У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
«Аж руки затремтіли»: на Волині знайшли невідомий архів світлин вояків ОУН-УПА
28.02.2018
Сергій Годлевський демонструє фото з віднайденого архіву.
Ще одна біла пляма в історії національно-визвольних змагань зникне, завдячуючи 144 фотографіям із архіву волинського управління колишнього КДБ, які несподівано потрапили до рук істориків.
Фотокартотеку вояків ОУН-УПА, що багато десятиліть зберігалася в кадебівських архівах, запропонували купити приватні колекціонери волинському історику Сергію Годлевському.
Щоб не втратити ці безцінні історичні фото, пан Сергій попросив місцевого бізнесмена Андрія Разумовського заплатити обумовлену суму.
Придбану колекцію показали журналістам у приміщенні Волинського краєзнавчого музею.
Від фото — мурашки по шкірі
Те, що ці фото вціліли взагалі, справді велика удача, бо в 1991-му, коли Україна стала незалежною, радянські спецслужби почали замітати сліди й нищити документи, що стосувалися українського національно-визвольного руху.
Ці фотографії убитих упівців теж знищив би вогонь, бо вони були німими свідками й речовими доказами у кримінальних справах НКДБ-МДБ.
Та їм не судилося канути в Лету: хтось із працівників виніс цей архів зі стін свого відомства, бо і там теж були люди небайдужі до української історії.
Саме завдячуючи таким людям у волинських архівах у 90-х роках минулого століття були знайдені серед речових доказів малюнки легендарного художника УПА Ніла Хасевича.
Хто і з якою метою врятував ці фотографії, достеменно не відомо, та й це вже не має значення. Можливо, хтось просто хотів на цьому підзаробити.
Дивно, що фотоархів так довго не давав про себе знати. Хоча, як сказав Сергій Годлевський, він давно чув, що ці фото «гуляють» у Луцьку.
І коли йому запропонували їх придбати, коли побачив їх уперше — від хвилювання аж руки затремтіли.
Більшість iз знімків українських повстанців зроблені посмертно після облав МДБ, коли тіла вбитих виставляли для упізнання. За ними їх ідентифікували або розшукували ще живих.
Десь 30 відсотків зображених на фото вже ідентифіковано, решту доведеться встановлювати, проте зробити це буде непросто. Надто мало свідків тих подій залишилося в живих.
Фотографії з виставки будуть опубліковані на сайті Волинського краєзнавчого музею, де можна буде їх переглянути.
Можливо, хтось упізнає у цих спотворених посмертними масками обличчях своїх дідів, прадідів, дядьків...
Деякі фото не просто вражають — від них мурашки по шкірі. На одній з них — хлопець і дівчина, підперті під стіною чи то хати, чи стодоли.
Невідомо, чи самі застрелилися, чи були вбиті в перестрілці. Але він не випустив із рук скоростріла, а вона — пістолет.
Дивитися в обличчя цих молодих хлопців і дівчат важко. А ще важче усвідомлювати, що це був цвіт української нації. Вони мали народити дітей, діждатися онуків і сьогодні їхні правнуки могли б будувати незалежну, горду і сильну Україну. Могли б...
Є матеріали для музею, а політичної волі немає
Сергій Годлевський пообіцяв цей безцінний фотоархів подарувати майбутньому музеєві національно-визвольних змагань, який має бути на Волині, де зародилася УПА.
Долучитися до його створення готові працівники Волинського краєзнавчого музею, історики, які спеціалізуються на вивченні історії українського визвольного руху.
Не вистачає єдиного — політичної волі місцевої влади. А експонати для майбутнього музею потроху збираються.
Так, у краєзнавчому музеї зберігається червоно-чорний бойовий прапор сотні УПА під командуванням сотенного Кирила Максимчука — легендарного Стріли із села Вовчицьк Маневицького району.
Це підірвані його вояками німецькі ешелони приписували собі червоні партизани. Ця велика поліська родина під корінь була знищена за те, що Кирило не здався на милість більшовикам і до останнього боровся з ворогом. Його доля достеменно невідома й досі, а дані про загибель дуже різняться.
Навіть легенди ходять, що сотенний Стріла дивом уцілів і відійшов на Захід, а в 60-х роках приїздив на свою батьківщину під чужим прізвищем.
До речі, посмертного фотознімка Максимчука в архіві КДБ немає. Може, він і справді вижив? Бойове чорно-червоне знамено його сотні зв’язкова Орися передала своїй подрузі у 1944 році, коли Червона армія повернулася на Волинь.
Ця жінка все життя його зберігала і лише у 2002 році віддала у Волинське братство вояків ОУН-УПА, а вже звідти його подарували обласному краєзнавчому музею.
