У зв’язку зі 110-річчям від дня народження засновника Української повстанської армії Тараса Бульби-Боровця, яке відзначатимемо 9 березня, Рівненська облрада оголосила 2018-й роком поліського отамана.
З такою ж пропозицією виступили депутати від ВО «Свобода» Житомирської облради, а також громадські активісти Волині, де формувалися і діяли у роки Другої світової війни збройні загони бульбівців.
Цікаво, що головні пропозиції депутатів зводяться до встановлення дорогих пам’ятників Бульбі-Боровцю в Рівному, де у 1932—1933 роках жив отаман, та в місті Олевську Житомирської області, де із серпня по листопад 1941 року існувала так звана «Олевська республіка», яку утворила і захищала УПА «Поліська Січ».
Дослідження дешевші, ніж пам’ятники
За повідомленням деяких видань, вартість рівненського монумента Бульбі-Боровцю (навіть не схожого на нього) складає кілька мільйонів гривень. Макет пам’ятника позаминулого року, коли відзначалося 75-річчя УПА «Поліська Січ», навіть виставляли на огляд мешканців обласного центру на проспекті Директорії. Однак гарячої підтримки він не зустрів, а відтак встановлений не був.
Схоже, у нинішньому році місцеве керівництво активніше візьметься за справу, адже, наприклад, у своєму рішенні облрада рекомендує Рівненській міськраді при внесенні змін до міського бюджету на 2018 рік розглянути можливість фінансувати встановлення пам’ятника Бульбі-Боровцю.
Житомирські депутати-«свободівці» також рекомендують Олевськ міській об’єднаній територіальній громаді передбачити встановлення пам’ятника Тарасу Бульбі-Боровцю в місті Олевськ, проекту якого навіть щирі прихильники отамана ще не бачили.
На жаль, серед депутатських пропозицій немає й слова про підтримку набагато дешевших, ніж пам’ятники, краєзнавчих досліджень, наукових конференцій, видання книг чи зйомки історико-документальних фільмів, що, на мій погляд, набагато важливіше для створення об’єктивного образу поліського отамана. Адже глибокої виваженої інформації про Бульбу-Боровця надто мало. До того ж вона для широкого загалу важкодоступна.
Не секрет, що уяву про поліського отамана і про його УПА навіть деякі науковці складають на підставі прорадянських пропагандистських видань.
Наприклад, на ІV Всеукраїнській науковій конференції «Проблеми дослідження українського визвольного руху ХХ століття», присвяченій 75-річчю «Поліської Січі», яка відбулась у Житомирському держуніверситеті імені Франка позаторік, кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук Житомирського військового інституту імені Корольова Анатолій Кавун у своєму виступі стверджував, що бульбівські формування не належать до Руху Опору.
Свою позицію він аргументував визначенням в «Енциклопедії історії України» у десяти томах під редакцією академіка Смолія, згідно з яким «Рух Опору — це визвольна АНТИФАШИСТСЬКА боротьба в європейських країнах у роки Другої світової війни». А Тарас Бульба-Боровець, мовляв, як і представники інших течій українського визвольного руху, в 1941 році антифашистської боротьби не вів, отже, до Руху Опору не належав! Ви чуєте?
Однак кандидат наук не каже, що визначення Руху Опору в «Енциклопедії історії України», яка побачила світ на 21-му році незалежності нашої держави, майже дослівно копіює його з «Большой советской энциклопедии» часів Сталіна—Брежнєва, а наголошує лише на тому, що він як науковець зобов’язаний дотримуватись формулювань академічних видань.
Але як тоді кваліфікувати боротьбу українських націоналістів у 1940-1941 роках у Західній Україні, у результаті якої тисячі з них опинилися у совєтських тюрмах і в червні 1941 року були розстріляні, а десятки тисяч членів їхніх сімей опинилися в Сибіру? Як тоді розцінювати діяльність у цей період Фронту литовських активістів, Латвійського національного легіону, Комітету порятунку Естонії?
Може, скажете, в науковому світі після розпаду СРСР нічого нового про Рух Опору не з’явилося? Якщо судити з «Енциклопедії історії України», то ні. Але якщо поцікавитися іншими виданнями, то можна знайти багато чого нового.
Отаман і Рух Опору
Наприклад, ще 2002 року в київському університетському видавництві «Пульсари» вийшла капітальна праця доктора історичних наук Анатолія Русначенка «Народ збурений», у якій він за результатами опрацювання українських, білоруських, литовських, латвійських та естонських архівів аргументовано доводить, що Рух Опору цих народів у перші роки Другої світової війни полягав у визвольній АНТИКОМУНІСТИЧНІЙ боротьбі.
Але, як свідчить стаття в «Енциклопедії історії України», наші академіки, що входять до її редакційної ради, десятиліттями не цікавляться науковими здобутками у сфері своїх професійних інтересів.
Ще дивнішою виглядає їхня позиція на тлі прийняття Європарламентом 2 квітня 2009 року резолюції «Європейська свідомість та тоталітаризм», згідно з якою сталінізм і фашизм поставлено на один щабель, а тих, хто активно виступав проти тоталітарного правління, закликано сприймати як героїв.
Отже, Тарас Бульба-Боровець був яскравим представником Руху Опору безбожній совєтсько-комуністичній системі, яка виморила голодом мільйони його співвітчизників, яка забила тюрми тисячами його земляків, яка обдирала до нитки добрих господарів і заганяла під дулами гвинтівок до колгоспної стайні або відправляла на Сибір.
Уже в серпні 1940 року Тарас Боровець на Сарненщині і Костопільщині створює підпільні осередки Української народної республіки, а в 1941-му — «Вільного козацтва», представники яких, згідно з першим наказом по УПА «Поліська Січ» від 28 червня 1941 року, стали повстанськими відділами і повели вже збройну боротьбу проти совєтської влади на Поліссі, яка тут виконувала наказ Сталіна — лишати ворогові, а по суті селянам-поліщукам, що не евакуювалися за Урал, випалену землю.
Наступним аргументом пана Кавуна, яким він силкується перекреслити всю діяльність УПА «Поліська Січ» як Руху Опору у 1941 році, такий: мовляв, «некоректно говорити про боротьбу бульбівців проти радянської влади, адже територія, про яку говориться, була досить швидко окупована».
Справді, Полісся німцями було окуповане швидко, навіть без боїв. Але так само швидко воно було деокуповане чи, простіше кажучи, знову окуповане представниками совєтської влади, оскільки німці у селах та містечках Полісся навіть не залишали жодного свого представника.
Так ось, у липні 1941 року ще до німецької окупації Олевська Житомирський обком КП(б)У в Олевському районі створив партизанський загін імені Чапаєва з 260 осіб із завданням диверсійно-підривної діяльності. Командиром його було призначено начальника райвідділу НКВС Лапшина, а комісаром — секретаря райкому КП(б)У Возбранного.
Після «окупації» Олевська 5 серпня 1941 року цей загін і надалі перебував в Олевську. Цікаво, яку владу він представляв на «окупованій» німцями Олевщині?
«Та не владу він представляв, — парирує Анатолій Кавун, — а справжній Рух опору фашистським окупантам, за визначенням «Енциклопедії історії України». Овва! І в чому ж полягав цей опір?
А ось у чому: не давав січовикам Тараса Бульби-Боровця 15 серпня 1941 року оволодіти містом Олевськом. А коли це не вдалося зробити, то 11 вересня підірвав фарфоровий завод і його електростанцію, 13 жовтня — млин, 29 жовтня — маслозавод! Але ж фашистських окупантів у місті не було, а тільки мирне населення і бульбівський загін, що проголосив тут українську владу.
Кандидат наук цілком серйозно доводить, що Бульба-Боровець — це представник гітлерівсько-фашистської влади, адже мав посвідчення коменданта служби безпеки Сарненського та Олевського округів, одержав дозвіл на творення спецзагону «Поліська Січ» для очищення Полісся від червоних партизанів, груп НКВС, компартійних керівників, його загін «створили», «озброїли» гітлерівці!
Ви знаєте, людина, яка необізнана з реальним станом справ, під натиском таких аргументів кандидата наук може повірити усьому сказаному, як нині більшість росіян під натиском тамтешньої телепропаганди щиро вірить, що в Україні фашистська влада, проти якої треба вести війну.
Справді, Бульба-Боровець мав домовленості з німецьким військовим командуванням про те, що він очолить українську поліцію у Сарненському та Олевському округах, яка забезпечить порядок на Поліссі, очистить його від більшовиків. Справді він одержав від командувача 213-ї тилової дивізії генерала Кіцінгера дозвіл на творення спецзагону з екстериторіальним правом дії «Поліська Січ».
Це, власне, і все, що одержав Бульба-Боровець від німців. Далі Анатолій Кавун перегинає палицю, стверджуючи, що німці «створили», «озброїли» УПА «Поліська Січ». Очевидно, свідченням створення військового формування мав би бути наказ про призначення командирів відділів, забезпечення особового складу конкретними видами зброї, обмундируванням, харчами, зарплатою і т. п.
На превеликий жаль, кандидат наук такого документа не показує, зрештою, як і жодного іншого. Але, як свідчить бульбівський «Закон українського партизана» 1941 року, що зберігається в Центральному держархіві вищих органів влади України: «Зброю, одяг, харчування і всяке інше постачання українська партизанка здобувала тільки двома шляхами 1) шляхом роззброєння ворогів...2)шляхом добровільної допомоги цивільного населення».
«Пішли в рух сокири, віхоть»
Із завидною наполегливістю останнім часом намагається принизити роль Бульби-Боровця та його збройних формувань у національно-визвольному русі науковий працівник Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук.
Зокрема, у своїй книзі «Поліська Січ» (2016), яку видав у співавторстві з учителем Рівненського НВК №12 Наталією Марчук, він спотворює структуру УПА «Поліська Січ», применшує кількість її вояків.
Так, до УПА «Поліська Січ» не включає української міліції, яка діяла у десятках сіл північно-східної Рівненщини та північно-західної частини Житомирщини, допомагала формувати спеціальні рухомі сотні та курені січовиків, постачала туди свої кадри, про що пишуть у своїх наукових розвідках доктор історичних наук Сергій Стельникович та кандидат історичних наук Олександр Дарованець.
На Тараса Бульбу-Боровця покладає провину за розпалювання українсько-польського протистояння на Волині нинішній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Про це він пише у своїй книзі «Друга польсько-українська війна 1942-1947», а також розповідає на українському телебаченні. І це в той час, коли навіть провідні дослідники цієї теми з Польщі стверджують, що не існує повноцінних документів про участь бульбівців у нападах на поляків. Сам поліський отаман у листі до Проводу ОУН(б) від 25 березня 1943 року засуджував їх і ніколи не долучався.
Ось цитата з цього листа: «Польське питання. На згаданій нашій нараді 21.1.1943 р. ця справа була всебічно обговорена. Тим часом, замість дотримуватися усталеної тактики, Організація (тобто ОУН(б). — Авт.) в останніх днях відкрила для українців ще один фронт — польський. Пішли в рух сокири, віхоть. Вирубуються та вивішуються цілі родини і випалюються польські оселі. «Сокирники» вирубують та вивішують ганебно безборонних жінок і дітей, а польський боєвий актив поховався по лісах і організується в контрударні банди, які починають відплатні акції на українському населенні».
Як бачимо, роботи з відродження світлої пам’яті про поліського отамана непочатий край. А без неї увічнення його образу, зрозуміло, буде фальшивим. На превеликий жаль, депутати вирішили рік Тараса Бульби-Боровця почати з останнього.
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ,
автор книги «Засновник УПА (1941—1943)»
