiєю», — телеграфували днiпробудiвцям Павло Тичина i Максим Рильський, наголошуючи, що на дешевий український струм чекають вугiльнi шахти Донбасу i залiзоруднi — Криворiжжя, та й сiльськi жителi мрiяли вирватися з полону темряви.

 

Прагнучи долучитися до такої важливої справи, як електрифiкацiя, Анатолiй Александров приходить до Київського рентгенiвського iнституту, де ставить серiю блискучих дослiдiв iз дiелектричного пробою.

 

Теоретичнi викладки, пiдтвердженi практичними досягненнями, вразили директора Ленiнградського фiзико-технiчного iнституту академiка Іоффе — на той час найвидатнiшого фiзика країни, i вiн «категорично» запросив молодого київського науковця до свого iнституту.

 

А далi — вакуум, тиша. Анатолiй Петрович жив, працював, вiдпочивав, сперечався з колегами, i водночас... його не було — вiн був наглухо засекречений.

 

І тiльки вiйна змусила офiцiйну владу раптом згадати про нього. Це сталося тодi, коли нашi вiйськовi кораблi почали масово пiдриватися на нiмецьких магнiтних мiнах.

 

А передiсторiя така:

 

1 березня 1944 року в цiлковитiй темрявi, без жодного вогника на борту з Новоросiйської бухти вийшла армада кораблiв Чорноморського флоту, взявши курс на Севастополь.

 

Проте дуже скоро змушена була повернути назад: крейсер «Червона Україна» пiдiрвався на пiдводнiй мiнi, однiй iз тих, якими нiмцi нашпигували фарватер.

 

Наступної ночi вже з Анапи так само крадькома вийшла ескадра Азовської вiйськової флотилiї курсом на Севастополь i так само повернулася назад — на мiнi пiдiрвався есмiнець «Стрємiтєльний».

 

Далi з’ясувалося, що навiть верткi торпеднi катери не можуть прошмигнути крiзь небаченi для ока мiннi поля. Дiйшло до того, що у справу втрутився Сталiн.

 

Вiн викликав до себе головнокомандуючого Вiйськово-Морським флотом СРСР адмiрала Кузнєцова i звернувся до нього тоном, який не вiщував нiчого хорошого:

— Чи довго ще нашi кораблi пiдриватимуться на нiмецьких мiнах?

 

Знаючи крутий норов «батька народiв», адмiрал, проте, вiдповiдi не мав. Залишившись на самотi, замислився: мiни закладенi на глибинi, тож моряки-водолази у стандартних скафандрах нiчого вдiяти не зможуть, до того ж мiн багато, i як їх шукати... І Микола Герасимович вирiшив звернутися до науки.

 

Вiн тут же зателефонував директору Ленiнградського фiзико-технiчного iнституту академiку Іоффе, коротко виклав суть справи. Абрам Федорович вiдповiв, що ця проблематика не вiдповiдає профiлю очолюваного ним iнституту.

 

Але раптом додав: у його iнститутi плiдно працює представник української фiзичної школи Анатолiй Александров. До вiйни, ще працюючи в Києвi, вiн нагромадив непоганий досвiд роботи з дiелектриками, тож спробуйте звернутися до нього.

 

За лiченi години перед адмiралом лежав «Особовий листок з облiку кадрiв», i адмiрал тут же розшукав головне: «по закiнченнi унiверситету працював у Київському рентгенiвському iнститутi, де поставив серiю успiшних дослiдiв з електричного пробою (розряду). Цi дослiди вийшли за лабораторнi стiни, знайшли застосування на турбiнах Днiпрогесу, знявши з них надлишкову статичну електрику».

 

Адмiрал не надто розумiв, до чого тут турбiни Днiпрогесу, але ж київського науковця порекомендував сам академiк Іоффе, найвидатнiший фiзик країни.

 

Анатолiй Петрович Александров пiзнiше згадував: «У сутiнках бiля вiкон мого помешкання зупинилася чекiстська «Емка», з якої вийшли люди в одностроях. У мене не було сумнiву: зараз мене заарештують. Одразу промайнула думка: «За що?»

 

На щастя, то були вiйськовi моряки. Вони передали не наказ, а прохання командуючого Вiйськово-Морським флотом: сьогоднi негайно вилетiти до Краснодара, звiдти — до Анапи та Новоросiйська.

 

На моє запитання «Що трапилося?» натякнули на замiнованi фарватери.

 

— Стривайте, — вiдповiв я, — але ж без вимiрювальних приладiв i хоча б мiнiмального устаткування менi там нiчого робити.

 

Його привезли на робоче мiсце, де вiн завантажив велику коричневу валiзу, за плечi закинув важкий рюкзак (валiзу та рюкзак, до речi, сьогоднi можна побачити в Севастопольському музеї Вiйськово-Морського флоту).

 

Вiйськовi моряки зустрiчали Анатолiя Петровича, немов месiю. Усi з цiкавiстю дивилися на нього, i мало хто вiрив, що цей молодий науковець виграє двобої зi смертельними мiнами.

 

Александров тим часом зажадав, аби на кожний корабель доставили бухту оголеного дроту — мiдного, алюмiнiєвого, навiть колючого — все одно.

 

Вiн наказав, аби цим дротом були обтягнутi корпуси всiх кораблiв, а обидва кiнцi потрапили до його рук. Коли це було зроблено, Анатолiй Петрович до приладу власної конструкцiї з назвою мас-спектрометр почав пiдключати кiнцi дротiв. Потiм крутонув якесь колiщатко, i по дротах, викидуючи iскри, пробiг дiелектричний пробiй.

 

Багато рокiв потому командуючий Азовською флотилiєю адмiрал Сергiй Горшков у книзi спогадiв «Захищаючи Крим» так згадував тi часи: «Александров виходив iз того, що всi нiмецькi мiни — магнiтнi. Коли вiн пропускав дiелектричнi розряди повз броньованi корпуси кораблiв, то кораблi також ставали дiелектриками i вже не притягували до себе магнiтнi мiни. Анатолiй Петрович наочно довiв: усе генiальне — просте».

 

Просте... Але цю «просту» загадку так i не розгадали нiмецькi гросадмiрали Редер i Денiц, американцi ж та англiйцi, як союзники, запровадили винахiд Александрова на своїх флотах.

 

...Пiзньої ночi в цiлковитiй темрявi, без жодного вогника на борту з Анапи та Новоросiйська взяли курс на Севастополь вiйськовi кораблi Чорноморського флоту.

 

Ось i позначенi на лоцiях райони залягання магнiтних мiн. Кораблi не знижують швидкостi, i — о, диво! — жодна з мiн навiть не зрушує з мiсця...

 

Слава українського науковця Анатолiя Александрова гримiла по всьому Чорноморському флоту, командуючий флотом адмiрал Октябрьский представив його на Золоту Зiрку Героя , а невдовзi викликав для розмови:

 

— Мiжнародний Червоний Хрест звернувся до мене, а також до маршалiв Малиновського i Толбухiна з проханням виявити гуманнiсть до поранених i тяжко поранених нiмецьких i румунських солдатiв, захоплених у Криму, й вiдправити їх у румунський порт Констанца.

 

Ми вирiшили пiти назустрiч Мiжнародному Червоному Хресту, видiлили корабель, який зараз якраз i завантажують пораненими полоненими. Але ж фарватери все ще не розмiнованi.

 

Тож прошу вас, Анатолiю Петровичу, пiдготуйте цей корабель, аби ворог не наразився на ним же закладенi мiни.

 

Коли корабель iз пораненими вiддав швартови i вирушив iз Севастопольської бухти, мiсцеве населення, зiбравшись на набережнiй, вигукувало в єдиному поривi: «Загарбники! Забирайтеся геть iз Криму!»

 

Боже, як актуально це звучить сьогоднi!