Провівши десять років свого життя у Скандинавії, олімпійська чемпіонка московської Олімпіади, уродженка Одеси Стела Захарова повернулася в нову країну, котра утворилася після розпаду СРСР.
Необхідність адаптації в Україні та прагнення започаткувати тут свою справу зіштовхнули знану гімнастку з неприємними реаліями функціонування державної машини, змиритися з якими вона не може й досі.
Стела Георгіївна обіцяє не припиняти боротьбу за те, аби в Україні людям жилося, як у Швеції, — добре й красиво.
А ще Стела Захарова всією душею уболіває за два свої дітища — гімнастичну школу та «Міжнародний турнір» зі спортивної гімнастики, котрий цього року вже 16-й раз пройде в Києві.
«Простіше впоратися з гімнастичним снарядом, ніж з людським фактором»
— Стело Георгіївно, кажуть, що досягти вершин можна тоді, коли починаєш робити те, що спочатку здається неможливим. Як часто вам доводилося долати, на перший погляд, нездоланне?
— Якщо говорити про моє спортивне життя, то, напевно, я не така велика зірка, як, скажімо, інші спортсмени, які робили з неможливого щось. Візьмемо, до прикладу, легендарних легкоатлета Валерія Брумеля чи фехтувальника Володимира Смирнова. Що стосується мого повсякденного життя — тут мені випали доволі серйозні життєві труднощі. Особливо мені запам’ятається — думаю, що на все життя, — 2015 рік, коли я зіткнулася з божевільною проблемою помилок великих чиновників.
Коли довелося «вирулювати» ситуацію, вкладати свої гроші (проведення «Міжнародного турніру» опинилося під загрозою зриву. — Ред.) для того, аби не втратити своє обличчя та імідж України. Ось тоді, думаю, я зіткнулася в житті з неможливим. Коли тобі — гімнасту — кидає виклик той чи інший снаряд, здолати такі перешкоди все ж можна. Коли ж доводиться мати справу з людським фактором, в особі чиновника, який не хоче бачити, чути і розуміти, що таке спорт, тоді ти починаєш розуміти, хто є хто й що є що в житті.
— У часи негараздів одні радять позитивно дивитися на речі, інші пропонують радіти тому, що є. А ви якого життєвого принципу дотримуєтеся у скрутні моменти?
— Таких епізодів, коли погано й потрібно панікувати, у моєму житті не траплялося. З будь-якої ситуації завжди можна знайти вихід — головне, щоб були бажання, наполегливість, упевненість у власних силах. Навіть у 2015 році нам усе одно вдалося виправити ситуацію: ми вийшли з неї гідно, красиво, і ніхто не побачив, що сталося.
— Це питання честі, грошей, репутації?
— Швидше, це питання честі й гідності. Гроші — це останній фактор, тому що їх завжди можна знайти, якщо існує таке бажання. Хоча у нас багато людей свою власну фінансову репутацію ставлять на перший план, залишаючи в тіні, часом, репутацію цілої країни. Чому в нас iз роками все лише погіршується й погіршується? Тому що чиновники не бачать своїх помилок і не хочуть усвідомлювати огріхи своїх попередників, думаючи лише про персональні вигоди. Тому й маємо те, що з кожним роком спорт у нашій країні зникає.
— Але завжди чимось доводиться жертвувати...
— Повірте, якщо хочеться розвиватися, якщо улюбленою справою живе кожна клітинка твого тіла, кожна фібра душі, — надто жертвувати не потрібно. Тому що одразу нічого нікуди не впаде, а лише похитнеться. Людина робить висновки й наступного разу виправляє помилки. А якщо з року в рік думати лише про фінанси, то через 26 років маємо те, що маємо.
«Жити так, щоб у своїй країні було добре і красиво, у СРСР не вчили»
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що саме спорт заклав вашу систему життєвих координат. Наскільки сильно з роками змінилися ваші життєві цінності?
— Звичайно. Ніщо не стоїть на одному місці. Був Радянський Союз, тепер — Україна. Не може ж усе залишитися на колишньому рівні й рухатися тією ж колією. Так само і я. У моєму житті багато що зазнало кардинальних змін. Знаєте, який фундамент мені дала та європейська країна, в якій я прожила десять років? Мій світогляд абсолютно змінився. Швеція навчила мене жити абсолютно по-іншому, по-європейськи. Туди я приїхала, коли ще існував Радянський Союз, й мені хотілося продовжувати там жити так, як було в СРСР. (Я — олімпійська чемпіонка, мій чоловік — футболіст київського «Динамо).
Але Швеція мене переламала і змусила жити так, як живуть у цій країні люди. Тож мені нічого не залишалося робити, як прийняти їхні умови. Були з мого боку порушення, у відповідь отримувала покарання. Одне, друге. А потім я зрозуміла, що нікуди діватися — мушу жити за їхніми правилами. І це правильно. І для мене урок. Коли я повернулася зі Швеції на Батьківщину, мені хотілося перенести сюди ті ж життєві принципи й навчити людей у спорті жити, як у Європі. Проте тоді я не розуміла, куди потрапила, бо навіть не розуміла значення слова «відкат». Не знала, що це таке.
Відтоді я весь час борюся, адже не можу погодитися з функціонуванням цієї системи. Іноді багато тих чиновників, яких не влаштовує Стела Захарова, говорять: «Їй усе погано. Її все не влаштовує». Звичайно, не влаштовує! І буде не влаштовувати! Я й далі боротимуся. Хоча багато хто говорить: «Та навіщо тобі це потрібно? Змирися. Поглянь, ти ж увесь час борешся».
Але ж хтось повинен це робити. Така я за характером людина — хоч ти трісни. Інший, можливо, і склав би руки, сказавши: «Топчіть мене, я робитиму все, що ви хочете». А я так не можу. Ну не можу, і все. Хтось же має це змінювати!
— Чи не могли б ви розповісти якісь повчальні історії, що відбулися з вами в Швеції?
— Було, загалом, чимало таких випадків. Ось, скажімо, вирішили ми причепурити нашу присадибну ділянку. Позрізали зайві гілки з дерев і віднесли їх у лісок неподалік нашого будинку. Наступного дня у поштовій скриньці ми знайшли штраф у розмірі 300 шведських крон і попередження про те, що у разі повторення такого правопорушення на нас чекатиме подвійне фінансове покарання. Станеться таке втретє — очікуйте два місяці в’язниці.
Виявляється, хтось із місцевих мешканців побачив, повідомив. У шведів так прийнято. А зовсім поруч був сміттєпереробний завод, хоча й не відразу зрозумієш, що це він. Думала, що це кондитерська фабрика: все так чистенько, охайненько. Заїжджаєш машиною на територію — скрізь контейнери. Одні — для деревини, інші — для пляшок, треті — для паперу, четверті — для металу. І все охайненько сортується.
Що вдієш, жити так, щоб у своїй країні було добре і красиво, — нас такому в СРСР не вчили. Ми цього не знали й не розуміли. І ось ця скандинавська країна дала мені такий досвід. А я, у свою чергу, прийняла її умови життя. Так от, якби в нашій країні вище керівництво дало нам ось таку установку, що саме так потрібно жити, люди прийняли б її. І стали б жити ось так. Але, на жаль, коли «нагорі» по-іншому, люди думають: чому їм дозволено, а мені — ні.
Так само й у спорті. Сидить високий чиновник, краде бюджетні гроші. Гроші платників податків, які, зокрема, плачу і я зі свого бізнесу. Чому мої гроші хтось має поцупити? А потім ми запитуємо, чому в нашій країні немає спорту? Та з таким підходом у нас його ніколи не буде.
— У спорті та й у житті людина спочатку працює на своє ім’я, а потім уже воно приносить їй дивіденди. Коли ви відчули, що ім’я почало працювати на вас?
— Звичайно, відчула я це не одразу. Усвідомлення цього приходило з роками, у процесі дорослішання. Напевно, пройшли десятиліття. У Швеції я взагалі не відчувала, що ім’я на мене працює. Була я тоді молода, ніяких великих завдань перед собою не ставила, не було в мене своєї справи; хотілося, загалом, іще свободи. Зрештою, у Швеції мені крок за кроком довелося відвикати від радянської системи, в якій ти — спортсмен — живеш, немов у вакуумі, коли ти все отримуєш, за тебе всі все роблять, а твоє завдання — принести країні медаль. І не будь-яку, а лише золоту.
За кордоном мусила призвичаюватися до зовсім іншого життя, де потрібно було бути повністю самостійною. Послідовно я набиралася нових навичок, вчила мову. Почала працювати вчителем фізкультури в загальноосвітній школі. Це була повсякденна робота, за яку мені платили зарплату. Додаткова ж робота в клубі спортивної гімнастики дозволяла почувати себе в повному комфорті.
Коли ми повернулися до України, я народила другу дитину, і через рік свого перебування без роботи замислилася над тим, як заробляти гроші, адже просто так ніхто нічого не дасть.
Ось коли я зробила цей крок, iдучи наосліп по невідомій мені дорозі й не знаючи, на що очікувати (лише зараз дізнаюся про це), я почала розуміти, що потихеньку почало «включатися» моє ім’я. Щоправда, за десять років моєї відсутності на Батьківщині про мене практично всі забули, тож рік за роком — крихта до крихти — я заново створювала свій імідж.
«Дітям з педагогом-тренером має бути весело і цікаво»
— На вашу думку, чи можливе поєднання спорту вищих досягнень і здорового способу життя, ведучи котрий важливо бути фізично активним?
— Спорт вищих досягнень, як у кожній країні, — це вже кінцева точка розвитку юного атлета. І працюючи в Швеції у спортивній залі, я зрозуміла, що не всі хочуть займатися спортом вищих досягнень. Дуже багато дітей і підлітків просто хочуть бачити себе красивими, здоровими, елегантними. Ось який випадок стався зі мною у Гетеборзі. Запросили мене в приватний клуб займатися з дітьми спортивною гімнастикою. Три місяці я наполегливо працювала, застосовуючи в залі ті ж самі жорсткі підходи, які були у нас в Радянському Союзі, коли нас тренери крутили в баранячий ріг.
Діти трохи послухали мене, попищали, а потім, коли їм усе те набридло й вони зрозуміли, що їм не цікаво, вони підійшли до мене й шанобливо — як до олімпійської чемпіонки — звернулися: «А чи не може пані зробити так, щоб тренування у нас проходили весело?». І в один момент я зрозуміла, що моя жорстка радянська гімнастика тут нікому не потрібна. Від заняття діти хочуть отримувати задоволення. Вони прийшли, заплатили гроші й хочуть iз тренером бути на рівних, хочуть, аби з педагогом їм було весело, а не шарахатися від нього.
На жаль, у дуже багатьох наших спортивних школах, де вже немає молоді, бо та виїхала за кордон, змінивши свою систему світогляду, залишилися лише «дідусі» й «бабусі», котрі не можуть перейти на європейську систему роботи з дітьми і зрозуміти, що дитині-учню ти маєш бути другом. А не «розривати» дитину відразу ж — так, щоб у неї все бажання займатися спортом відпало назавжди. Такого ні в якому разі не можна робити.
Тому, коли я повернулася до України й почала відкривати свої школи, перше завдання, котре поставила нашим тренерам: дитині має бути на тренуваннях цікаво. А ви, як педагоги, маєте стати для них мамами, котрі приносять задоволення, радість. Із тренування дитина повинна піти сяючою, у піднесеному настрої. Ось такі першочергові завдання були поставлені для наших наставників, тому що для нас важливо, аби дитина була здоровою. Гімнастика — як фундамент. Захоче після неї дитина, зможе потім iти на будь-який інший вид спорту — на плавання, боротьбу, легку атлетику тощо. Захоче займатися спортом вищих досягнень — це теж її право.
— Чи у ваших школах можуть вирости майбутні олімпійські чемпіони?
— Працювати з дітьми — велике задоволення. Ми прагнемо, щоб у наших клубах дитина отримувала гармонійний розвиток, розвиваючи свою координацію, силу, i займаючись при цьому хореографією, танцями, іграми. Це перше, що потрібно для занять спортом. А щоб рухатися далі, має бути хороша професіональна інфраструктура, якої у нас немає. Я мрію про такий свій зал. І до 2014 року я практично знайшла спонсора, котрий міг би його побудувати. Але, на превеликий жаль, усе зірвалося. У нашу країну прийшла біда, й багато бізнесу перемістилося до інших країн.
Уже не один рік я повторюю, що нашій країні потрібен закон про меценатство в спорті. Він же дозволить державі зберегти бюджетні гроші. Але народні обранці чомусь переймаються іншими проблемами. Гроші є, віддам дитину на теніс — думають вони. А далі — хоч трава не рости.Важливо зробити так, аби спонсорам стало цікаво працювати зі спортивною індустрією в Україні. Коли бізнесмени не будуть боятися показувати повністю свій прибуток, якусь частину вони могли б спрямовувати на соціальні програми — культуру, спорт, охорону здоров’я. Проте сьогодні їм вигідніше вкладати мільйони в англійський футбол, ніж зробити для нашого турніру скромний презент у вигляді подарункових футболок.
— Розвиваючи свій багаторічний проект, яких організаційних вершин ви прагнете?
— Максимально вдалим для нас став турнір 2013 року, тому що тоді до України приїхали кращі гімнасти світу. За роки ми напрацювали на турнірі імена, й до нього був серйозний інтерес. Знані гімнасти з Росії, США — чемпіони світу, олімпійські чемпіони — росіянка Мустафіна, німець Хамбюхен. Змагалася тоді на турнірі й наша збірна, приїздили сильні гімнасти з Ізраїлю, представники потужної школи Рустама Шаріпова. Виглядало потужно. Однак в один момент усе припинилося.
У 2014 році через війну турніру не було. У 2015-му нам довелося, умовно кажучи, розпочинати все з нуля. Ми прохали, аби бодай хтось до нас приїхав, бо люди боялися лише згадки про бойові дії. І сьогодні ми радіємо, що збільшується кількість країн-учасниць. Цього року ми вже матимемо представників із 15 країн. Паралельно з цим заново напрацьовується рівень гімнастів.
Повірте, неймовірно складно це робити. І замість того, аби сьогодні наші спортивні керівники разом iз нами популяризували і показували, наскільки це добре і потрібно нашій країні — не Стелі Захаровій, а нашій країні, — вони намагаються не звертати на нас уваги. Чому так? Перше, що має робити державний чиновник — обличчя своєї країни, — приходити на міжнародні турніри, відкривати їх, адже не на чай до Стели Захарової вас кличуть. Кому від цього гірше: мені чи іміджу країни?
