Волонтер Олександр Положевець: «Не може бути так, що півкраїни плаче, а півкраїни скаче»

Зрозуміти, що рухає цими чоловіками (і дівчатами теж!), нашому пересічному громадянину, якого війна не торкнулася безпосередньо, важко. Кидати свою справу, сім’ї, шукати пальне, гроші, пертися за тисячу кілометрів, щоб привезти солдатам чоботи, цигарки чи вареники? От дехто й розпускає чутки, що не просто так вони туди їдуть, гроші на тому заробляють. Навіть таксу називають — по 5 доларів за кілометр їм платять. 

 

— Якби по долару платили, я вже мільйонером став би, — сміється Сашко. — Кожен міряє по собі. Дурниці коментувати не хочеться. Просто війна у нас ніби не війна, когось вона торкнулася краєчком, а когось і зовсім не зачепила. Це особливо відчуваєш, коли повертаєшся звідти. Ви­їжджаєш з «передка», минаєш Маріуполь, доїжджаєш до Києва — а тут зовсім інше життя. Тут тусуються в нічних клубах, у небі салюти бахкають. А в цей час в окопах наші хлопці гибіють.

 

У танкістів недавно були: їдальня — без підлоги, багнюки по щиколотки, хлопці в чоботях її місять щодня. Кажуть: «Що ви хочете, щоб уся країна голову попелом посипала? Життя ж продовжується». Так, продовжується, бо люди народжуються і одружуються й під час війни. Та можна і скромніше святкувати. Не може бути так, що півкраїни плаче, а півкраїни скаче. Коли восени 2014-го я вперше поїхав на схід, мені соромно було хлопцям в очі дивитися, що вони були там, а я тут, у мирному житті. Але вони казали: «Сань, хтось мусить і в тилу бути, не переймайся». На Майдані я не був, пролежав його на дивані, можна сказати. Бо не зовсім розумів, що відбувається. Мені дуже шкода тих хлопців, які там загинули, але... Змінила мене війна. 

 

Моя мама працювала у Варшаві, коли все це починалося. І розповідала, скільки тоді там перебувало хлопців молодих із Західної України, які повтікали за кордон, щоб в армію не потрапити. Знімали квартири, на кухнях спали. І в цей же час хлопці з Донецька і Луганська йшли у добровольчі батальйони служити. Знаю таких багато, у мене друг із Луганська є, і з Донецька теж. Це до слова, хто і де більший патріот.

 

У Маріуполі живе Борисович, пасічник, в якого ми зупиняємося, ночуємо, коли їдемо в зону АТО. Борисовича знають бійці 56-ї бригади, морпіхи, танкісти. Він заходить у магазин і вітається «Слава Україні!». Допомагав ремонтувати Д30 і Т 64, робив хлопцям літній душ, словом, допомагає армії, чим може. Якось я спитав, для чого він це робить? Відповідь була простою: «Ну как, Саня, они же меня защищают». У нас ще не всі це усвідомили. Бо війна не прийшла в їхню хату...

 

— Дружина як реагує на ваші поїздки в АТО?

 

— «У захваті»! Мовчки смажить котлети в дорогу. «Якщо двері зачиню, він же у вікно вилізе!» — жартує. Вже звикла. Терпить, аби тільки не пішов служити. Другий рік спимо на матраці, ліжка не можемо купити. «Мір, а може, ну його те ліжко. Може, в Буковель махнемо?» — кажу. І махнули. А на підлозі ще краще спати, спина не болить. У хаті ніяк до ладу все не доведу.

 

— Новий дім будуєте?

 

— Ні. Стару хату ремонтуємо потихеньку. 

 

До нашої розмови з Олександром приєднуються його друзі й побратими, які з ним в одній упряжці з 2014-го. Вони теж, як і Сашко, представники малого бізнесу.

 

Хто має пекарню, хто млин, цех або крамничку. Могли б просто жити і життю радіти, їздити по курортах і фотки постити у соц­мержах із пляжів. А вони сідають у буси і рушають у зону АТО.

 

І так четвертий рік поспіль. Смак хліба і булочок із приватної любомльської пекарні Віктора Козела знають бійці багатьох бригад. Особливо смакують їм круасани з шоколадом.

 

У листопаді минулого року Віктор купив розвідникам квадрокоптер. Треба були бронежилети й каски для хлопців, призваних у перші хвилі мобілізації, — до нього.

 

Треба борошно для вареників чи влаштувати на роботу мобілізованих атошників — теж. Немає пального для поїздки — завжди виручить Сергій Веремчук. 

 

— Мені вже соромно йому дзвонити. Тільки чує мене, питає: «Скільки?». От остання поїздка в лютому... Думали, нам танкісти трохи підможуть із солярою, а вони тепер тільки керосин мають. Грошей нема, пального нема, а додому вертатися треба. Виручив Сергій, скинув на картку дві тисячі гривень, — згадує Саша. — Були в районі Гранітного й Дебальцевого, в гостях у 72-ї бригади. Останнім часом наш маршрут пролягає від Світлодарської дуги і до Маріуполя. 

 

— Чим частували хлопців? 

 

— Багато чого, але головне — вареники. Сто відер доставили. Любомльські школи наліпили і трохи локачинці підсобили. Душу хлопці відвели. Бо від тушонки, кажуть, вже нудить. Знаєте, багато хто каже: «Не привозьте нічого. Просто приїдьте». Уявіть, 10 чоловік стоять на точці кілька місяців поспіль. Одні й ті ж самі обличчя, одна і та ж робота, що називається окопна війна. Від одноманіття здуріти можна! Цього разу добралися до Жованка, там наш волинський бард і поет Юра Щербик служить.

 

Хлопець відслужив рік, мобілізувався, трохи волонтерив, поїхав у Польщу на заробітки, повернувся і пішов служити за контрактом. Щоб доїхати до нього, довелося навіть через «сіру зону» пробиратися в районі Горлівки. Звичайно, забезпечення війська сьогодні й кілька років тому не порівняти. Але генератори потрібні, оптика, запчастини, техніка. Що хлопці просять — те веземо. Вітя Козел усе своє мисливське начиння віддав хлопцям на передову: глушник на гвинтівку, навушники. Сміємося з нього: «Скоро голий-босий на полювання ходитимеш, тільки зі списом, як первісні люди!»

— Подивіться, ось цього пса везли ми до господаря. Донька передала його татові, — показує фото в телефоні напарник Олександра Положевця по волонтерських поїздках локачинський підприємець Віталій Лісецький. — А через кілька днів тато нам дзвонить і дякує, ледь не плаче, бо той пес врятував йому життя. Виявляється, він виявив диверсійно-розвідувальну групу, коли господар стояв у дозорі. А цей чотириногий герой знайшов розтяжку і теж врятував хлопців. Пошматованого пса військові медики складали і зшивали по клаптиках. І він вижив! 

 

Віталію з Сашком довелося багато чого побачити й пережити. Це сьогодні вони скупі на спогади і треба витягувати з їхньої пам’яті кожен епізод. А кілька років тому, коли були важкі бої, емоції їх просто розривали. 

 

— От тоді багато чого розказали б, а тепер... У лютому 2015-го їхали в Дебальцеве, коли звідти вже виходили наші підрозділи. «Хлопці, не радимо, це буде ваша остання поїздка!» — кричали нам військові. Віталій у першому бусі, я в другому, їдемо далі. Розвантажувалися, вже навкруги міни розривалися. Бачу, «медичка» догоряє, — згадує ту поїздку Олександр. — Дуже багато питань було по Дебальцевому. Чув від військових: із Логвинового вивели 30-ту бригаду і «сєпари» зайшли туди без єдиного пострілу. А 128-му бригаду кинули всю туди, і САУ (самохідна артилерійська установка. — Ред.) виставили по центру. Навіщо, коли вони стріляють на 15-17 кілометрів? Я не військовий стратег, і зрозуміти замисел цієї операції не можу, як і багато хлопців, які були там. 

 

— Тоді двічі у Донецьк їздили нелегально, бо звідти подзвонили й просили привезти нашим полоненим одяг і матраци. Їхня «кураторка» казала, що дивитися боляче, як вони сплять на голому асфальті. Приїхали з одягом, харчами, матрацами, і мінералки «Павлівської» привезли. Волинські хлопці очам своїм не повірили, побачивши там нашу волинську воду, — продовжує розповідь друга Віталій Лісецький.

 

— Одного разу до Болотяного їхали на БТРі, шість кілометрів. Це фактично на кордоні з Росією. Туди нічого ніби, а коли хлопці сказали, що ці шість кілометрів прострілюються наскрізь, страшнувато стало. Назад уже їхали тихенько, лише б проскочити. І в Пісках під мостом трохи нас полоскотали «сєпари». Бувало, заїдемо по такій грузькій дорозі, що КамАЗом витягнути не можуть. Тоді хлопці танк заводять і тягнуть наш бус. І «200» возити доводилося... 

 

— Завантажили у морзі «200», у Дніпрі на заправці дзвінок: «Хлопці, напевне, ми тіла переплутали. Подивіться бирку на руці». Відкриваємо труну, бирки немає. Кажуть, зніміть маску з обличчя і звірте з документами. Знімаю, звіряю, ніби схожий. Через трохи знов дзвінок: «Може, бирка у трусах, подивіться». «Пробач, братан, я мушу» — лізу в труси покійника і знаходжу ту кляту бирку. Фух, можна їхати далі. І все це серед білого дня, люди дивляться, як ми у труні копирсаємося. Тоді морг був переповнений тілами хлопців. Приїхали в Київ, біля станції метро перевантажуємо труну в інший бус. І теж усе на очах перехожих. Така вона, війна... Вона інша, ніж по телевізору. Тому я давно його не дивлюся. Хіба Олімпійські ігри...

«Коли я був маленький, я в піску розставляв солдатиків, були воїни стародавнього світу з дубинами і каменюками, були й олов’яні з гвинтівками. Ми кидали каменюку по черзі, вбиваючи солдатів, першими у нас стояли командири, була певна відстань, з якої жбурляли «снаряд». То була чесна війна. Потім ми бігали кругом будинку з дерев’яними палицями, в когось був пістолет із магазину, а в кого був на пістонах, той був командир. Потім були книги, фільми, лицарі, царі, які вели хрестові походи.

 

А потім я виріс і до нас прийшла наша війна: справжня, смердюча і підла, командири і царі лишались позаду, і ті каменюки летіли куди завгодно, і називалась вона АТО. Це фото — це вигляд сучасної війни, де нема благородних царів, нема солдатів, які б’ються, дивлячись ворогу в очі. Є штаб, координати, і наказ, і результат. Алеппо...», — так написав Олександр у соцмережі, коментуючи страшну фотографію розбомбленого сирійського міста, де з-під бетонної плити видніється голівка маленької дівчинки. 

 

Для того, щоб ця підла війна не прийшла в їхні міста і села, він із друзями четвертий рік допомагає українським солдатам, ділячись хай невеликими, але чесно заробленими прибутками, не рахуючись ні з часом, ні зі здоров’ям , і навіть власним життям...